Тоді скінчаться й ці болісні підозри. Прийми рішення, зв'яжи себе, винеси собі вирок".
Проте такі почуття були надто близькі до гніву, щоб довго переважати в розмові Фанні з собою. Скоро гнів минув, і їй стало сумно. Турбота Едмунда, його ласкаві слова, його довірливі зізнання зворушили її до глибини душі. Він просто надто добрий до всіх. Інакше кажучи, цей лист був таким, якого вона не хотіла б одержувати більш ніколи в житті, проте водночас йому не було ціни, — от і по всьому.
Кожен, хто полюбляє писати листи, навіть якщо не має чого повідомити (а серед жіноцтва таких осіб знайдеться чимало), мусить поспівчувати леді Бертрам за те, що не їй належала честь повідомити таку надзвичайну новину з менсфілдського життя, як від'їзд Грантів до Бату; і кожен зрозуміє, як прикро їй було усвідомлювати, що цю почесну місію взяв на себе її невдячний син — і в кінці свого довгого листа відвів кілька рядків цій новині, яка мала б зайняти більшу частину сторінки в її власному посланні.
Леді Бертрам була, можна сказати, митцем епістолярного жанру; ще з перших років заміжжя, не маючи інших занять і завдяки тому, що сер Томас був членом парламенту, вона почала вести широке листування і виробила свій особливий, розтягнутий та велемовний стиль, у якому розписувала навіть повсякденні дрібниці. Вона могла обійтися й малим, проте, щоб написати племінниці, їй все ж таки була потрібна хоч якась тема для обговорення; і, невдовзі маючи втратити таке невичерпне джерело новин, як подагра доктора Гранта чи ранкові візити місіс Грант, вона була дуже засмучена, що її позбавили останньої можливості про них написати. Однак невдовзі її було щедро винагороджено. Леді Бертрам таки дочекалася своєї щасливої нагоди. Через кілька днів після Едмундового листа Фанні отримала послання від тітоньки, що починалося так:
"Люба Фанні,
я беруся за перо, щоб повідомити вельми прикру новину, яка, безперечно, тебе стривожить".
То було набагато краще, ніж братися за перо, щоб познайомити Фанні з усіма подробицями майбутньої поїздки Грантів, оскільки нинішня новина була такого роду, що обіцяла епістолярні заняття упродовж багатьох днів. Вона стосувалася небезпечної хвороби старшого сина, про яку в сім'ї дізналися від посильного кілька годин тому.
У компанії молодих людей Том вирушив з Лондона до Нью-Маркета, де наслідки падіння та недавньої пиятики, якими він спершу знехтував, викликали в нього пропасницю; і коли компанія роз'їхалася, він, не в змозі рухатися, був покинутий на самоті в домі одного зі своїх приятелів, у товаристві своєї хвороби та під наглядом самих лише слуг. Замість того щоб скоро видужати і поїхати услід за друзями, як він думав спочатку, він почувався дедалі гірше; через деякий час йому стало так зле, що він, як і його лікар, наважився послати листа до Менсфілду.
"Це прикре повідомлення, як ти можеш уявити, — продовжувала її світлість, розповівши про те, що сталося, — дуже нас схвилювало; і ми не можемо позбавитися лихих передчуттів та великої тривоги за нашого бідного хворого, чий стан, як побоюється сер Томас, є дуже небезпечним; Едмунд люб'язно запропонував, що негайно приїде доглядати брата, але я рада повідомити, що сер Томас не залишить мене о цій скрутній порі, адже це було б для мене надто тяжко. У нашому маленькому товаристві дуже бракуватиме Едмунда, проте я вірю й сподіваюся, що він знайде бідного хворого вже не в такому загрозливому стані і зможе невдовзі привезти його до Менсфілду; сер Томас вважає це за необхідне і гадає, що це буде краще з будь-яких міркувань, і я втішаю себе надією, що бідний страдник невдовзі зможе подолати таку подорож без особливих труднощів та шкоди для себе. Оскільки я не сумніваюся, що ти, люба Фанні, співчуваєш нам за цих прикрих обставин, я дуже скоро напишу до тебе знову".
Почуття Фанні, коли вона дізналася цю новину, були, безперечно, набагато більш сердечні та щирі, ніж манера письма її тітоньки. Вона вболівала за кожного з рідних. Том тяжко хворий, Едмунд поїхав його доглядати, а мале товариство в Менсфілді лишилося сумувати за ними, — ці тривоги витіснили всі, чи то майже всі, її власні прикрощі. У неї вистачило себелюбства лише на те, щоб подумати, чи встиг Едмунд написати до міс Кроуфорд, перш ніж отримав цю звістку; але жодне почуття, що не було милосердним та безкорисливим, не могло заволодіти нею надовго. Тітонька не забувала про неї, писала знову та й знов; у Менсфілді постійно отримували повідомлення від Едмунда, і ці повідомлення з такою ж постійністю передавалися Фанні — у такому ж само велемовному стилі, з такою ж сумішшю віри, надій, страхів, що чергувалися між собою та мимоволі витікали одне з одного. То була наче гра в переполох. Страждання, яких леді Бертрам не бачила, лишали її уяву спокійною; і вона залюбки писала про тривоги, страхи та бідного хворого, поки Тома не привезли до Менсфілду і вона не побачила на власні очі разючої зміни, що з ним сталася. Тоді лист до Фанні, який вона почала писати перед цим, було закінчено в зовсім іншому стилі, мовою душевного сум'яття. "Його щойно привезли, моя люба Фанні, і віднесли нагору; я просто злякалася, як його побачила, не знаю, що й робити. Я певна, він був дуже хворий. Бідний Том! Мені його дуже шкода, і страшно за нього, і серові Томасу також; як я була б рада, якби ти була поруч і мене втішила. Але сер Томас сподівається, що завтра йому буде краще, і каже, що це йому погіршало від переїзду".
Тривога, що тепер пробудилася в материнському серці, минула не скоро. Через нетерпляче бажання Тома опинитися в Менсфілді, у затишку рідної оселі, про яку він навряд чи згадував, поки був при здоров'ї, його привезли туди зарано, в нього знову почалася пропасниця, і в перший тиждень по приїзді його стан був тяжчим, ніж будь-коли. Усі були налякані, леді Бертрам описувала свої цілоденні страхи племінниці, яка тепер, власне, жила цими листами і проводила весь свій час у стражданнях через сьогоднішній лист та чеканні завтрашнього. Не відчуваючи особливої прихильності до свого старшого кузена, вона, добросерда й вразлива, зараз жахалася самої думки про те, що може його втратити; а її строгі принципи змушували Фанні тривожитися ще більше, коли вона усвідомлювала, яким нікчемним було його життя, як мало він звик дбати про когось, окрім себе.
Вона могла поділитися своїми переживаннями лише зі Сьюзен, як бувало і в більш звичайних випадках. Та була завжди готова її вислухати і поспівчувати. Усіх інших не цікавило таке віддалене лихо, як хвороба у сім'ї за сто з гаком миль звідси; і навіть місіс Прайс, побачивши в руках у доньки листа, спромоглася лише задати кілька недбалих запитань і спокійно зауважити: "Моїй бідній сестриці Бертрам зараз, мабуть, вистачає клопотів".
Довга розлука і надто велика різниця у становищі змусили їх майже забути про кровний зв'язок, що їх поєднував; від сестринської любові, і на початку такої ж спокійної, як їхні характери, тепер лишилася сама тільки назва. Місіс Прайс ставилася до леді Бертрам достоту так само, як леді Бертрам поставилася б до місіс Прайс. Троє або четверо Прайсів могли б зникнути з лиця землі — будь-хто з них чи всі разом, окрім Фанні та Уїльяма, — леді Бертрам не стала б надто побиватися за ними, а може, повторювала б маячню місіс Норріс про те, яке це щастя, просто Божа ласка для бідолашної сестриці Прайс, що хоча б ці двоє так добре влаштовані в житті.
Розділ сорок п'ятий
Десь через тиждень після повернення Тома до Менсфілду його стан здавався вже не таким загрозливим, і, щоб заспокоїти його матір, було оголошено, що він видужує. Вона вже звикла бачити його слабким та безпомічним, чула тільки втішні звістки про його здоров'я і не замислювалась, чи не слід їй прислухатися й до інших. Вона не була схильна тривожитися чи розуміти натяки, і лікарям ніщо не перешкоджало замилити їй очі. Пропасницю вилікували, а він скаржився на пропасницю, — отже, тепер все буде гаразд. Іншого леді Бертрам не могла навіть уявити; і Фанні поділяла її впевненість, доки не отримала кілька рядків від Едмунда, написаних зумисне для того, щоб дати їй вірне уявлення про стан братового здоров'я й поділитися з нею тривожними передчуттями, які викликало в них із батьком повідомлення лікаря про ознаки сухот, що проявилися, коли відступила пропасниця. Вони вважали за краще не лякати леді Бертрам підозрами, які, слід сподіватися, не підтвердяться; але немає підстав приховувати правду від Фанні. Вони бояться, що в нього вражені легені.
Ці кілька рядків від Едмунда описали Фанні і хворого, і кімнату, де він лежав, вірніше та яскравіше, ніж багатослівні послання леді Бертрам. Навряд чи хтось із домашніх міг упоратися з таким описом гірше від неї; і кожен із них часом був для хворого більш корисним, ніж вона. Леді Бертрам могла хіба що тихенько прослизнути до кімнати і дивитись на сина; та коли він був здатний розмовляти чи слухати чиїсь розповіді або читання вголос, він віддавав перевагу товариству Едмунда. Тітонька Норріс втомлювала його своїми турботами, а сер Томас не вмів стримати свого багатослів'я і гучного голосу з огляду на дратівливість та слабкість хворого. Едмунд був для брата всім. Фанні і не очікувала від нього іншої поведінки — і за те, як він доглядав, підтримував, розважав хворого брата, стала поважати його ще більше. Адже тут потрібно було не лише дбати про ушкоджене здоров'я, але — як вона дізналася — заспокоїти розхитані нерви, зміцнити душевні сили; а їй здавалося, що слід іще й наставити на добрий шлях заблукану душу.
У родині Бертрамів не було хворих на сухоти; і Фанні була більш схильна сподіватися на краще, аніж тривожитись за свого кузена, окрім тих випадків, коли згадувала про міс Кроуфорд; їй здавалося, що та народжена під щасливою зіркою, а при такому егоїзмі та марнославстві було б неабияким щастям узяти шлюб із єдиним спадкоємцем родини.
Навіть у кімнаті хворого про щасливицю Мері не забували. У постскриптумі Едмунд дописав: "Що ж до предмета мого останнього послання, я справді почав писати до неї, але мене відволікла хвороба Тома; однак тепер я полишив свій намір, оскільки боюся впливу її друзів. Коли Тому стане краще, я поїду".
Таким було життя в Менсфілді, і так тривало майже без змін до самого Великодня.