Злочин і кара

Федір Достоєвський

Сторінка 74 з 112

Похвальний лист одразу ж пішов по руках п'яних гостей, чому Катерина Іванівна не перешкоджала, бо в ньому справді було відзначено en toutes lettres,[*] що вона дочка надвірного радника і кавалера, отже, й справді майже полковницька дочка.[5-18] Розпалившись, Катерина Іванівна негайно почала докладно говорити про всі подробиці майбутнього прекрасного і спокійного життя-буття в Т...; про вчителів гімназії, яких вона запросить для уроків у свій пансіон; про одного поважного старенького викладача, француза Манго, який вчив французької ще саму Катерину Іванівну в інституті і який ще й тепер доживає свій вік в Т... і напевно піде до неї за невелику плату. Дійшла вона, нарешті, до Соні, "яка поїде в Т... разом з нею і буде їй там в усьому допомагати ". Але тут раптом хтось пирхнув у кінці стола. Катерина Іванівна хоч і постаралася удати, що зневажливо не помічає цього, але одразу ж, умисно підвищивши голос, почала захоплено говорити про безперечні здібності Софії Семенівни до того, щоб бути їй помічницею, про її "лагідність, терпіння, самовідданість, благородство й освіту", причому поплескала Соню по щоці і, підвівшись трохи, палко два рази її поцілувала. Соня страшенно почервоніла, а Катерина Іванівна зненацька розплакалась, тут-таки сказавши про саму себе, що "вона слабонервна дурка і що вже дуже розстроєна, що пора кінчати, бо й закуска вже кінчилася, час уже подавати чай". В ту саму мить Амалія Іванівна, вже остаточно ображена тим, що в усій розмові вона не брала найменшої участі і що її навіть зовсім не слухають, раптом зважилась на останню спробу і насмілилася досить кислим тоном висловити Катерині Іванівні одне надзвичайно слушне і глибокодумне зауваження про те, що в майбутньому пансіоні треба звертати особливу увагу на чисту білизну дівчат (ді веше) і що "неодмін повинна був одна така короші дам (ді даме), щоб короше про білизну дбав", і друге, "щоб усі молоді дівчат нишком ніякі роман не читав". Катерина Іванівна, яка справді була розстроєна і дуже стомлена і якій уже зовсім обридли поминки, зараз же "відрізала" Амалії Іванівні, що та "дурниці меле" і нічого не розуміє; що дбати про ді веше справа кастелянші, а не директриси шляхетного пансіону; а щодо читання романів, то це вже просто непристойно, і що вона просить її замовкнути. Амалія Іванівна спаленіла і, озлившись, зауважила, що вона тільки "добра бажав" і що вона "дуж багато добра бажав", а що їй "за квартир давно вже гельд не платив".[5-19] Катерина Іванівна одразу ж "осадила" її, заявивши, що вона бреше, кажучи, нібито "добра бажав", бо ще вчора, коли небіжчик ще на столі лежав, вона мучила її, вимагаючи гроші. На це Амалія Іванівна доволі послідовно зауважила, що вона "тих дам запрошував, але що ті дам не прийшов, бо ті дам благородний дам і не можуть ходив до неблагородний дам". Катерина Іванівна зараз же "наголосила" їй, що вона звичайна хамка, а тому не їй говорити про те, що таке справжнє благородство. Амалія Іванівна не стерпіла і зараз же заявила, що її "фатер аус Берлін був дуж, дуж важливі шоловік і обидві рук по кишень ходив і все робив так: пуф! пуф!", і щоб наочно змалювати свого фатера, Амалія Іванівна схопилася зі стільця, встромила обидві руки в кишені, надула щоки і почала видавати якісь невиразні звуки ротом, схожі на пуф-пуф, викликавши гучний регіт усіх жильців, які умисно заохочували її бурхливим схваленням, передчуваючи сутичку. Але цього не могла вже стерпіти Катерина Іванівна і негайно, привселюдно, "викарбувала", що в Амалії Іванівни, може, ніколи й фатера не було, а що просто Амалія Іванівна — петербурзька п'яна чухонка і, певно, раніше десь куховаркою була, а може і того гірше. Амалія Іванівна почервоніла мов рак і заверещала, що це, можливо, у Катерини Іванівни "зовсім фатер не був; а що у неї був фатер аус Берлін, і такі довгі сюртук носив, і все робив: пуф, пуф, пуф!" Катерина Іванівна з презирством зауважила, що її походження всім відоме і що в цьому самому похвальному листі позначено друкованими літерами, що батько її полковник, а що батько Амалії Іванівни (якщо тільки у неї був який-небудь батько), певно, якийсь петербурзький чухонець, молоко продавав; а імовірніше, що й зовсім батька не було, бо й досі ще невідомо, як звуть Амалію Іванівну по батькові: Іванівна чи Людвігівна? Тут Амалія Іванівна, зовсім розлютившись і б'ючи кулаком по столу, почала верещати, що вона Амаль-Іван, а не Людвігівна, що її фатер "звав Йоган і він був бурмейстер",[5-20] а що фатер Катерини Іванівни "зовсім ніколи був бурмейстер". Катерина Іванівна підвелася зі стільця і суворо, з удаваним спокоєм (хоч була вся бліда і важко дихала), відказала їй, що коли та хоч раз іще насмілиться "поставити на одну дошку свого паскудного фатериська з її татусем, то вона, Катерина Іванівна, здере з неї чіпця і розтопче його ногами". Почувши це, Амалія Іванівна забігала кімнатою, вигукуючи щодуху, що вона хазяйка і щоб Катерина Іванівна "зараз-таки вибиралась з квартир"; потім кинулась для чогось збирати з стола срібні ложки. Зчинився галас і стукіт, діти заплакали. Соня хотіла було спинити Катерину Іванівну; але коли Амалія Іванівна раптом закричала щось про жовтий білет, Катерина Іванівна відштовхнула Соню і метнулася до Амалії Іванівни, щоб негайно здійснити свою погрозу відносно чіпця. В цю мить відчинилися двері, і на порозі кімнати раптом з'явився Петро Петрович Лужин. Він стояв і суворо й уважливо оглядав усю компанію. Катерина Іванівна кинулась до нього.

III

— Петре Петровичу! — закричала вона, — захистіть хоч ви! Скажіть цій дурній тварюці, що вона не сміє так поводитись з благородною дамою в нещасті, що на це є суд... я до самого генерал-губернатора... Вона відповість... Пам'ятаючи хліб-сіль мого батька, захистіть сиріт.

— Вибачте, добродійко... Вибачте, вибачте, добродійко, — відмахнувся Петро Петрович, — татуся вашого, як і відомо вам, я зовсім не мав честі знати... вибачте, добродійко! (хтось гучно зареготав), а у ваших безперервних чварах з Амалією Іванівною брати участі я не маю наміру... Я у своїй справі... і маю невідкладну розмову до падчерки вашої, Софії... Іванівни... Здається, так? Дозвольте пройти...

І Петро Петрович, обійшовши бочком Катерину Іванівну, попрямував у протилежний куток, де була Соня.

Катерина Іванівна як стояла, так і залишилася на місці, мов громом прибита. Вона не в силі була зрозуміти, як міг Петро Петрович зректися хліба-солі її татуся. Вигадавши раз цю хліб-сіль, вона вже свято в неї сама вірила. Вразив її і діловий, сухий, повний навіть якоїсь зневажливої погрози тон Петра Петровича. Та й усі якось поступово притихли, коли він з'явився. Крім того, що цей "діловий і серйозний" чоловік занадто вже не підходив до усієї цієї компанії, було видно, що він прийшов з якимсь важливим наміром, що, певно, якась надзвичайна причина привела його в таку компанію і що, виходить, зараз щось трапиться, щось буде. Раскольников, який стояв коло Соні, відступився, щоб пропустити його; Петро Петрович, здавалося, зовсім його не помітив. Незабаром на порозі з'явився і Лебезятников; у кімнату він не ввійшов, а спинився теж з якоюсь особливою цікавістю, майже з подивом; прислухався, але, здавалося, довго чогось не міг збагнути.

— Пробачте, що я, може, невчасно, але справа досить важлива, — промовив Петро Петрович якось взагалі і не звертаючись ні до кого особливо, — я навіть і радий на людях. Амаліє Іванівно, прошу вас уклінно, як хазяйку квартири, звернути особливу увагу на мою дальшу розмову з Софією Іванівною. Софіє Іванівно, — провадив він далі, звертаючись безпосередньо до страшенно збентеженої і вже наперед зляканої Соні, — зі стола мого, в кімнаті друга мого, Андрія Семеновича Лебезятникова, зараз же слідом за відвіданням вашим, зник державний кредитний білет вартістю в сто карбованців, що належав мені. Коли, може, вам якимсь чином відомо і ви скажете нам, де він є тепер, то запевняю вас словом честі і беру всіх у свідки, що справа на тому й скінчиться. Коли ж ні, змушений буду вдатися до заходів вельми серйозних, тоді... нарікайте вже на себе!

Цілковита тиша запанувала в кімнаті. Навіть діти, що плакали перед тим, затихли. Соня стояла бліда як мрець, дивилася на Лужина і нічого не могла відповісти. Вона начебто ще й не розуміла. Минула якась хвилина.

— Ну, то що ж? — спитав Лужин, пильно дивлячись на неї.

— Я не знаю... Я нічого не знаю... — тихим голосом промовила нарешті Соня.

— Ні? Не знаєте? — перепитав Лужин і ще трохи помовчав. — Подумайте, мадемуазель, — почав він суворо, але все ще начебто умовляючи, — обміркуйте, я згоден дати вам ще час, щоб ви все як слід зміркували. Але ж бачите: коли б я не був такий упевнений, то вже, зрозуміла річ, за своєї досвідченості, не ризикнув би так прямо вас обвинуватити; бо за подібне, пряме й прилюдне, але неправдиве або навіть тільки помилкове звинувачення, я, певною мірою, сам відповідаю. Я ж знаю це. Сьогодні вранці я розміняв, для своїх потреб, кілька п'ятипроцентних білетів, на суму, номінально, в три тисячі карбованців. Розрахунок у мене записаний. Прийшовши додому, я, — свідок тому Андрій Семенович, — почав лічити гроші і, налічивши дві тисячі триста карбованців, поклав їх у гаманець, а гаманець у бокову кишеню сюртука. На столі лишалося близько п'ятисот карбованців кредитними білетами, і між ними три білети по сто карбованців кожний. Саме тоді завітали ви (на моє запрошення) — і весь час, поки були у мене, мали надзвичайно збентежений вигляд, навіть тричі, серед розмови, вставали і поспішали чомусь піти, хоч розмова наша ще не була скінчена. Андрій Семенович може все це засвідчити. Певно, ви самі, мадемуазель, не відмовитесь підтвердити і заявити, що я кликав вас через Андрія Семеновича єдино для того тільки, щоб переговорити з вами про сирітське і безпорадне становище вашої родички, Катерини Іванівни (до якої я не міг прийти на поминки), і про те, як би добре було влаштувати на її користь щось подібне до підписки, лотереї абощо. Ви мені дякували і навіть заплакали (я розповідаю все так, як було, щоб, по-перше, нагадати вам, а по-друге, показати вам, що з пам'яті моєї не стерлася жодна дрібниця).

71 72 73 74 75 76 77