Мохамед іде поряд зі мною, а обидва наглядачі – ззаду. Я простую до будинку коменданта. Коли минаю пост на табірних воротах, Філіссарі каже мені:
– Метелику, сподіваюсь, ти не маєш на мене зла?
– Ні я, ні хлопці з нашого корпусу. А втім, не знаю.
Спускаємося до будинку коменданта. І будинок, і всю пристань освітлює м'яке світло карбідних ламп. Дорогою Мохамед дає мені пачку сигарет "Голуаз". Увійшовши до яскраво освітленої двома карбідними лампами вітальні, я бачу руайяльського та сен-жозефського комендантів з їхніми заступниками, а також коменданта дисциплінарної в'язниці.
Надворі я помітив чотирьох арабів, яких стерегли наглядачі. Двох арабів я впізнав – вони були з тих, що перетягували каміння.
– Ось і Метелик, – каже Мохамед.
– Добрий Вечір, Метелику, – вітається сен-жозефський комендант.
– Добрий вечір.
– Сідай на отой стілець.
Я сідаю. З кухні, двері до якої відчинені, мені приязно киває головою Аізеттина хрещена мати.
– Метелику, – каже руайяльський комендант, – пан Дютен вважає вас людиною, гідною довіри. Ви довели це своєю спробою врятувати хрещеницю його дружини. Я знаю вас лише з офіційних записів. Якщо їм вірити, ви страшенно небезпечна з усіх поглядів людина. Я хочу забути про ті записи, й вірити своєму колезі панові Дютену. Після всього, що сталося, сюди, безперечно, прибуде для розслідування комісія, і засланці всіх категорій відповідатимуть на її запитання. Ми певні, що ви і ще кілька каторжан маєте великий вплив на всіх засуджених і що вони діятимуть за вашими вказівками. Ми хочемо знати вашу думку про бунт і бодай приблизно те, що каторжани, передусім з вашого корпусу, можуть розповісти комісії.
– Сам я не маю чого сказати й не можу вплинути на інших. Якщо комісія по-справжньому розслідує обстановку тут, вас усіх поскидають з посад.
– Що ти кажеш, Метелику?! Я зі своїми колегами відвернув на Сен-Жозефі бунт!
– Може, ви й урятуєтесь, але руайяльське начальство– ні.
– Поясніть чому! – підвелися, а потім знов посідали комендант Руайялю та його заступник.
– Якщо ви й далі офіційно говоритимете про бунт, вам не минути лиха. Коли ж пристанете на мої умови, я врятую вас усіх, крім Фідіссарі.
– Які твої умови?
– По-перше, щоб негайно, від завтрашнього ранку, життя в таборі пішло до-старому. Аж тоді ми з вами зможемо поговорити, аж тоді можна буде вплинути на каторжан та їхні заяви комісії. Правильно?
– Еге ж, – відповідає Дютен. – Але чому це нас треба рятувати?
– Ви там, на Руайяді, відповідаєте не тільки за свій острів, а й за всі три острови? – замість відповіді питаю я руайяльського коменданта.
– Так.
– Жірaзоло доніс вам про те, що готується бунт. Заводії бунту – Отен і Арно.
– І Карбоньєрі, – додає наглядач.
– Ні, неправда– Жіразоло ворогує з Карбоньєрі ще з Марселя і навмисне зробив його причетним до цієї змови. На жаль, ви не повірили Жіразоло. Чому? Бо він сказав, що бунтарі мають намір повбивати жінок, дітей, арабів і наглядачів. Це здалася вам неймовірним. З іншого боку, на острові Руайяль вісімсот каторжан і лише дві шлюпки, а на Сен-Жозеф шістсот каторжан і одна шлюпка. Жодна серйозна людина де зважиться на такий бунт.
– Звідки ти про все це знаєш?
– Моя справа. Та коли ви й далі твердитимете про бунт, навіть якщо й приберете мене, все це буде сказано і доведене комісії. Отже, відповідальність лягає на Руайяль, який перевів тих трьох на Сен-Жозеф, не розлучивши їх. І коли комісія дійде висновку, що ви мали одного з них відіслати на Дьябль, а другого – на Сен-Жозеф, то вам, цілком логічно, не уникнути серйозних санкцій. Хоч особисто я визнаю: так, повірити в той божевільний намір було важко. Кажу вам іще раз: якщо ви говоритимете про бунт, то самі себе втопите. Тож вислухайте мої умови, По-перше, як я вже сказав, від завтрашнього дня життя в таборі має піти по-старому. По-друге, повипускайте з камер усіх, кого ви туди кинули, підозрюючи їх у змові і нікого з них не допитуйте про їхню причетність до бунту, бо його не було. По-третє, Філіссарі зараз же треба відіслати на Руайяль, передусім задля його ж безпеки, бо коли не було змови, то як виправдати смерть трьох каторжан? І взагалі Філіссарі – мерзенний убивця, під час сутички його охопив панічний страх, і він хотів усіх перестріляти, зокрема й у нашому корпусі. Якщо вп пристанете на мої умови, я зроблю так, що всі заявлять, нібито Арно, Отен і Марсо пішли на такий вчинок, аби накоїти Якнайбільше лиха, перше ніж загинути самим. Вони його й справді накоїли, але цього не можна було передбачити. Одначе ті троє не мали ні спільників, ні повірників. Усі каторжани підтвердять, що вони вирішили в такий спосіб укоротити собі віку, Загнавши перед цим на тон світ якомога більше людей. Якщо хочете, я зараз вийду, а ви порадитесь і дасте мені відповідь.
Я виходжу до кухні, причиняю за собою двері. Пані Дютен тисне мені руку й частує мене кавою з коньяком.
– Ти нічого не сказав про мене? – запитує араб Мохамед.
– Це справа коменданта. Тієї хвилини, коли комендант дав тобі в руки зброю, він Вирішив помилувати тебе.
– А ті руайяльці он як злякалися за себе? – шепоче мені пані Дютен.
– Їм не спадає на думку нічого кращого, як припустити, нібито на Сен-Жозефі про підготовку бунту знали всі, крім вашого Чоловіка.
– Метелику, я все чула й одразу ж зрозуміла, Що ви хочете зробити нам добро.
– Це правда, пані Дютен.
Відчиняються двері.
– Метелику, заходь, – каже наглядач.
– Сідайте, Метелику, – запрошує руайяльський комендант. – Порадившись, ми одностайно дійшли висновку, що ви, безперечно, маєте рацію. Бунту не було. Ті троє засланців вирішили накласти на себе руки, спершу вбивши якомога більше людей. Тож завтра життя в таборі знову піде по-старому. Папа Філіссарі вже цієї ночі буде переведено на Руайяль. Сподіваємося, ви дотримаєте слова.
– Покладіться на мене. До побачення.
– Нехай Мохамед і двоє наглядачів відведуть Метелика до корпусу. Покличте Філіссарі, він поїде з нами на Руайяль.
Дорогою я бажаю Мохамедові вийти на волю. Він дякує мені.
– Чого вони від тебе хотіли? – питають мене в корпусі.
У нічній тиші я голосно переповідаю слово в слово свою розмову з начальством.
– Коли хтось проти угоди, яку я склав від імені всіх каторжан, то хай скаже відверто.
Всі в один голос підтримують мене.
– Гадаєш, вони повірили, що до бунту більше ніхто не причетний?
– Я так не гадаю. Та якщо вони не хочуть самі погоріти, то нехай вірять. Нам теж треба повірити в це, коли не хочемо мати неприємностей.
Сьогодні о сьомій ранку з дисциплінарної в'язниці випустили всіх каторжан. Їх було понад сто двадцять чоловік. Двері в корпусах повідмикали. На роботу ніхто не пішов, усі висипали на подвір'я. Каторжани вільно розмовляють, курять, загорають на сонці або сидять у затінку. Ністона відвели до лікарні. Карбоньєрі сказав мені, що на дверях близько ста камер дисциплінарної в'язниці наглядачі почіпляли були таблички: "Підозрюється в причетності до бунту".
Тепер ми, зібравшись усі разом, дізнаємося правду. Виявляється, Філісхарі застрелив тільки одного каторжанина. Двох інших уколошкали молоді наглядачі, яким погрожували засланці, – опинившись у безвиході, вони подумали, що їх збираються порішити, й кинулися з ножами на тих наглядачів, намагаючись убити бодай одного з них, перше ніж самим упасти під кулями. Отак справжній бунт, який зазнав поразки на самому початку, вилився у своєрідне самогубство трьох каторжан. На цьому офіційному твердженні й зійшлися адміністрація та засланці. Тепер уже навіть важко сказати, де вигадка, а де правда.
Здається, що поховання трьох убитих у таборі й Отена та Марсо відбулося так: оскільки на острові був лише один ящик-труна з відкидною стінкою, з якого скидали в море трупа, то наглядачі поскладали п'ятьох мертвяків на дно човна й, запливши в море, пожбурили їх акулам. Вони гадали, що, поки акули роздиратимуть першого, який потрапив їм на зуби, інші мертвяки з прив'язаним до ніг камінням устигнуть піти на дно. Мені розповіли, що жоден труп не втонув у морі, що всі п'ятеро з настанням вечора танцювали на поверхні моря в білих саванах, скидаючись на справжніх ляльок, якими маніпулювали своїми мордами або хвостами акули на цьому бенкеті, гідному Навуходоносора. Наглядачі та веслярі повтікали від цього жахіття.
Прибула комісія. Вона провела п'ять днів на Сен-Жозефі й два – на Руайялі. Мені не влаштували окремого допиту, а вислухали разом з усіма. Від коменданта Дютена я довідався, що поки все склалося якнайкраще. Філіссарі послали у відпустку аж до пенсії, отже, сюди він уже не повернеться. Комендант Дютен одержав ще одну нашивку.
Але невдоволені бувають завжди, тож один каторжанин, родом із Бордо, питає мене:
– А що ми виграли, вклавши з начальством таку угоду?
Я дивлюся на нього.
– Небагато. Якихось п'ятдесят-шістдесят каторжан уникнуть п'ятирічного ув'язнення в дисциплінарній в'язниці. Ти вважаєш, цього не досить?
Буря щасливо вщухла. Мовчазна змова між адміністрацією та каторжанами зовсім збила з пантелику комісію. Та вона, мабуть, і сама хотіла, щоб усе залагодилось якнайкраще.
Особисто я нічого не виграв і нічого не програв, але товариші щиро подякували мені за те, що їх минула сувора покара. Навпаки, тепер каторжани вже не тягають каміння. На тій жахливій роботі їх замінили буйволи. Карбоньєрі знов у пекарні. Я намагаюсь повернутися на Руайяль. Адже на Сен-Жозефі майстерні нема, і пліт змайструвати ніде.
У Франції до влади прийшов Петен, і стосунки між засланцями та начальством загострилися. Весь адміністративний персонал уголос заявляє про свою підтримку Петена, а один наглядач, родом із Нормандії, добалакався до того, що признався мені:
– Ось що я вам скажу, Метелику: я ніколи не був республіканцем!
На островах ні в кого нема радіоприймача, і новин ми не знаємо. Нам кажуть, нібито ми, французи, на Мартініці та Гваделупі постачаємо всім необхідним німецькі підводні човни. Тут нічого не збагнеш. Постійно точиться боротьба думок.
– Послухай, Метелику, ось тепер ми повинні зчинити бунт і передати острови французам, які підтримують де Голля.
– Гадаєш, "довгому Шарлю" потрібна наша каторга? Навіщо вона йому?
– Щоб зібрати тут дві-три тисячі людей!
– Хворих на проказу, сухоти, дизентерію і недоумкуватих? Ні, ти жартуєш! Той чоловік не такий дурний, щоб зв'язуватися з каторжанами.
– Але серед нас ще назбирається зо дві тисячі здорових людей!
– Це інша річ.