Він добре знав безоглядну балакучість свого легковажного друга і не сумнівався, що той розповість йому про свій роман з усіма подробицями, а оскільки, об'їздивши Італію вздовж і впоперек, сам він за три роки жодного разу не мав нагоди навіть зав'язати якусь інтригу, то був би не проти дізнатися, як воно робиться.
Він пообіцяв Альберові задовольнитися роллю глядача і сказав, що буде милуватися карнавалом із вікна палаццо Росполі.
Франц дотримав свого слова і, стоячи наступного дня біля вікна, дивився, як Альбер катається туди-сюди вулицею Корсо. У руках він тримав великий букет, куди, певне, застромив любовну записку. Це припущення стало певністю, коли Франц побачив той букет в руках гожої дівчинки, убраної у рожеву блазенську одіж.
Додому Альбер повернувся вже не у захваті, а просто-таки в екстазі. Він не сумнівався, що гожа незнайомка відповість йому тим самим. Франц пішов назустріч його бажанням і заявив, що вже зморився від того стовписька і вирішив увесь наступний день присвятити своєму альбомові й нотаткам.
Альбер не помилився у своїх передбаченнях: наступного дня увечері він забіг до Францової кімнати, тримаючи за ріжок згорнуту вчетверо цидулку і переможно вимахуючи нею.
– І що? – вигукнув він. – Що я казав?
– Вона відповіла! – вигукнув Франц.
– Читайте.
Тон, яким це було сказано, годі було і змалювати.
Франц узяв цидулку і прочитав:
"У вівторок увечері, о сьомій годині, вийдіть із коляси напроти віа Понтефічі й ідіть за селянкою, що вихопить у вас мокколетто. Як вийдете на першу сходинку церкви Сан-Джакомо, не забудьте прив'язати до рукава вашого блазенського вбрання рожевий бант.
До вівторка ви мене не побачите.
Вірність і мовчання".
– То що, любий друже, – сказав Альбер, коли Франц прочитав листа, – що ви про це скажете?
– Що ж, – відказав Франц, – справа обертається приємним боком.
– І я так гадаю, – сказав Альбер, – і дуже боюся, що вам доведеться їхати самому на бал до герцога Браччано.
Франц із Альбером уранці отримали запрошення на бал до славетного французького банкіра.
– Стережіться, любий Альбере, – сказав Франц, – у герцога збереться все шляхетне товариство, і якщо ваша гожа незнайомка і справді шляхетного роду, то вона повинна там бути.
– Буде вона там чи ні, думка моя про неї не зміниться, – сказав Альбер. – Ви прочитали цидулку?
– Авжеж.
– Знаєте, яку освіту здобувають в Італії жінки mezzo cito?[41]
– Авжеж, – відказав Франц.
– То перечитайте цидулку, зверніть увагу на почерк і знайдіть бодай одну стилістичну чи орфографічну помилку.
І справді, почерк був гарний, орфографія бездоганна.
– Щастить вам! – сказав Франц, повертаючи цидулку Альберові.
– Смійтеся скільки влізе, жартуйте, як захочеться, – відказав Альбер, – а я закохався.
– Боже мій, ви мене лякаєте, – сказав Франц, – бачу, мені доведеться не лише їхати без вас на бал до герцога, а ще, не дай Боже, і до Флоренції самому повертатися.
– Принаймні якщо моя незнайомка так само люб'язна, як гарна на вроду, то я заявляю, що залишаюся в Римі щонайменше на шість тижнів. Я страшенно люблю Рим, та й схильність до археології в мене завжди була.
– Ще дві чи три такі пригоди, і я почну сподіватися, що побачу вас членом Академії написів і красного письменства.
Либонь, Альбер заходився б серйозно обговорювати свої права на академічне крісло, та слуга доповів, що обід на столі. Альбер ніколи не губив апетиту від кохання. Тож він вирішив сісти за стіл разом із приятелем, маючи завести цю розмову по обіді.
Та після обіду доповіли про прихід графа Монте-Крісто. Юнаки вже два дні не бачили його. Від маестро Пастріні вони дізналися, що він подався у справах до Чівіта-Веккії. Поїхав він напередодні увечері й тільки з годину тому повернувся.
Граф був надзвичайно люб'язний. Він чи то стримувався, чи то цього разу не знайшлося приводу для висловлювання в'їдливих і гірких думок, та того вечора він був такий, як усі. Францові він здавався нерозв'язною загадкою. Граф, звісно, добре знав, що його гість на острові Монте-Крісто впізнав його, проте від часу їхньої другої зустрічі він і словом не обмовився про те, що вже якось бачив його. А Франц, хоч йому дуже кортіло натякнути на їхню першу зустріч, боявся дозолити чоловікові, що виявився таким люб'язним до нього і до його друга, тож він провадив ту саму гру, що і граф.
Дізнавшись, що Франц із Альбером хотіли придбати ложу в театрі Арджентіна і що всі ложі виявилися зайнятими, Монте-Крісто приніс їм ключа від своєї ложі, принаймні так він пояснив свої відвідини.
Франц із Альбером почали відмовлятися, кажучи, що не хочуть позбавляти його задоволення, та граф заперечив, що збирається до театру Паллі і його ложа в театрі Арджентіна буде порожня, якщо вони нею не скористаються.
Після цього юнаки погодилися.
Франц потроху звик до графової блідості, що так вразила його першого разу. Він не міг не віддати належного красі його обличчя, головним недоліком чи, може, головною перевагою якого була ота блідість. Граф був справжнісіньким байронівським героєм, і Францові варто було не лише побачити його, а й бодай подумати про нього, щоб уявити собі його похмуру голову на Манфредових плечах чи під капелюхом Лари. Його чоло було пооране зморшками, що свідчили про невідступні гіркі думки, полум'яний погляд його просягав до самісінької глибини душі, насмішкуваті й горді вуста надавали всьому, що він казав, особливого відтінку, завдяки якому його слова назавжди закарбовувалися у пам'яті слухачів.
Графові було, певне, років із сорок, та ніхто не засумнівався б, що він візьме гору над будь-яким молодшим супротивником. На додачу до схожості з фантастичними героями англійського поета він відзначався величезною привабою.
Альбер знай торочив про щасливу випадковість, завдяки якій вони зазнайомилися з таким неоціненним чоловіком. Франц був стриманіший, але й він улягав потроху тому впливу, що його завжди справляє на оточення непересічна людина.
Він згадав про те, що граф уже декілька разів висловлював намір відвідати Париж, і не сумнівався, що зі своєю ексцентричністю, характерною зовнішністю й величезним багатством граф стане там сенсацією.
Проте в нього не було ніякого бажання опинитися у Парижі разом із ним.
Вечір минув так, як минають зазвичай вечори в італійських театрах: замість того щоб слухати співаків, глядачі ходили один до одного у гості.
Графиня Г. хотіла звести розмову на графа, та Франц сказав, що в нього є набагато цікавіша новина, і попри вдавані Альберові протести, сповістив їй про велику подію, що вже три дні була в думках у друзів.
Такі пригоди, якщо вірити мандрівникам, у Італії частенько трапляються, тож графиня не висловила ніякого подиву і привітала Альбера з початком любовної пригодки, що мала скінчитися великою приємністю.
Юнаки відкланялися, домовившись зустрітися із графинею на балу в герцога Браччано, куди запросили весь Рим. Пані з фіалками дотрималася слова: ні наступного, ні третього дня вона геть ніде не з'являлася.
Аж настав вівторок, останній, найгаласливіший день карнавалу. Того вівторка театри відчиняються зранку, о десятій годині, тому що о восьмій вечора розпочинається піст. У вівторок усі ті, що за браком грошенят, часу чи бажання не брали участі у святі, долучаються до тієї вакханалії і вносять свою частку в загальну метушню і гамір.
Від другої до п'ятої години Франц із Альбером кружляли в низці повозів і перекидалися жменями конфетті із зустрічними колясами і пішаницями, що пропихалися поміж ногами коней і колесами коляс так спритно, що, попри страшенну тісноту, не сталося жодної лихої пригоди, жодної сварки чи бійки. Італійці в цьому стосунку дивовижний люд. Для них свято – це справжнє свято. Автор цієї оповісті прожив ув Італії понад шість років і не пам'ятає, щоб якусь урочисту подію порушив один із тих випадків, що неодмінно супроводжують наші святкування.
Альбер пишався у своєму блазенському костюмі, на плечі майорів рожевий бант, а кінці його звисали аж до колін. Щоб їх не поплутали, Франц убрав селянську одіж.
Що ближче було до вечора, то гучніший ставав гамір. На бруківці, у повозах, не було рота, що мовчав би, не було руки, що не діяла; то був справжнісінький людський ураган, що складався із грому вигуків і граду конфетті, драже, яєць із борошном, помаранчів і квітів.
О третій годині звуки пострілів насилу перекрили той страшенний галас, вони пролунали заразом на П'яцца-дель-Пополо та біля Венеційського палацу і сповістили про початок перегонів.
Перегони, так само як і мокколі, є невід'ємною особливістю останнього дня карнавалу. Ледь прозвучали постріли, як повози вийшли з лави і розсипалися бічними вулицями.
Усі ті маневри, слід зауважити, здійснюються з надзвичайною спритністю і швидкістю, хоч поліція нітрохи не опікується тим, щоб показувати місця чи спрямовувати рух.
Пішоходи поставали впритул до палаців, пролунав тупіт кінських копит і брязкіт шабель.
Загін карабінерів, по п'ятнадцять у лаві, розгорнувшись на всеньку ширину вулиці, промчав учвал вулицею Корсо, щоб очистити її для перегонів. Коли загін дістався Венеційського палацу, нові постріли сповістили, що вулиця вільна.
Тієї ж хвилі під несамовитий оглушливий рев, наче тіні, промчали восьмеро коней, підбадьорювані галасом трьохсот тисяч глядачів і залізними колючками, що плигали на їхніх спинах. Трохи згодом із замку Святого Янгола пролунали три гарматні постріли – це означало, що виграв третій номер.
Відразу ж, без будь-якого іншого гасла, повози знову ринули на Корсо з усіх сусідніх вулиць, наче на мить перегороджені греблями струмки разом побігли у русло, що його вони живили, і величезна річка ще дужче полинула поміж гранітними берегами.
Та тепер до шаленого виру долучилося ще одне джерело гамору і шарпанини – на сцену вийшли продавці мокколі.
Мокколі або мокколетті – то воскові свічки різної товщини, від грубої великодньої свічі до найтоншої свічечки, і для дійових осіб останнього карнавального акту в Римі вони є предметом двох протилежних клопотів:
1) не давати гасити своє мокколетто;
2) гасити чужі мокколетті.
У цьому розумінні мокколетто скидається на життя: людина знайшла лише один спосіб передавати його, та й той здобула від Бога.
Проте вона знайшла тисячі способів губити його, щоправда, у тому випадку їй допомагав диявол.
Щоб запалити мокколетто, його достатньо піднести до полум'я.
Та як змалювати тисячі способів, що їх винайшли для гасіння мокколетті: величезні міхи, небачені гасильники, велетенські віяла?
Мокколетті вмить розкупили.