Франц із Альбером теж покупили їх, як усі.
І ось настав вечір, і під пронизливий галас тисяч продавців: "Мокколі!" над юрмою спалахнули перші зорі. Це послужило гаслом.
Не минуло й десяти хвилин, як од Венеційського палацу до П'яцца-дель-Пополо засяяло п'ятдесят тисяч пломінців.
То було наче свято блудних вогнів.
Важко уявити собі це видовище.
Уявіть, що всі зорі спустилися з неба і закружляли на землі у несамовитому танці. А в повітрі стоїть такий галас, якого ніколи не чуло людське вухо на решті земної кулі.
Натоді остаточно зникають усі станові відмінності. Факкіно переслідує князя, князь – транстеверинця, транстеверинець – купця, і всі дмухають, гасять і знову запалюють. Якби тієї миті з'явився прадавній Еол, то його проголосили б королем мокколі, а Аквілона – спадковим принцом.
Цей шалений вогненний бій тривав понад дві години, на Корсо стало видно як удень, і можна було розгледіти обличчя глядачів у вікнах на четвертому і п'ятому поверхах.
Кожні п'ять хвилин Альбер дивився на годинника, аж поки він показав сьому.
Друзі проїздили саме біля віа Понтефічі. Альбер вискочив із коляси, тримаючи в руці мокколетто.
Декілька масок оточило його, дмухаючи на його свічку, та він був спритним бійцем і, відкинувши їх кроків на десять, помчав до церкви Сан-Джакомо.
Паперть кишіла роззявами і масками, що навперебій намагалися вихопити чи погасити одне в одного свічку. Франц стежив поглядом за Альбером і бачив, як той ступив на першу сходинку; майже відразу ж маска у знайомому селянському вбранні простягнула руку, і цього разу Альбер без опору віддав мокколетто.
Франц був задалеко, щоб чути слова, якими вони обмінялися, та, либонь, розмова була мирна, тому що Альбер і селянка пішли собі рядочком. Франц ще з хвилину дивився їм услід, та незабаром згубив їх із очей.
Раптом ударив дзвін, що сповіщав про кінець карнавалу, і тієї ж миті, мов за помахом чарівної палички, всі мокколетті погасли, наче могутній вітер одним подихом їх усі погасив.
Франц опинився у непроглядній темряві.
Разом із вогнями зник і гамір, наче отой порив вітру поніс із собою у галас. Чутно було тільки торохтіння повозів, що розвозили масок додому, видно було тільки поодинокі вогники у вікнах.
Карнавал добіг краю.
XVI. Катакомби Сан-Себастьяно
Може, ніколи в житті не зазнавав Франц такого наглого переходу від веселощів до суму, наче якийсь нічний дух одним помахом обернув усенький Рим величезною могилою. Пітьма була тим глибша, що місяць-підповня ще не з'явився на небі, тож вулиці, якими проїздив Франц, були геть темні. Утім, їхати було недалечко, і за десять хвилин його коляса, чи радше коляса графа Монте-Крісто, зупинилася біля дверей готелю.
Обід уже був на столі. Оскільки Альбер казав, що рано не повернеться, Франц сів за стіл сам.
Маестро Пастріні звик їх бачити разом, тож запитав, чому нема Альбера. Франц відказав, що його запросили в гості.
Раптове зникнення вогнів, пітьма, що заступила яскраве світло. Тиша, що поглинула гамір, – усе воно викликало у Францовій душі незрозумілий смуток упереміш із невиразною тривогою. Обід минув у мовчанні, попри запобігливу турботливість господаря, що весь час заходив дізнатися, чи всім задоволений його гість. Франц вирішив чекати Альбера до останньої хвилини. Потім він звелів подати колясу лише до одинадцятої години і попросив маестро Пастріні негайно сповістити його, якщо Альбер прийде до готелю. До одинадцятої години Альбер ще не повернувся. Франц одягнувся і поїхав, попередивши господаря, що пробуде ніч на балу в герцога Браччано.
Дім герцога Браччано був один із найприємніших у Римі, а дружина його, що належала до старовинного роду Колона, була пречудовою господинею, і їхні прийняття славилися на всеньку Європу. Франц із Альбером приїхали до Рима з рекомендаційними листами до герцога, тож перше запитання, яке він поставив Францові, було про його супутника. Франц відказав, що вони розлучилися тієї хвилини, коли гасили мокколетті, і він згубив його з очей біля віа Мачелло.
– То він і досі не повернувся додому? – запитав герцог.
– Я чекав його до одинадцятої години, – відказав Франц.
– А ви знаєте, куди він подався?
– Достеменно й не знаю, здається, на побачення.
– А нехай йому! – вигукнув герцог. – Сьогодні недобра днина чи радше погана ніч для пізніх походеньок, правда ж, графине?
Останні слова стосувалися графині Г., що допіру з'явилася під руку з паном Торлоніа, герцоговим братом.
– Як на мене, то, навпаки, я вважаю, що це чудова ніч, – відказала графиня. – І ті, хто тут зібрався, будуть шкодувати лиш за тим, що пролетіла вона зашвидко.
– Я й не кажу про тих, що тут зібралися, – усміхнувся герцог. – Єдина небезпека, що їм загрожує, це закохатися у вас, якщо це чоловік, а якщо жінка, то занедужати від заздрощів до вашої вроди. Я про тих кажу, що вештаються вулицями Рима.
– А хто ж вештається о цій порі вулицями, якщо тільки не на бал поспішає? – запитала графиня.
– Наш друг Альбер де Морсер, я розлучився з ним о сьомій годині, – сказав Франц. – Він побіг за незнайомкою, і відтоді я його не бачив.
– Що? І ви не знаєте, де він?
– Геть не знаю.
– У нього є зброя?
– Він у блазенському вбранні.
– Не треба було вам його відпускати, – сказав герцог, – ви ж бо знаєте Рим ліпше від нього.
– Де ж пак! Легше було б зупинити третього номера, що виграв сьогодні перегони, – відказав Франц. – Та й що може з ним статися?
– Хто там знає! Ніч дуже темна, а від віа Мачелло до Тибру шапкою докинути.
Францові аж холодок по спині пробіг, як він побачив, що герцог із герцогинею поділяють його тривогу.
– Я попередив у готелі, що їду до вас, – сказав Франц, – і мені повинні сповістити, тільки він повернеться.
– Еге ж, – сказав герцог, – он вас, здається, уже шукає мій лакей.
Герцог не помилився: угледівши Франца, лакей підійшов до нього.
– Ваша милосте, – сказав він, – господар готелю "Лондон" сповіщає, що вас очікує якийсь чоловік із листом від віконта де Морсера.
– Із листом од віконта! – вигукнув Франц.
– Авжеж.
– А що за чоловік?
– Не знаю.
– Чому ж він сам не приніс сюди листа?
– Посланець не пояснив цього мені.
– А де посланець?
– Він пішов, як побачив, що я подався до зали сповістити це вам.
– Божечку! – вигукнула графиня. – Ідіть же хутчій. Сердега! Із ним, певне, сталося лихо.
– Біжу, – сказав Франц.
– Ви повернетеся сюди і розповісте про все? – запитала графиня.
– Авжеж, якщо нічого поважного не сталося, а то я ні за що не можу ручатися.
– Принаймні залишайтеся на зв'язку, – сказала графиня.
– О, не турбуйтеся.
Франц узяв капелюха і квапливо вийшов. Приїхавши на бал, він відправив колясу назад, звелівши кучерові повернутися о другій годині ночі, та, на щастя, герцогів палац, що виходив одним боком на Корсо, а другим до майдану святих Апостолів, був розташований за десять хвилин ходи від готелю "Лондон".
Підійшовши до дверей, Франц побачив чоловіка, що стояв посеред вулиці; він і хвильки не сумнівався, що це Альберів посланець. Чоловік був загорнутий у простору кирею. Франц попрямував до нього, та, на превеликий його подив, той перший забалакав до нього.
– Що вам потрібно від мене, мосьпане? – запитав він, відступивши на крок.
– Це ви принесли мені листа від віконта де Морсера? – поспитався Франц.
– Ваша ясновельможність мешкає в готелі Пастріні?
– Так.
– Ваша ясновельможність мандрує разом із віконтом?
– Так.
– Як звати вашу ясновельможність?
– Барон Франц Д'Епіне.
– Значить, лист адресований вашій ясновельможності.
– Потрібна відповідь? – запитав Франц, узявши з його рук листа.
– Так. Принаймні ваш друг сподівається на неї.
– То підніміться до мене.
– Ні, я ліпше зачекаю тут, – усміхнувшись, відказав посланець.
– Чому?
– Ваша ясновельможність зрозуміє, прочитавши цього листа.
– То я знайду вас тут?
– Обов'язково.
Франц увійшов до готелю і на східцях зустрів маестро Пастріні.
– Ну що? – запитав той.
– Про що ви? – відказав Франц.
– Ви бачили чоловіка, що прийшов до вас за дорученням вашого друга?
– Так, бачив, – відказав Франц, – він передав мені листа. Загадайте, будь ласка, принести світла.
Господар звелів слузі принести свічку. Францові здалося, наче у маестро Пастріні дуже розгублений вигляд, і йому ще дужче закортіло хутчій прочитати листа. Тільки слуга запалив свічку, він швидко розгорнув аркуш паперу. Лист був написаний Альберовою рукою, під ним стояло його ім'я. Франц прочитав його двічі, такий несподіваний виявився його зміст.
Ось він дослівно:
"Любий друже, відразу ж після отримання цього листа візьміть із мого гаманця, якого ви знайдете у шухляді письмового столу, мій акредитив, долучіть до нього і свій, якщо мого буде недостатньо. Біжіть до Торлоніа, візьміть у нього чотири тисячі піастрів і вручіть їх чоловікові, що приніс цього листа. Необхідно, щоб ці гроші принесли мені негайно.
Обмежуся цим, бо звіряюся на вас так само, як ви могли б звіритися і на мене.
Р.S. I believe now in Italian bandits.[42]
Ваш друг Альбер де Морсер"
Під тими рядками іншим почерком було написано італійською:
"Se alle sei della mattina le quattro mila piastre non sono nelle mie mani, alle sette il conte Alberto avra cessato di vivere.
Luigi Vampa".[43]
Другий підпис усе пояснив Францові, і він збагнув, чому посланець не захотів піднятися до його кімнати: він вважав, що безпечніше буде залишатися надворі. Альбер потрапив до лабет того самого славетного розбійника, що в його існування ніяк не хотів повірити.
Не можна було гаяти жодної хвилини. Франц кинувся до письмового столу, відімкнув його, знайшов гаманця в шухляді, а в гаманці акредитив: акредитив був на шість тисяч піастрів, та з них Альбер витратив уже три тисячі.
Що до самого Франца, то в нього й геть не було акредитива, бо він мешкав у Флоренції і, приїхавши до Рима тільки на тиждень, узяв із собою сотню луїдорів, і з цієї сотні в нього залишалося не більше половини. Отож бракувало сім чи вісім сотень піастрів до необхідної суми. Щоправда, за таких незвичайних обставин Франц міг сподіватися на люб'язність пана Торлоніа.
Він уже хотів було негайно повернутися до палацу Браччано, аж йому спала на думку блискуча ідея.