Побачивши солдатів, я так злякався, що закричав; якийсь ударив мене по голові, і я впав непритомний.
— Бідний хлопчина! А тепер ти видужав?
— Так, пані.
— То, може, ти прийшов до короля Наварського, щоб знову стати до нього на службу?
— Ні, пані. Король Наварський, як дізнався, що я насмілився противитись наказам вашої величності, прогнав мене без милості.
— От які — сказала Катерина з зацікавленням в тоні. — Ну, що ж, я сама про це подбаю! Але якщо ти дожидаєшся пані де Сов, ти ждатимеш даремно: вона зайнята у мене в кабінеті.
І Катерина, думаючи, що Ортон, може, не встиг покласти записку за дзеркало, пішла до кабінету пані де Сов, щоб дати волю юнакові.
В той самий момент, коли Ортон, збентежений несподіваним приходом королеви-матері, міркував сам собі, чи немає в цьому приході якоїсь небезпеки для його пана, він почув три легенькі стуки в плафон; це був знак, яким він сам мусив попередити свого пана про небезпеку, коли пан його був у пані де Сов, а він вартував.
Почувши ці три удари, Ортон здригнувся. В голові його блиснув якийсь таємничий здогад, він подумав, що на цей раз знак подано йому, підбіг до дзеркала і витяг записку, яку поклав щойно.
Катерина стежила за кожним рухом хлопця в дірочку у завісі, бачила, як він підскочив до дзеркала, але не знала, чи поклав він туди записку, чи витяг.
— Ну, — мурмотіла нетерпляче флорентійка, — чого він так довго не йде?
І знов увійшла в спальню з усмішкою на обличчі.
— Ти ще тут, хлопчику? — сказала вона. — Чого ж ти дожидаєшся? Адже я сказала тобі, що сама подбаю про твоє майбутнє? Чи ти маєш сумнів у тому, що я кажу?
— О, пані, боронь боже! — відповів Ортон.
І, підійшовши до королеви, схилив коліно, поцілував її плаття і швиденько вийшов.
Виходячи, він побачив у передпокої капітана гвардії, що дожидався Катерини. Це не заспокоїло, а ще збільшило його підозри.
Тим часом Катерина, як тільки портьєра впала за Ортоном, підійшла до дзеркала. Але даремне шарила вона за ним тремтячою від нетерпіння рукою: вона не знайшла записки.
А проте вона напевне бачила, що хлопець був коло дзеркала. Отже, він не поклав, а взяв звідти записку. Доля надавала її противникам такої ж сили, як і їй. Дитина ставала дорослою людиною, коли починала боротися з нею.
Вона все переставила, переглянула, перемацала: нічого...
— О, нещасний! — скрикнула вона. — Я не хотіла йому нічого лихого, а він забрав записку і сам пішов назустріч своїй долі. Гей, пане де Нансей, гей!
Тремтячий голос королеви-матері долетів до передпокою, де дожидався, як ми вже сказали, капітан гвардії.
Пан де Нансей з'явився.
— Я тут, — сказав він, — що бажаєте, ваша величність?
— Ви були в передпокої?
— Так, пані.
— Ви бачили, коли вийшов чоловік, хлопець?
— Щойно.
— Він ще недалеко?
— Тільки на половині сходів.
— Покличте його назад.
— Як його звати?
— Ортон. Якщо він не схоче йти, приведіть його силою. Тільки не лякайте, якщо він не опинатиметься. Мені зараз же треба поговорити з ним.
Капітан швидко вийшов.
Як він казав, Ортон був тільки на половині сходів, бо спускався поволі, сподіваючись зустріти на сходах або побачити десь у коридорі короля Наварського або пані де Сов.
Він почув, що його кличуть, і затремтів.
Першою його думкою було тікати, але з розважливістю, не властивою його літам, зрозумів, що коли побіжить, то погубить усе.
І зупинився.
— Хто мене кличе?
— Я, пан де Нансей, — відповів капітан гвардії, збігаючи сходами.
— Я дуже зайнятий, — сказав Ортон.
— З наказу її величності королеви-матері, — відповів пан де Нансей, наближаючись до нього.
Хлопець втер піт, що котився по його чолу, і пішов назад.
Капітан ішов ззаду.
Спершу Катерина думала звеліти заарештувати хлопця, обтрусити його і забрати собі записку, яку — вона знала — він приніс із собою; для цього вона надумала обвинуватити його в крадіжці і витягла вже з туалета брильянтовий аграф, щоб звернути пропажу його на хлопця. Але розміркувала, що це небезпечний засіб, бо може викликати в хлопця підозри, він попередить свого пана, і той стерегтиметься і не дасть доказів проти себе.
Звичайно, вона могла б звеліти відпровадити хлопця кудись у в'язницю, але поголоска про арешт, хоч би як секретно зробили це, розійшлася б по Лувру, і одно слово про це примусило б Генріха поводитись обережно.
Але Катерині потрібна була ця записка, бо записка від де Муї до короля Наварського, передана з такою дбайливістю, повинна була розкрити всю змову.
Вона поклала аграф знову туди, де взяла.
— Ні, ні, — сказала вона, — це шпигунська вигадка, погана думка. Але за ту записку... що може, ще нічого й не варта, — провадила вона, насуплюючи брови й шепочучи так потихеньку, що й сама ледве могла чути свої власні слова. — Е, їй-богу, не моя в тому вина, а його. Чому цей молодий розбійник не поклав записки туди, куди мусив покласти? Мені потрібна ця записка.
В цю мить увійшов Ортон.
Обличчя Катерини мало, мабуть, страшний вираз, бо молодий хлопець зблід, зупинившись на порозі. Він був ще надто юний, щоб цілком володіти собою.
— Пані, — сказав він, — ви зробили мені честь покликати мене. Чим я можу служити вашій величності?
Обличчя Катерини прояснилось, немов його осяяв сонячний промінь.
— Я звеліла покликати тебе, хлопче, — сказала вона, — бо мені сподобалось твоє обличчя, і я пообіцяла тобі подбати про твою долю, — отже хочу зараз таки виконати свою обіцянку. Про нас, королев, кажуть, що ми забуваємо свої обіцянки. Але це не серце в нас таке, а розум, бо він іде за подіями. І от я пригадала, що королі тримають в своїх руках долю людську, і покликала тебе. Ну, хлопче, іди за мною.
Пан де Нансей, зрозумівши цю сцену, як щось серйозне, дивився на цю розчуленість Катерини з великим здивуванням.
— Вмієш ти їздити верхи, хлопче? — спитала Катерина.
— Так, пані.
— Ну, то ходім до мене в кабінет. Я дам тобі листа, і ти відвезеш його в Сен-Жермен.
— До послуг вашої величності.
— Звеліть осідлати йому коня, Нансей.
Нансей вийшов.
— Ходім, хлопче, — сказала Катерина.
І пішла попереду. Ортон пішов за нею.
Королева-мати спустилася поверхом нижче, пройшла в коридор, де були апартаменти короля і герцога д'Алансона, дійшла до кручених сходів, зійшла ще на один поверх, відімкнула двері, які вели до кругової галереї і від яких ні в кого, крім неї та короля, не було ключа, звеліла Ортону увійти, увійшла за ним сама і замкнула за собою двері. Галерея ця оточувала, ніби яка заслона, частину покоїв короля і королеви-матері. Це була схованка на випадок небезпеки, як галерея в замку Святого Ангела в Римі або в палаці Пітті у Флоренції.
Замкнувши двері, Катерина залишилась сам-на-сам з хлопцем в темному коридорі. Вони зробили кроків із двадцять, Катерина — йдучи попереду, Ортон — ідучи слідом за нею.
Раптом Катерина зупинилась, і Ортон знову побачив на обличчі у неї той самий похмурий вираз, що й за десять хвилин перед тим. Очі її, круглі, мов у кішки або в пантери, здавалось, світилися в пітьмі.
— Зупинись! — сказала вона.
Ортон відчув, як трепет пробіг у нього поза плечима: могильний холод, немов, крижаний плащ, спадав з цього склепіння; підлога здавалась похмурою, як віко домовини; погляд Катерини був гострий, якщо можна так висловитись, і пронизував хлопцеві груди. Він подався назад і, тремтячи всім тілом, притулився до стіни.
— Де записка, яку тобі доручено віднести королю Наварському?
— Записка? — пробурмотів Ортон.
— Так. Або покласти, якщо його не буде, за дзеркало?
— Мені, пані? — сказав Ортон. — Не знаю, що ви хочете сказати.
— Записка, яку дав тобі годину тому, коло саду Арбалет, де Муї.
— У мене немає ніякої записки, — сказав Ортон. — Ваша величність, певне, помиляєтесь.
— Брешеш, — сказала Катерина. — Дай записку, і я виконаю обіцянку, яку дала тобі.
— Яку, пані?
— Я збагачу тебе.
— У мене немає ніякої записки, пані, — відповів хлопець.
Катерина заскреготіла зубами, але скінчила усмішкою.
— Дай мені її, — сказала вона, — і ти матимеш тисячу екю золотом.
— У мене немає записки, пані.
— Дві тисячі екю.
— Неможливо. У мене її нема, отже я не можу дати.
— Десять тисяч екю, Ортон.
Ортон, бачачи, що гнів, ніби морський приплив, підступає королеві від серця до чола, подумав, що у нього лишається тільки один спосіб урятувати короля — проковтнути записку. Він сунув руку в кишеню. Катерина вгадала його думку і вхопила за руку.
— Ну, дитино! — сказала вона, сміючись. — Добре, ти вірний слуга. Коли королі хочуть взяти когось собі в слуги, не погано спершу переконатись, чи віддане в людини серце. Я знаю тепер, що можу покладатись на тебе. Візьми, ось мій гаманець, як перша нагорода. Віднеси записку своєму панові і скажи йому, що від сьогодні ти в мене на службі. Можеш без мене вийти тими дверима, якими увійшли ми сюди: вони відчиняються зсередини.
І Катерина, поклавши гаманець в руки остовпілому хлопцеві, ступила кілька кроків уперед і торкнулася рукою до стіни.
Але молодий хлопець вагався і стояв, не рухаючись, на одному місці. Він не міг повірити, щоб небезпека, яку він почував у себе над головою, минулася.
— Ну, не тремти так, — сказала Катерина, — я ж сказала, що ти можеш вільно піти, і якщо ти вернешся, твоя доля буде забезпечена.
— Дякую, пані, — сказав Ортон. — Отже ви мені прощаєте?
— Більше того, я даю тобі нагороду; ти надійний носій любовних записочок, милий вісник кохання; але ти забуваєш, що пан твій дожидається тебе.
— Ах, це правда, — сказав молодий хлопець, ідучи до дверей.
Але не встиг він ступити трьох кроків, як підлога провалилася у нього під ногами. Він поточився, простягнув обидві руки вперед, крикнув і зник, поглинутий підземною темницею Лувра, яку Катерина розкрила, натиснувши пружину.
— Ну, — промурмотіла Катерина, — тепер мені доведеться, через упертість цього дивака, спускатись на півтораста приступців униз.
Катерина зайшла до себе, засвітила потайний ліхтар, вернулась у коридор, поставила на місце пружину, відімкнула двері на кручені сходи, що, здавалось, вели кудись в надра землі, і, спонукана ненаситною згагою цікавості, що була лише знаряддям її ненависті, підійшла до залізних дверей, які відчинялись униз і відкривали хід на дно льоху.
Там лежав бідолашний Ортон, скривавлений, знівечений, розбитий падінням з височини ста футів, і ще ворушився.
За товстим муром чути було, як котяться води Сени, що попід землею просякали аж до підніжжя сходів.
Катерина увійшла у вогку, гидотну яму, що за час свого існування, певне, була свідком багатьох подібних падінь, обшукала тіло, знайшла лист, переконалась, що він був той самий, який вона хотіла здобути, штовхнула ногою труп, надавила пальцем пружину; дно похитнулось, і труп, посунувшись униз від власної ваги, зник в напрямі річки.
Потім Катерина, замкнувши двері, зійшла знов угору, зачинилась у себе в кабінеті й прочитала записку:
"Сьогодні ввечері, о десятій годині, вулиця Арбр-Сек, готель "À la Belle-Étoile".