Але мені дуже добре видно його голову; вона, здається, плаває десь наді мною, й мене дивує погляд гарних, косих очей. Бо вони випромінюють тільки доброту, жалість і смуток. Фюльбер похитує головою, і можна подумати, що він опинився в дуже скрутному становищі.
Я розчарований. Ні, я й на мить не повірив у його щирість, проте, якщо Фюльбер до кінця вдаватиме з себе ангола, мій план зазнає поразки і мені, зрештою, важко буде ухвалити вирок людині, яка відмовилася судити мене. Бо його жаліслива поза, здається, свідчить саме про те, що він відмовляється мене судити.
Тиша триває кілька довгих секунд. Ларокці позирають то на Фюльбера, то на мене й дивуються, що він мовчить. А я поволі починаю заспокоюватися. Ця тиша, здається мені, — хитрість проповідника, який хоче привернути до себе увагу, а також, на мою думку, садистична підступність, мета якої — вселити в звинуваченого надію на помилування. Вивчаючи Фюльберів погляд, що прикипів до мене, я тільки тепер помічаю, що вираз Фюльберових очей не однаковий.
Я дуже задоволений своїм відкриттям, бо воно, на мою Думку, доповнює дволикий образ Фюльбера: великі руки з вузлуватими пальцями контрастують з інтелігентним обличчям, і маленька голова не гармоніює з огрядним тулубом. По суті, його постава, а також очі, ще навіть до того, як він розтулить рота, викривають усю облудність цієї людини.
Нарешті він озивається. Промовляє низьким, глибоким голосом. Голосом єлейним, музичним, схожим на звук віолончелі. Й відразу ж перевершує мої сподівання. Йому бракує слів, каже Фюльбер, щоб оплакати моє скрутне становище. Воно викликає в нього вельми сумні почуття, особливо коли врахувати "палку" приязнь, з якою він завжди ставився до мене, приязнь, яку я зрадив і якої він, Фюльбер, мусив з великим жалем зректися через мою гордість, за яку мене сьогодні покарає рука господня…
Я не цитую повністю цей гидкий виступ. За ним іде пряме звинувачення. І Фюльбер перестає бути таким лагідним. Його звинувачення пов'язане з так званим "викраденням" Каті, — каплицею прокочується шепіт, і цей шепіт дедалі наростає, незважаючи на погрозливі погляди, які Фюльбер кидає довкола себе, різкий тон, до якого він вдається, щоб висловити свої претензії.
А претензії ці такі: я, порушивши указ парафіяльної ради, викрав ла-рокську дівчину й, обдуривши її, віддав одному з своїх хлопців, про людське око повінчавши їх. Я дискредитував релігію, дозволивши наймитам обрати себе священиком, а також осквернити таїнство церковної сповіді, давши волю своїм єретичним нахилам. Нарешті — я підтримав ла-рокських баламутів у відкритому заколоті проти їхнього пастора й надіслав погрозливого листа, що прийду зі зброєю в руках, якщо їх покарають. І навіть вимагав в ім'я лжеісторичної правди сюзеренних прав на Ла-Рок. Цілком очевидно, мовить на закінчення Фюльбер, якби капітан Вільмен, — саме так він називає його, — не оселився в Ла-Році (лунають вигуки: "Лянуай! Лянуай!"), то одного чудового дня Ла-Рок став би жертвою моїх загарбницьких намірів, наслідки яких для жителів Ла-Рока можна легко собі уявити (знову голосні вигуки: "Лянуай! Пімон! Курсежак!").
Становище в каплиці вкрай напружується. Три чверті присутніх, поопускавши очі, вороже мовчать: здається, на них наводять жах Фюльберів тон і люті погляди, які він кидає в їхній бік. Решта — Жюдіта, Аньєса Пімон, Марі Лянуай, Марсель Фальвін і двоє хліборобів, імен яких я не можу пригадати, — шаленіють. Вони протестують і, підвівшись з місць, навіть погрожують Фюльберові кулаками. Особливо шаленіли жінки, і якби біля мене не було чотирьох чоловіків, які вдають, що охороняють мене, то, мабуть, вони накинулися б на свого священика й роздерли б його.
Процес наді мною діє як детонатор і спонукає опозицію вибухнути прокляттям на адресу Фюльбера. Вибух цей такий лютий і такий несподіваний, що Фюльбер розгублюється.
Він навіть гадки не мав, що його так ненавидять ларокці — всі без винятку, бо настрій більшості не менш ворожий, хоч вони тільки перешіптуються. Удар цей для нього жахливий. Фюльбер, погойдуючись, наче від подуву сильного вітру, то багровіє, то блідне, стискає кулаки, швидко говорить, але не може закінчити свою думку, обличчя його судомиться, а в очах світяться то жах, то гнів.
Однак Фюльбер не боягуз. Він твердим кроком піднімається сходами на хори й, ставши між Жанне й Морісом, закликає всіх до тиші. Й, дивна річ, за хвилину він досягає успіху — настільки ларокці звикли його слухати.
— Я бачу, — починає Фюльбер тремтячим, сповненим гніву й обурення голосом, — що настав час одрізнити добро від зла. Тут е люди, які вважають себе християнами і які не вагаються нишком вступити в змову проти свого пастора. Їм треба було б знати одну річ: я будь-що виконаю свій обов'язок. Баламутів і підбурювачів відлучу від церкви, очищу від них дім отця мого! Вимету звідси це сміття!
Ці слова викликають вигуки обурення й протесту. Я чую, як Марі Лянуай, котру ледве стримують Марсель і Жюдіта, вигукує пронизливим голосом:
— Ти сам сміття! Хто обідав із вбивцею мого чоловіка?
Я скоса позираю на свого обвинувача. Він палає несамовитою люттю. Більше не маневрує, поводиться зухвало. Не лукавить, а провокує. Відчуває за собою силу Вільменових людей, вирішує кинути виклик ларокцям і розгромити їх. Захмелівши від злості, він дає нищівну характеристику своїм співгромадянам і прагне цим дошкулити їм.
Знов закликавши всіх до тиші, Фюльбер схвильованим, істеричним голосом кричить:
— Тепер я знаю, хто справжній ініціатор усіх цих змов, Емманюелю Конт! Ваша поведінка викрила вас до кінця. Іменем парафіяльної ради я засуджую вас до смертної кари!
Обурення публіки перевершує мої сподівання. Праворуч від мене занепокоївся Ерве: він боїться, що його разом з товаришами можуть роззброїти ларокці, бо надто вони вже розгнівалися. І якщо вони ще цього не зробили, то, певне, тому, що Фюльбер своєю присутністю й відвертою ненавистю збиває ларокців з пантелику.
Газель невдоволено кривиться, зачувши, що його колишній приятель промовляє від імені парафіяльної ради. Він хитає головою й заперечливо махає брезклими руками. Я нахиляюсь до Ерве й тихо шепочу йому: дай слово Газелеві, здається, він хоче щось сказати.
Ерве підводиться й, випроставшись, закидає рушницю за плече, щоб показати свої мирні наміри. Й цілу хвилину стоїть отак, домагаючись уваги. А коли западає тиша, мовить спокійним і чемним голосом, який різко контрастує з погрозливими криками, що їх ми тільки-но чули:
— Пан абат Газель, здається, хоче щось сказати. Я надаю йому слово.
Ерве сідає. Його молодість, ввічливий і поважний той а також той факт, що він діє через голову Фюльбера надаючи слово Газелеві, вражають присутніх, особливі Фюльбера, який ніяк не може збагнути, чому Вільменів посланець надає Газелеві слово, Газелеві, який затаврував убивцю Лянуайя та Вільменові "надмірності"!
А Газель помітно розгубився, побачивши, що йому надали слово, якого він не просив. Але в каплиці лунають вигуки: "Говоріть, говоріть, пане Газель!"; Ерве підбадьорливо киває, і той поволі підводиться. Під дрібненькими кучериками посивілого волосся його клоунське обличчя здається зів'ялим, сторопілим, і коли він нарешті озивається, ніхто не може без усмішки слухати його безбарвний, кволий голос. Однак Газель каже те, що мав сказати нам і Фюльберові.
— Я хотів би зауважити, — мовить він, схрестивши руки на грудях, — що відтоді, як я покинув замок через усі ті неподобства, які кояться в Ла-Році, парафіяльна рада не засідала ні разу.
— А яке нам діло до того, що ти залишив замок, або до того, що парафіяльна рада останнім часом не засідала? — презирливо кидає Фюльбер.
По довгій Газелевій шиї прокочується клубок, і його в'яле обличчя твердішає. Якщо і є щось, чого ніколи не вибачають отакі напівкаліки, то це — ображене самолюбство.
— Перепрошую вас, пане, — мовить Газель кислим і в'їдливим голосом старої дівки, — але ви сказали, що засуджуєте пана Конта іменем парафіяльної ради. А я відповідаю вам, що парафіяльна рада останнім часом не засідала ні разу і що особисто я не згоден з вироком панові Конту.
Газелеві плещуть у долоні, й не тільки п'ятеро членів опозиції, а й дві чи три особи з більшості. Почервонілий Газель сідає, і Фюльбер одразу ж шулікою накидається на нього:
— Я обійдусь без твоєї згоди! Ти зрадив мою довіру, нікчемо! Цих твоїх слів я не забуду, й ти ще заплатиш за них!
Присутні з обуренням зустрічають Фюльберову погрозу, і Жюдита, яка раптом згадує, що колись належала до лівих християн, кричить на повні груди: "Нацист! Есесівець!" Я бачу, що Марсель легенько стримує її, і потерпаю, щоб ларокці не побачили в ній свого ватажка. Особливо я боюсь за безпеку новобранців, отож підводжусь і кажу рішучим тоном:
— Прошу слова.
— Можеш говорити, — з явною полегкістю дозволяє мені Ерве.
— Як? — вигукує Фюльбер, обертаючи свій гнів проти Ерве. — Ти надаєш слово цьому мерзотникові? Цьому ворогові бога? Подумай, що ти робиш! Цю людину я щойно засудив до страти!
— Тим більше, — мовить Ерве, байдуже погладжуючи свою чорну гостру борідку. — Тим більше йому треба дати змогу в усьому зізнатися.
— Це ж казна-що! — не вгамовується Фюльбер. — Чому ти чиниш на власний розсуд? Я наказую тобі примусити його замовкнути, чуєш?
— Я не можу підкорятися вашим наказам, — з гідністю відповідає Ерве. — Ви не мій командир. За відсутності Вільмена я тут командую, — провадить він далі, ляскаючи долонею по прикладу рушниці, — і я хочу, щоб звинувачуваний висловився. Він говоритиме стільки, скільки сам захоче.
І тут сталося щось небачене: половина ларокців зааплодувала Ерве.
— Це обурливо! — вигукує Фюльбер, стиснувши кулака й вибалушивши свої косі очі. — Ти не розумієш, що, надаючи слово цьому типові, стаєш його співучасником. Це тобі так просто не минеться! Попереджаю: я про все повідомлю твого командира, він покарає тебе!
— Боюсь, що у вас нічого не вийде, — каже Ерве так безтурботно, що я вже починаю потерпати, аби Фюльбер про все не здогадався. — В усякому разі, — провадить він, — слово надається звинувачуваному.
В такому разі, — кричить Фюльбер, — я його не слухатиму! Я йду додому й почекаю на Вільмена!
Фюльбер спускається з хорів і під крики опозиції швидко прямує до дверей.