Пане коменданте, я ще не знаю, скількох каторжан пристрелили ваші люди й ви самі, але майже певен, що вони невинні. А нащо трощити наші вбогі речі? Може, ваш гнів і справедливий, але не забувайте: коли ви зробите життя каторжан зовсім нестерпним, тоді недалеко й до справжнього бунту – бунту зневірених, ватаги самогубців. І їхнє гасло буде: смерть усім – і наглядачам, і каторжанам. Пане Дютен, я розмовляю з вами з відкритим серцем, ви заслуговуєте цього хоча б тому, що прийшли поговорити з нами, перше ніж виносити якусь ухвалу. Дайте нам спокій.
– А як бути зі спільниками? – не вгаває Філіссарі.
– Викривайте. Це ваша справа. Ми нічого не знаємо і нічим вам не допоможемо. Повторюю, вся ця історія – чистісіньке безглуздя, ми нічого спільного з нею не маємо.
– Пане Філіссарі, коли всі каторжани зберуться в корпусі для небезпечних, замкніть двері до нового розпорядження. Поставте біля дверей двох вартових. Не знущайтеся з людей і не трощіть їхніх речей. Ходімо. – І комендант разом з наглядачами виходить.
Замикаючи двері, Філіссарі кидає мені:
– Тобі пощастило, що я наполеонець!
Не минає й години, як у нашому корпусі збираються майже всі, хто тут живе. Бракує вісімнадцятьох чоловік, але наглядачі здогадуються, що самі поспіхом замкнули їх у інших корпусах. Коли цих людей приводять, ми нарешті дізнаємося, що там сталося, – вони були на роботі й усе бачили.
Один каторжанин розповідає мені впівголоса:
– Уяви собі, Метелику, ми тягли каменюку вагою з тонну на відстань майже чотириста метрів. Дорога, по якій тягають це каміння, не має чітко окреслених меж, і це каміння дотягують до криниці, що за якихось п'ятсот метрів від будинку коменданта. Біля цієї криниці ми завжди зупинялися. Вона в затінку кокосової пальми і якраз на половині нашої дороги, тож ми, як завше, зупинилися, зачерпнули з криниці відро свіжої води й напилися, а дехто намочив носовик і поклав собі на голову. Перепочинок тривав з десять хвилин, наглядач теж сів на цямрину криниці. Скинув шолома і став витирати великою хустинкою чоло та маківку голови, коли ззаду до нього підійшов Арно із сапою в руці, не підіймаючи її. вгору, тому ніхто не скрикнув, щоб попередити наглядача. І от він підніс сапу вгору й щосили вдарив наглядача вістрям посередині голови – це сталося вмить. Наглядач з розрубаною навпіл головою звалився ниць, навіть не скрикнувши. Тільки-но він упав, Отен, який, природно, стояв перед ним, вихопив у нього карабін, а Марсо скинув – з нього портупею з револьвером. А тоді Марсо з револьвером у руці обернувся до бригади й крикнув: "Це бунт! Хто з нами, ходіть зі мною". Жоден тюремник не ворухнувся й не закричав, жоден каторжанин з бригади не виявив наміру, йти за ним. Арно подивився на нас усіх і сказав: "Зграя боягузів, ми вам покажемо, що таке справжні чоловіки!" Арно вихопив з рук Отеиа карабін, і обидва вони побігли до будинку коменданта. Марсо залишився на місці, відступивши трохи вбік. Він, розмахуючи великим револьвером, скомандував: "Не ворушитись, не розмовляти, не кричати! А ви, тюремники, на землю обличчям униз!" Я зі свого місця спостерігав, що було далі. Коли Арно збігав угору сходами до будинку коменданта, звідти вийшов араб, який працював там, тримаючи за руку одну дівчинку й на руці – другу. Вони обидва розгубилися, але араб отямився перший і копнув ногою Арно. Той хотів забити араба на місці, але араб закрився дівчинкою. Ніхто не кричав. Ні араб, ні діти. Кілька разів Арно цілився в різні місця арабові. І щоразу перед цівкою карабіна поставала дівчинка. Отен зайшов збоку, не підіймаючись по сходах, і схопив араба за штани. Араб упав і тоді враз пожбурив на карабін, що його тримав Арно, дівчинку. Втративши рівновагу, Арно впав разом з дівчинкою та арабом, за ногу якого смикнув Отен. Цієї миті почувся перший плач дівчат, потім крик араба, а далі образливі слова Отена й Арно. Араб швидше за Арно дотягнувся до карабіна, що лежав на сходах, але він схопив його лівою рукою за цівку. Отен знову впіймав його за ногу. Арно стиснув праву руку араба й покотив його по сходах. Араб пожбурив карабін за дев'ять метрів від себе. Тієї миті, коли всі троє кинулися до карабіна, пролунав рушничний постріл – то стрельнув наглядач за бригадою каторжан, яка збирала сухе листя. У вікні будинку з'явився комендант і теж став стріляти, але, боячись улучити в араба, він палив у ще місце, де лежав карабін. Отен і Арно побігли дорогою понад морем до табору, слідом за ними свистіли рушничні кулі. Отен через свою ногу, що не згинається в коліні, біг повільніше, і його скосила куля, перше ніж він дістався до моря. А Арно забрів у воду між місцем для купання каторжан та басейном для наглядачів. Там завжди збираються акули. Довкола Арно падали у воду кулі. На допомогу комендантові та наглядачеві за збирачами листя прийшов іще один наглядач. Він був причаївся за великим каменем.
– Здавайся, – закричали наглядача, – і тобі буде дароване життя.
– Ніколи цього не станеться, – відповів Арно, – я воліло, щоб мене зжерли акули, ніж бачити ваші бридкі морди!
І він поплив у море просто до акул. Мабуть, його зачепила куля, бо на якусь мить він зупинився. Та, незважаючи на це, наглядачі й далі стріляли. Арно звівся на ноги, вода сягала йому по груди, і тоді на нього накинулися акули. Я бачив цілком виразно, як він ударив кулаком акулу, яка виринула до половини з води й стрибнула на нього. Потім акули буквально пошматували його, напавши на нього з усіх боків. За якихось п'ять хвилин він зник. Наглядачі стріляли разів сто по стовпищу акул довкола Арно. Та лише одна куля влучила в акулу, яка потім підпливла догоричерева до берега. Наглядачі збігалися з усіх боків, і Марсо вирішив урятувати собі життя, викинувши револьвер у криницю, але тюремники вже встигли підвестися й, лупцюючи його костурами, стусаючи кулаками та конаючи ногами, пригнали Марсо до наглядачів, сказавши їм, що він теж причетний до змови. Хоч Марсо підняв угору руки, спливаючи кров'ю, наглядачі заходилися стріляти в нього з револьверів та карабінів, а один з них схопив карабін за цівку й став гамселити його по голові прикладом, наче довбнею. Що ж до Отена, то наглядачі по кілька разів розрядили в нього свої револьвери. Кожен наглядач випустив у нього до трьох десятків куль, і хоч він уже був мертвий, вони не переставали стріляти й усі разом увігнали в нього майже півтори сотні куль. Філіссарі повбивав і тих каторжан, про яких тюремники сказали, нібито вони теж збиралися йти за Арно, а потім здалися. То була абсолютна брехня, бо ніхто з них і кроку не ступив за змовниками.
Вже два дні ми сидимо замкнені. На роботу ніхто не йде. На дверях щодві години міняються вартові. Між корпусами теж ходять вартові. Нам заборонено навіть підступати до вікон. Лише з глибини коридора, що його утворюють два ряди гамаків, можна дивитися крізь загратовані двері на подвір'я. З Руайялю охороні надійшло підкріплення. Надворі не видно жодного засланця. Жодного араба-тюремника. Всіх позамикали. Час від часу ми бачимо, як ведуть до дисциплінарної в'язішці голого засланця. Крізь вікна до корпусу часто зазирають наглядачі. На дверях праворуч і ліворуч стоять вартові. Вони стоять на чатах лише по дві години, ні на мить не сідаючи й не беручи зброю на ремінь: карабін постійно лежить на лівій руці, наготовлений будь– якої миті стріляти.
Ми поділилися на гурти по п'ять чоловік і ріжемося в покер. Маркетті, який грає сонату Бетховена, примушують покласти скрипку.
– Годі тобі цигикати! Ми, наглядачі, в жалобі.
Напруження панує не тільки в нашому корпусі, а й у цілому таборі. Нам не дають ні кави, ні супу. Буханець хліба вранці, тушковане м'ясо ополудні, тушковане м'ясо ввечері – одна бляшанка на чотирьох чоловік. А що в нашому корпусі наглядачі нічого не потрощили, то ми маємо свою каву, масло, олію, борошно. В інших корпусах цього нема. Коли з клозета, де в нас варилася кава, пішов дим, наглядач наказав загасити вогонь. Каву варив на продаж старий Ні– стон, давній каторжанин із Марселя; Він зухвало відповів наглядачеві:
– Якщо тобі заважає вогонь, то зайди й сам погаси його?
Тоді наглядач кілька разів стрельнув у вікно. Кава вилилась, і вогонь швидко погас.
Одна куля влучила Ністонові в ногу. Ми страшенно перелякалися, подумавши, що нас уже розстрілюють, і попадали на долівку.
Сьогодні начальником варти біля входу до табору знову Філіссарі. Почувши постріли, він прибігає з чотирма наглядачами до нашого корпусу. Наглядач, який стріляв, намагається пояснити, що сталося. Філіссарі лає його по-корсіканському, але наглядач родом з Оверні, він не розуміє начальника й не знає, що відповісти.
Ми знову лягаємо на гамаки. У Ністона кривавиться нога.
– Не кажіть їм, що мене поранено, а то вони виведуть мене надвір і доб'ють.
Філіссарі підходить до грат. Маркетті розмовляє з ним по-корсіканському.
– Варіть свою каву, більше такого не станеться, – каже Філлісарі й іде. Ністонові пощастило, що куля не застрягла в нозі: вона влучила в литку й вилетіла майже під коліном. Ми наклали йому джгут, кров перестала текти, і ми перев'язали рани.
– Метелику, вийдіть.
Восьма година вечора, отже, надворі темно.
Я не знаю наглядача, який кличе мене: це, мабуть, бретонець.
– Навіщо я виходитиму о цій порі? Мені нема чого робити надворі так пізно.
– Вас хоче бачити комендант.
– Скажіть йому, хай прийде сюди. Я нікуди не піду.
– Ви відмовляєтесь?
– Так, відмовляюсь.
Навколо мене збираються друзі. Маркетті підходить до зачинених дверей, за якими стоїть наглядач, і каже:
– Ми не випустимо Метелика, якщо сюди не прийде комендант.
– Але ж це комендант послав мене по нього!
– Скажіть, нехай сам прийде.
За годину в дверях з'являються двоє молодих наглядачів. З ними араб, що працює в коменданта. Той самий, який врятував його і став на перешкоді бунтові.
– Метелику, це я, Мохамед. Комендант хоче бачити тебе, він не може прийти сюди.
– Метелику, він з карабіном!
Я виходжу з кола друзів і підступаю до дверей. Справді, в Мохамеда під пахвою карабін. На каторзі багато чого побачиш. Навіть озброєного з наказу начальства каторжанина!
– Ходімо, – каже араб. – Комендант доручив мені захистити тебе, якщо буде треба.
– Я не вірю!
– Та ходімо з нами!
Я переступаю поріг.