Вони чекатимуть, поки над'їде Ісідора.
Всі вже стоять, біля своїх коней. Дехто завбачливо зайшов під дерева, боячись, щоб разом з мексиканкою чи слідом за нею не з'явився цілий загін команчів.
Тим часом Зеб Стамп виймає з рота недавнього [386]підсудного затичку й попускає реміння, що туго стягує його тіло. За його діями жадібно стежить пара жіночих очей, але їх власниця не приходить йому на допомогу. Вона вже зіграла свою роль, та ще й чи не занадто промовистоД тепер не хоче привертати до себе увагу.
Але де ж племінниця дона Сільвіо Мартінеса? Вона все ще не з'явилася в долині. Не чути вже й тупотіння її коня. А вона ж мала досить — навіть задосить — часу, щоб доїхати до хакале.
Те, що її досі нема, викликає ладив і тривогу Молода мексиканка подобається багатьом — і тим, що знали її раніше, і тим, що сьогодні вперше побачили.
А може, переслідувачі таки наздогнали її і взяли в полон? Це запитання непокоїть усіх, але ніхто не може на нього відповісти. Техасців починає брати сором. Це ж бо до них, до їхньої мужності й шляхетності, був звернений отой заклик: "Техасці! Люди! Рятуйте!" Невже чарівна, вершниця не змогла врятуватись? Невже вона попалася в руки тих розфарбованих дикунів?
Усі напружено дослухаються, і серця багатьох б'ються частіше, сповнені глибокою тривогою.
Та нічого не чути. Ні тупотіння копит, ні жіночого крику — нічого, крім брязкання вудил між зубами їхніх коней.
Чи може таке бути, щоб її захопили в полон?
Тепер, коли вони на якийсь час облишили свій лихий замір щодо людини одного з ними кольору шкіри, вся їхня ворожість ураз звертається в інший бік. У їхніх душах з новою силою спалахує жадоба помсти, ще лютіша й непримиренніша, бо тепер ідеться про споконвічних ворогів.
Наймолодші й найзапальніші — серед них і ті, що захоплені молодою мексиканкою,— не можуть далі зносити непевності. Скочивши в сідла, вони голосно заявляють про свій рішучий намір знайти її і врятувати — або ж загинути.
Хто стане щось заперечувати? Адже цілком можливо, що переслідувачі мексиканки, її напасники — саме ті, кого вони всі так довго шукають, убивці Генрі Пойндекстера.
Отож ніхто не спиняє добровольців, і вони вирушають шукати Ісідору й переслідувати розбійників прерій. [387] Тих, що залишаються біля хатини, набагато менше. Серед них і Зеб Стамп.
Старий мисливець нічого не сказав з приводу переслідування індіанців. Він воліє тримати свою думку при собі і начебто заклопотаний тільки доглядом за хворим, що й досі не прийшов до тями. Однак того так само стережуть "регулятори".
Зеб не єдиний, хто лишився вірний мустангерові в ту лиху годину. Не покинули його ще двоє. Одна — чарівна дівчина, що стежить за ним здаля, старанно приховуючи свою палку зацікавленість. Другий — грубуватий і чудний чолов'яга, що клопочеться коло арештанта, називаючи його "паничем". Це Фелім, який щойно виліз із своєї схованки в гіллі тінястого дуба, звідки він мовчки спостерігав усе, що діялось на лужку перед хатиною. А коли обставини змінились, одразу ж з'явився на видноті й заходився виконувати свої обов'язки, задля яких переплив разом з господарем Атлантичний океан.
Ми вже не повернемося більше на берег Аламо. За годину хакале спорожніє і, мабуть, ніколи вже не прихистить під своєю покрівлею Моріса-мустангера.
Розділ LXVIII МАРНИЙ ПОХІД
Похід проти команчів скінчився як ніколи скоро — він тривав лише три чи чотири дні. Виявилося, що індіанці Західної рівнини зовсім не збиралися воювати, принаймні йти великою війною. Кілька нападів на поселення були просто вихваткою купки юнаків, що прагнули зажити слави сміливців, знявши по одному-два скальпи й захопивши трохи коней та рогатої худоби.
Такі дрібні наскоки — для техаських індіанців досить звична річ. Здебільшого їх учиняють молоді воїни, вирушаючи на полювання й бажаючи повернутися не лише з мисливською здобиччю. Вони роблять це з власного почину, не відкриваючи своїх намірів ватагові чи старійшинам племені, і більшість одноплемінців дізнаються про їхні діла вже опісля. Інакше старійшини, може, й спинили б їх, бо загалом не схвалюють розбійницьких набігів, вважаючи їх не тільки ризико— [388] ваними, а й небезпечними для цілого племені. А втім, коли все минає добре, воїнів тільки вітають.
Цього разу молодих команчів перехопив кіннострі-лецький загін серед пагорбів Сан-Саба. Вони мусили покинути награбовану худобу, а самі врятувалися втечею, забившись у скелі Льяно-Естакадо. Щоб переслідувати їх на тому голому плоскогір'ї, потрібне було краще постачання, ніж його мали поспіхом споряджені загони, і хоч родичі замордованих поселенців настійно вимагали відплати, їм тільки пообіцяли, що червоношкірих розбійників буде покарано згодом, після належної підготовки.
А що команчі відступили за межі нейтральної смуги, то солдатам дядька Сема лишалось тільки одне: розійтися по своїх гарнізонах і чекати дальших розпоряджень окружного командування.
Загони, виряджені з форту Індж, на який було покладено охорону території до Ріо-Нуесес, повернувшись у свій гарнізон, з подивом дізналися, що вони шукали індіанців зовсім не там, де ті насправді були. Молоді офіцери, серед них і Генкок, яким ще не доводилося зіткнутись із червоношкірими в бою, хоч як вони того бажали, аж нетямилися з досади. Та коли почули, що за їхньої відсутності команчі з'явилися по той бік Леони, в них зажевріла нова надія.
Але їх чекало ще одне розчарування. Того ж таки дня до селища повернувся загін цивільних, який подався був переслідувати індіанців, побачивши їх на Аламо, а тепер приніс звістку, що ніяких індіанців там не було.
Може, після всього, що сталося, тим людям не дуже й повірили б, але вони привезли речові докази: перуки з кінського волосу, яскраво розфарбовані півнячі пера, штани з оленячої шкури й такі самі мокасини, а також кілька коробочок з фарбами,— усе те знайшли в дуплі великої тополі.
Отож нового походу проти індіанців не передбачалося, і войовничим молодикам з форту Індж довелось тим часом задовольнитися буденним життям. А втім, хоч як далеко було звідти до осередків цивілізації, останнім часом і в їхній околиці сталося кілька подій, вартих уваги й розмови. То був і недавній ще приїзд на Леону красуні, якої доти не бачили в цих місцях; і таємниче зникнення її брата, нібито кимось убитого, і ще таємничіша поява вершника без голови; і ще одна історія про [389] білих, що вдавали з себе індіанців; і останнє— хоча й далеко не останньої ваги — звістка про те, що гаданого вбивцю схоплено й замкнено на гауптвахті їхнього ж таки гарнізону в буйному й безтямному стані.
Розчаровані учасники марного походу почули й інші новини, доволі цікаві, щоб не дати їм нарікати на нудне життя у форті Індж. Часто згадувалось ім'я красуні Ісідори Коварубіо де Лос-Льянос; казали, нібито й вона причетна до таємничої історії, що хвилювала всіх.
З особливою цікавістю й дуже докладно обговорювали в селищі дивовижні події, що сталися на березі Аламо: арешт хворого мустангера просто на ліжку в його хакале, рішення повісити його, втручання Луїзи Пойндекстер, відстрочення суду завдяки сміливому заступництву Зеба Стампа. Кожна з цих подій давала багату поживу для пересудів і всіляких припущень, але ніщо не збуджувало таких гострих суперечок, як питання про те, чи винен мустангер у смерті Генрі Пойн-декстера.
— Убивство,— сказав поміркований капітан Слоу-мен,— це злочин, на який Моріс-мустангер, по-моєму, просто не здатний. Мені здається, я знаю його досить добре, щоб твердити це з певністю.
— Але ж погодьтеся,— заперечив йому Кросмен,— що все свідчить проти нього. Докази, я б сказав, майже неспростовні.
Кросмен ніколи не почував приязні до молодого ірландця. Він забрав собі в голову, ніби одного разу інтендантова небога, визнана красуня форту, надто прихильно поглянула на того безрідного шукача пригод.
— Я аж ніяк не вважаю їх неспростовними,— відказав Слоумен.
— Немає сумніву, що молодий Пойндекстер мертвий і що його вбито. Так вважають усі. То хто ж би ще міг убити хлопця? Його двоюрідний брат присягається, що чув сварку між ним і Джеральдом.
— Той двоюрідний брат присягнеться в чому завгодно, коли це буде йому на руку,— втрутився до розмови драгун Генкок.— До того ж він сам мав сутичку з му-стангером, і його свідченням навряд чи можна довіряти, хіба не так?
— Справді, між ними була сварка,— заперечив піхотний капітан,— але що з того? Це ще зовсім не означає, що тут ідеться про вбивство. [390]
— Тобто ви хочете сказати, що мустангер міг убити
Пойндекстера в чесному поєдинку?
— Щось таке цілком можливе й навіть імовірне.
Я дуже схильний так вважати.
— Але чого вони не поділили? — спитав Генкок.-
Я чув, що молодий Пойндекстер був у добрих стосунках з мустангером, хоч той і зітнувся з Колхауном. Через що ж вони могли посваритися?
— Дивне запитання, як на вас, лейтенанте Генко-ку! — з притиском відказав Слоумен.— Неначе чоловіки сваряться через щось інше, окрім...
— Окрім жінки! — із сміхом підхопив драгун.— Але через яку жінку, хотів би я знати? Не може ж бути, щоб через сестру Пойндекстера!
— Хто знає,— мовив Слоумен, знизуючи плечима.
— Дурниці! — вигукнув Кросмен.— Щоб ловець коней наважився мріяти про міс Пойндекстер! Неймовірно!
— Який ви затятий аристократ, Кросмене! Чи ви не знаєте, що кохання демократичне самою своєю природою і сміється з ваших умоглядних вигадок про станові відмінності. А втім, я й не кажу, що тут ми маємо саме це. Міс Пойндекстер — не одна жінка, що могла спричинитися до їхньої сварки. В околиці є й інші дами, цілком гідні того, не кажучи вже про красунь нашого форту. То чом би...
— Капітане Слоумене! — роздратовано перебив його Кросмен.— Мушу сказати, що вам, людині розумній і поміркованій, просто не личать такі легковажні балачки. Дами нашого гарнізону не подякували б вам за ці неподобні вислови.
— Які це неподобні вислови, сер?
— Невже ви гадаєте, що хоч одна з них опустилася б до розмови з суб'єктом, якого ви назвали?
— З котрим? Я назвав двох.
— Ви добре мене розумієте, Слоумене, як і я вас. Наші дами, безперечно, будуть дуже потішені тим, що їхні імена пов'язують з ім'ям безрідного пройдисвіта і конокрада, якого запідозрено в убивстві!
— Нехай Моріса-мустангера й підозрюють в убивстві, але він не пройдисвіт і не конокрад.