Кожен із нас виконав своє завдання якнайкраще: ми підготували на день переїзду і для майбутньої роботи в Галаці все, що нам могли підказати наші розум, запопадливість і випадок. Коли прийшов час, місіс Гаркер зробила всі необхідні приготування до сеансу гіпнозу. Цього разу, щоб увести її у транс, Ван Гелсінґу знадобилося більше часу і зусиль, ніж зазвичай. Раніше вона сама починала говорити, але цього разу професору довелося самому ставити питання, і ставити їх доволі наполегливо, перш ніж ми змогли хоч щось довідатися. Нарешті вона заговорила:
— Я нічого не бачу. Ми стоїмо на місці. Хвиль немає, лише м'яко дзюркоче розмірений потік води. Я чую людські голоси поблизу і віддалік, скрип весел у кочетах. Десь пролунав постріл із рушниці, його відлуння здається далеким. Я чую тупотіння ніг над головою і як тягнуть троси і ланцюги. Що це? Це промінь світла. Я відчуваю подув вітерцю.
Тут вона замовкла. Вона підвелася з дивана, на якому лежала так, ніби її хтось примушував до цього, піднесла обидві руки, ніби підважуючи щось важке. Ми з Ван Гелсінґом перезирнулися — нам стало все зрозуміло. Квінсі злегка звів брови і пильно подивився на неї, тимчасом як Гаркер інстинктивно стиснув держак свого гуркхського ножа. Запала тривала мовчанка. Ми розуміли, що час, коли вона може говорити, спливав, але відчували, що марно було щось говорити.
Раптом вона сіла і, розплющивши очі, люб'язно спитала:
— Хто-небудь хоче чаю? Ви всі, напевно, такі стомлені!
Щоб зробити їй приємність, ми мовчки погодилися, і вона енергійно заходилася готувати чай. Коли Міна вийшла, Ван Гелсінґ сказав:
— Бачите, друзі мої, він десь близько до суші. Він покинув свою скриню із землею, але ще не потрапив на берег. Уночі він може десь залягти, ховаючись, але якщо його не перенесуть на берег, або якщо корабель не причалить, він не зможе досягти землі. В такому разі він зможе (за умови, що то буде ніч) змінити свою личину і перестрибнути або перелетіти на берег, бо якщо його понесуть, він не зможе втекти. А якщо його переноситимуть, то митники можуть оглянути вміст скрині. Таким чином, у найкращому для нас разі, якщо він сьогодні вночі або до світанку не потрапить на берег, весь наступний день для нього втрачений. У такому разі ми нагодимося вчасно. Якщо ж він уночі не втече, ми наздоженемо його вдень, відімкнемо скриню, і він опиниться у наших руках, бо він не наважиться прибрати справжню свою подобу, щоб його не викрили.
Більше не було про що говорити, тому ми терпляче чекали світанку, коли зможемо дізнатися від місіс Гаркер більше.
Рано-вранці ми слухали її, затамувавши подих. Ван Гелсінґ вводив її у гіпнотичний стан навіть довше, ніж перед тим, а коли нарешті він увів її у транс, часу до світання залишилося так мало, що ми зневірилися. Ван Гелсінґ, здавалося, всією душею намагався досягти результату. Нарешті, підкоряючись його волі, вона відповіла:
— Кругом темрява. Я чую, як на одному рівні зі мною дзюрчить вода і десь дерево треться об дерево.
Вона замовкла, і зійшло червоне сонце. Ми маємо чекати до вечора.
Й ось ми їдемо в Галац і страшенно мучимося від нетерпіння. Ми мали би прибути між другою і третьою ранку, але вже до Бухареста прибули із запізненням на три години, тож раніше ніж після сходу сонця ми аж ніяк не зможемо бути на місці. Отже, у нас буде ще два гіпнотичні повідомлення місіс Гаркер. Хоча б одне з них або обидва можуть пролити більше світла на те, що відбувається.
Згодом
Сонце зійшло і зайшло. На щастя, все відбувалося в такий час, коли нам ніщо не заважало, бо якби це сталося на станції, ми не мали б необхідного спокою і усамітнення. Місіс Гаркер піддавалася гіпнозу ще гірше, ніж сьогодні зранку. Боюся, що її здатність читати думки графа припиниться саме тоді, коли ми найбільше потребуватимемо цього. Мені здається, що починає працювати головним чином її власна уява. Поки Міна перебувала в трансі, досі вона обмежувалася найпростішими фактами. Якщо так триватиме й надалі, то це врешті-решт зіб'є нас зі шляху. Якщо йдеться про те, що влада графа над нею зникла, а врівні з нею її можливість читати його думки на відстані, то це було б дуже добре. Але боюся, що все не зовсім так.
Коли вона заговорила, її слова звучали загадково:
— Щось виходить. Я відчуваю, як воно проходить повз мене, неначе подув холодного вітру. Я чую, як десь далеко лунають якісь сумбурні звуки, ніби люди говорять якимись дивними мовами, дужий шум водоспаду і виття вовків.
Вона замовкла, і її тіло затремтіло, швидше й швидше, впродовж кількох секунд, аж поки вона не забилася, неначе в судомах. Більше вона нічого не сказала, попри наказовий тон запитань професора. Отямившись після трансу, вона була холодна, виснажена і слабка, але її розум був готовий сприймати інформацію. Вона нічого не пам'ятала, але спитала, про що говорила. Коли їй усе розказали, вона тривалий час мовчки обмірковувала це.
30 жовтня, 7.00 ранку
Ми зараз наближаємося до Галаца, і можливо, пізніше я не матиму часу писати. Цього ранку ми всі стривожено чекали на схід сонця. Знаючи, що вводити місіс Гаркер у гіпнотичний транс стає дедалі складніше, Ван Гелсінґ розпочав робити паси руками раніше, ніж зазвичай. Це не дало жодного ефекту, поки не настав потрібний час; із величезними труднощами вона піддалася впливу лише за хвилину до сходу сонця. Професор, не гаючи часу, ставив запитання, на які вона так само швидко відповідала:
— Всюди темрява. Чую шум води, що вирує довкруж на рівні моїх вух, стукіт дерева об дерево. Десь далеко мукає скотина. Є ще один звук, якийсь дивний, ніби… — вона замовкла і зблідла як смерть.
— Продовжуйте, продовжуйте! Кажіть, я наказую! — вигукнув Ван Гелсінґ командним голосом, у якому відчувалося страшенне хвилювання. В той сам час у його очах відбився відчай, бо сонце, що вже зійшло, залило червоним світлом навіть бліде обличчя місіс Гаркер. Вона розплющила очі та вразила нас усіх тим, що мило і, здавалося, майже безтурботно сказала:
— О професоре, чому ви просите мене про те, що я, як ви знаєте, зробити не можу? Я нічого не пам'ятаю.
Потім, помітивши наші здивовані обличчя, вона стривожилася і, переводячи погляд з одного на іншого, спитала:
— Що я сказала? Що я зробила? Я не пам'ятаю нічого, крім того, що лежала тут у напівсні і чула, як ви говорите: "Продовжуйте! Кажіть, я наказую!" Мені було кумедно чути ваш наказ, ніби я була неслухняною дитинкою.
— О мадам Міно! — сумно сказав професор. — Це є доказом (якщо таке взагалі потребує доказів), як я люблю вас і пишаюся вами, коли слово, сказане мною серйознішим тоном задля вашого добра, могло видатися вам таким кумедним, тому що я наказував тій, якій уважав би за щастя підкорятися!
Лунають свистки — ми наближаємося до Галаца. Ми згоряємо від нетерпіння і поривання.
Щоденник Міни Гаркер
30 жовтня
До готелю, в якому ми телеграфом зарезервували кімнати, мене доправив містер Моріс — він єдиний був вільний, бо не балакає жодною іноземною мовою. Ми розділили сили, як у Варні. Лорд Годалмінґ пішов до віце-консула, бо його титул служив безпосередньою гарантією того, що офіційні особи сприятимуть нам, адже ми надзвичайно поспішали. Джонатан вирушив з лікарями до агента, що мав зустрічати корабель, аби дізнатися подробиці про прибуття "Цариці Катерини".
Пізніше
Повернувся лорд Годалмінґ. Консул відсутній, а віце-консул захворів, тому рутинну роботу виконав клерк. Він був дуже люб'язний і обіцяв зробити все, що йому до снаги.
Щоденник Джонатана Гаркера
30 жовтня
О дев'ятій годині доктор Ван Гелсінґ, доктор Сьюард і я вирушили до панів Маккензі і Штейнкопфа, агентів лондонської контори Гетвуд. Вони отримали телеграму з Лондона, надіслану на прохання лорда Годалмінґа, з інструкціями допомагати нам чим тільки можливо. Вони були більш ніж люб'язні й увічливі, й одразу ж доправили нас на борт "Цариці Катерини", яка стояла на якорі у річковій гавані. Там ми зустрілися з капітаном на прізвище Донелсон, який і повідав нам про свій вояж. Він сказав, що ніколи в житті не мав такого сприятливого рейсу.
— Ми навіть боялися, — зауважив він, — що за такий шмат бісового щастя доведеться дорого заплатити. Не дивно, що ми так скоро дійшли з Лондона у Чорне море, бо вітер дув нам у вітрила, наче сам диявол із якоюсь метою. За цей час ми нічого не бачили. Коли поблизу з'являвся корабель, чи порт, чи мис, на нас опускався туман, який супроводжував нас, а коли він піднімався, геть нічого ми вже навколо не бачили. У Гібралтарі ми навіть не змогли подати сигнал, і до самих Дарданелл, де нам довелося чекати дозволу на проходження, ми й чорта не зустріли. Спочатку я хотів опустити вітрила і ненадовго лягти у дрейф, поки туман не спаде, але потім вирішив, якщо диявол задумав якнайшвидше загнати нас у Чорне море, то він зробить це, незважаючи на те, згодні ми чи ні. Швидка подорож не завадить нашій репутації в очах власників судна і не зашкодить вантажу, а якщо старий чорт так старається через особисті інтереси, то він тільки буде неабияк вдячний нам за те, що не заважаємо йому.
Така суміш простоти і хитрості, забобонів і комерційної хватки роздратувала Ван Гелсінґа, який мовив:
— Друже мій, той диявол набагато мудріший, ніж дехто думає, і він знає, коли зустрічає подібного до себе!
Шкіпер не образився на комплімент і провадив:
— Коли ми минули Босфор, матроси почали буркотіти. Деякі з них, румуни, приходили до мене і просили викинути за борт велику скриню, яку притягнув на борт якийсь старий дивак, акурат перед тим як ми відчалили з Лондона. Я бачив, як вони витріщалися на того чолов'ягу і як тримали пальці схрещеними, побачивши його, це ніби захищалися від погляду нечистого. Розумієте? Забобони чужоземців абсолютно нісенітні! Я послав їх негайно виконувати свої обов'язки, та коли туман знову окутав нас, я відчув, що в їхніх словах щось є, хоча не міг би сказати, що причина саме у великій скрині. Одне слово, ми пішли далі, й потому як туман простояв п'ять днів, я вирішив: нехай вітер несе нас, куди схоче, бо все одно, якщо диявол задумав кудись попасти, то він свого доможеться. Якщо ж ні, то ми в будь-якому разі були насторожі.