останнього з імператорів династії Тан було вбито. Значна частина управлінської інфраструктури вже була зруйнована, а залишки пошматовані, оскільки полководці боролися за владу.
Протягом наступного періоду, що тривав приблизно півстоліття і відомий як епоха П'яти династій (907–60 рр.), Китай був поділений між північчю та півднем. На півночі п'ять послідовних військових диктатур підтримували щось схоже на імперію, але китайці змушені були віддати значні ділянки території на південь від Великого китайського муру киданям, північним кочовикам монгольського походження. Водночас південна частина колишньої імперії була поділена на десять незалежних царств.
Зрештою, у 960 р. внаслідок військового перевороту на півночі до влади прийшов Сун Тайцзу. Він був проголошений імператором, першим із династії Північна Сун (960–1127 рр.), і впродовж наступних дев'яти років за допомогою дипломатії та примусу десять південних царств були поглинуті новою імперією. Отже, за винятком території північного сходу, яку утримували кидані, єдину імперію було відновлено, а її новою столицею став Кайфен.
Кидані були одним із багатьох кочових племен Монголії, що колись уклали конфедерацію сяньбі. Вони посилили свої позиції на північно-східному кордоні Китаю і у 916 р., під керівництвом династії Ляо (916–1125 рр.), поширили свій контроль спочатку на північ Китаю, а трохи пізніше – на східні степи й південну Маньчжурію. Утвердившись при владі, правителі Сун спробували випровадити киданів із північно-східного Китаю, але після тривалої і невдалої війни були змушені у 1004 р. погодитися не лише дозволити киданям залишитися, але й сплачувати їм солідну щорічну данину чаєм, шовком і сріблом. Це означало, що правителі Сун примирилися з реальністю співіснування з могутніми сусідами-вершниками майже так само, як це зробили правителі Хань за тисячу років до того, коли ті застосовували свою політику хецінів щодо попередників киданів, хунну.
10.1 Китай епохи П'яти династій (907–60 рр. н.е.)
Кидані поділили своє царство Ляо на п'ять областей, кожна з яких мала власний адміністративний центр. Центром аграрної зони на півдні стало місто Яньцзін (Пекін), але в степовому регіоні на півночі вони все ще вели традиційний кочовий спосіб життя. Хоча впливова консервативна частина їхнього суспільства прагнула зберегти старі звичаї, кидані незабаром прийняли китайські системи управління і дедалі більше ставали схожими на китайців, живучи у злагоді з мешканцями Північної Сун та зближуючись з ними.
10.2 Китай за часів династії Південна Сун, коли на більшій частині півночі країни знаходилися імперія чжурчженів Цзінь і царство тангутів Сі Cя.
На північно-західному кордоні держава Сун зіткнулася з іншою потужною силою, царством Сі Ся, що займало територію коридору Ганьсу й зону пустель на півночі. Це царство заснували тангути Ся, тибетськомовний народ, який прийшов із північно-східного Тибету та в період правління династії Тан оселився на сході області Ордос у великому вигині річки Хуанхе. На початку ХІ ст. вони почали поширювати свою владу на південний захід, до своєї старої тибетської батьківщини, і на захід, уздовж торгових шляхів, що вели до Таримського басейну.
10.3 Тарілка у формі листя стилю Цзюнь із регіону Північна Сун, датована ХІІ ст. н.е. Форма й колір посудини відображають любов до світу природи, що є характерним для мистецтва гончарів епохи Сун і смаку їхніх клієнтів.
Отримавши контроль над коридором Ганьсу й керовані загальною ворожістю до Сун, правителі Сі Cя заблокували торгівлю сунського Китаю із Центральною Азією вздовж старого Великого шовкового шляху. Водночас, кидані на північному сході контролювали доступ до степових шляхів, що вели через Джунгарію на захід. Результат був подвійним: китайці Сун почали займатися своїми внутрішніми справами й розвинули власну дуже самобутню культуру, а ще вони почали позбавлятися агресивного імперіалізму, який був характерною рисою періоду Тан. Ніде це не знайшло кращого виразу, ніж у їхньому живописі та гончарстві, які тепер черпали натхнення в природі. Цю зміну в суспільному настрої чудово передає контраст між чіткими формами та яскравою глазур'ю танської кераміки та витонченими квітковими формами та приглушеними кольорами, що так полюбляли сунські гончарі та їхні клієнти. Цей ізоляціонізм певною мірою компенсувала діяльність торговців-підприємців у південних прибережних портах, які розбагатіли на постачанні предметів розкоші з Індонезії, Індійського океану та Близького Сходу, що нагадували мешканцям держави Сун про світ за її межами (с. 387-388).
На схід від киданського царства Ляо, у східній Маньчжурії, жили чжурчжені – кочовий народ, що деякий час були васалом киданів. Скориставшись зростаючою слабкістю правителів Ляо, чжурчжені перестали платити щорічну данину. Коли проти них було послано киданське військо, вони відповіли на силу силою, завдали рішучої поразки своїм сюзеренам, і у 1115 р. проголосили себе імперією Цзінь. Усвідомивши свою міць, вони взялися за захоплення киданських територій у південній Маньчжурії. Правителі Сун побачили в цьому можливість відвоювати китайські землі, що перебували під владою киданської династії Ляо. У 1123 р. вони уклали договір із чжурчженями, згідно з умовами якого Сун було дозволено повернути частину втрачених ними територій в обмін на щорічну виплату. Договір діяв протягом двох років, але у 1125 р. чжурчжені, завершивши завоювання царства Ляо, спрямували вістря агресії на державу Сун, рушивши на південь через річку Хуанхе й взявши в облогу столицю Сун Кайфен. Врешті-решт було укладено мир, в обмін на який Сун мусили поступитися територією і платити величезну щорічну данину сріблом і шовком. Невдовзі після цього Сун відмовилися від виконання деяких умов, і чжурчжені напали знову, розграбувавши в 1127 р. Кайфен і захопивши в полон імператора та інших придворних. Рештки сунської адміністрації втекли далі на південь, і заснували в Ханчжоу нову столицю володарів, що тепер стали династією Південна Сун. Інший договір, підписаний у 1142 р., погодив кордон між державою Цзінь і Південною Сун, який частково проходив по долині річки Хуайхе. Китай знову був розділений на північ, де правили кочовики, і південь, де панували ханьці, приблизно так, як це було 600 років тому, коли після краху династії Хань кочовики тоба попрямували на північ Китаю, щоб заснувати династію Тоба Вей.
Поновлення цього кордону виглядає цікавим. Він приблизно збігається з природним екологічним поділом між сухою, вкритою лесовими ґрунтами північчю, де вирощували пшеницю та просо, і набагато вологішим півднем, де вирощували рис. Північна екологічна зона мала ландшафт, де було зручно воювати кочовим вершникам, на відміну від більш вологої території центрального й південного Китаю, де вирощували рис, і рельєф унеможливлював ведення війни кіннотою – інтригуючий приклад того, як раз за разом географія впливала на політику.
Поразка династії Ляо від чжурчженів аж ніяк не була кінцем киданів. З хаосу постав новий вождь, Єлу Даші, який повів своїх прибічників на північ у степ; там, разом з загонами китайців і монголів, він перегрупував своїх людей та створив ефективну бойову силу, проголосивши себе Гурханом ("вселенським правителем"). У 1131 р. він рушив на захід, у північну частину Таримського басейну, а згодом у Джунгарію, встановивши свою владу спочатку над уйгурами, а потім над Караханідами. Взявши під контроль Кашгар, Хотан і Киргизстан, він напав та розгромив правителя західних Караханідів у 1137 р., а у 1141 р. в битві при Катвані під Самаркандом переміг турків-сельджуків, приєднавши до своїх володінь Трансоксанію (нинішній Узбекистан). За десять років він створив нову імперію, відому як Кара-Китай ("чорні кидані"), що простягалася від західної Монголії майже до Аральського моря. У цьому він повторював уже знайому нам схему просування народів монгольського й тюркського походження з батьківщини в Монголії та південному Сибіру на захід до Центральної Азії, а іноді й далі. Знову ми бачимо, як географія впливає на хід історії. Народи степового регіону Монголії та Маньчжурії були затиснуті з трьох боків: лісом на півночі, морем на сході та китайськими землеробами на півдні. В умовах демографічного й соціального тиску для розширення або порятунку для них існував один-єдиний шлях на захід через Таримський басейн і Джунгарію до Центральної Азії.
Після того, як Південна Сун надійно утвердилася в центральному й південному Китаї, багато етнічних ханьців, що жили на півночі, вирішили переселитися на південь, посилюючи китайський характер своєї культури, що було можливо завдяки високопродуктивній економіці на основі вирощування рису. Незабаром династія стала достатньо потужною, щоби протистояти подальшому втручанню з боку Цзінь, але, оскільки правителі позбулися імперських прагнень, цю продуктивність тепер можна було використати для підвищення якості життя і культури народу. За імператорів Сун було відроджено систему освіти, а філософія, наука й мистецтво бурхливо розвивалися, наблизивши країну до першіх етапів промислової революції. Для китайців це був ще один золотий вік.
Потужні кочові царства, що виникли вздовж північних і західних кордонів імперії Сун, фактично відрізали сухопутні торговельні маршрути, що з'єднували Китай із заходом, змусивши сунців дедалі більше покладатися на море як на засіб зв'язку із зовнішнім світом та джерело іноземних товарів, на які серед еліти існував такий великий попит. До кінця ІХ ст. кораблі мусульманських держав, переважно з перськими капітанами, регулярно відвідували міжнародний порт Гуанчжоу, але масова різанина населення, яку повстанці вчинили у 878 р., та постійні заворушення після цього, схоже, призвели до того, що мусульманські моряки дедалі менше бажали виходити далеко за межі Малайського архіпелагу. На початку Х ст. один мусульманський мандрівник зазначив важливість порту в Калах-Барі на Малайському півострові, де кораблі із Сірафу та Оману зустрічалися з кораблями з Китаю.