Коридорні ж ніколи не ходять і не бігають. Вони мають особливу й таємничу властивість зникати з кімнати, якою не обдаровані інші смертні.
Коли содова вода викликала в містера Бена Елена легенькі симптоми життєздатності, він дозволив помити собі обличчя та руки й стерпів, що Сем чистив йому щіткою вбрання. Причепурилися після дороги й містер Піквік з Бобом Сойєром, і незабаром усі троє, взявшись під руки, простували до містера Вінкла, при чому Боб дорогою наситив духом тютюну всю атмосферу.
За чверть милі від готелю, в тихій, поважній на вигляд вулиці стояв старий цегляний будинок. Троє східців вели до дверей, прикрашених мідною дошкою з двома словами, що вирізьблені були великими літерами: "Містер Вінкл". Східці були дуже білі, цегла — дуже червона, а будинок — надзвичайно чистий. Ось до цього будинку, коли годинник вибив десяту годину, і підійшли містер Піквік, містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр.
Гарненька служниця відчинила їм двері і перелякано ступила назад, побачивши трьох чужих.
— Чи містер Вінкл дома, моя люба? — спитав містер Піквік.
— Він саме сідає вечеряти,— відповіла дівчина.
— Передайте, прошу, йому мою візитну картку. Скажіть, що я дуже шкодую, турбуючи його такої пізньої пори, але я тільки но приїхав і мушу бачити його сьогодні ж.
Служниця незабаром повернулася, перепросила, що примусила джентльменів чекати на вулиці, і ввела їх у кімнату — напівконтору, напівтуалетну, умебльовану бюрком, рукомийником, дзеркальцем для гоління, машинками для знімання та взування чобіт, високим табуретом, чотирма стільцями і годинником на стіні. Через кілька хвилин одні з дверей відчинилися, і в кімнату вступив маленький старий джентльмен в сюртуці тютюнового кольору. Його обличчя й голова надзвичайно нагадували містера Вінкла-молодшого. Тільки на відміну від нього старенький був лисий і тримав у одній руці візитну картку містера Піквіка, а в другій — срібний свічник.
— А, містер Піквік! Як поживаєте, сер?— сказав Вінкл-старший, ставлячи свічник на стіл і простягаючи руку.— Дуже радий бачити вас, сер. Дуже радий. Сідайте, прошу, містер Піквік. Цей джентльмен...
— Мій друг, містер Сойєр,— одрекомендував містер Піквік.— Приятель вашого сина.
— А!— доволі суворо глянув на нього містер Вінкл.— Сподіваюся, ви здорові, сер?
— Абсолютно здоровий, сер.
— А цей джентльмен,— вів далі містер Піквік,— цей джентльмен, як ви побачите, прочитавши привезеного мною листа, дуже близький родич або, скажімо, сердечний друг вашого сина. Його прізвище — Елен.
— Цей джентльмен?— спитав містер Вінкл, вказуючи карткою на Бена, що заснув, скарлючившись на стільці, і тепер видно було тільки спину та комір фрака.
Містер Піквік збирався був відповісти на це запитання й перелічити всі чесноти та гарні прикмети містера Бенджемена Елена, аж тут завбачливий містер Боб Сойєр, щоб повернути приятелеві свідомість становища, ущипнув його за руку так, що той зойкнув і схопився з свого місця. Раптом збагнувши, що опинився в товаристві сторонньої людини, містер Бен Елен підійшов до містера Вінкла і протягом п'яти хвилин тиснув обидві його руки, напівзрозуміло запевняючи старого джентльмена, що страшенно радий його бачити, і гостинно пропонуючи почастувати його перед обідом. Виконавши ці формальності, містер Елен знову сів і почав здивовано роздивлятись навколо, ніби не даючи собі звіту де він, та й справді перебуваючи в такому стані.
Все це страшенно бентежило містера Піквіка, особливо коли містер Вінкл-старший з неприхованим здивуванням дивився на чудну — як не сказати: незвичайну — поведінку обох його компаньйонів. Щоб зараз же покласти край цьому візитові, він вийняв з кишені листа і, передаючи його містерові Вінклу-старшому, промовив:
— Це від вашого сина, сер. Прочитавши листа, ви пересвідчитесь, що від вас залежить його щастя й доля. Дуже прошу поставитись до повідомлення, написаного в листі, цілком спокійно й безсторонньо і потім обговорити його зі мною з усією серйозністю, на яку воно заслуговує. Якої великої ваги надає вашому присудові син, ви можете бачити з того, що я потурбував вас, не попередивши, такої пізньої пори і,— зиркнув він на двох приятелів,— при таких несприятливих обставинах.
По цій прелюдії містер Піквік передав до рук здивованого містера Вінкла-старшого чотири сторінки чудового тонкого паперу, списані дрібним письмом і повні каяття, а сам, сівши на стілець, почав стежити за його манерами та обличчям, хвилюючись, щоправда, але з виглядом людини, яка не почуває за собою ніякої помилки або провини.
Старий власник пристаней перегорнув листа, глянув на нього спереду, ззаду, з боків, пильно подивився на маленького хлопчика, виображеного на печатці, кинув оком на містера Піквіка і тільки тоді, сівши на високий табурет та підсунувши ближче до себе лампу, зламав печатку, розгорнув лист, підніс його до світла й налагодився читати.
Містер Піквік напружено стежив за тим, як він перебігав очима від рядка до рядка й від сторінки до сторінки, але жодна зміна на обличчі старого не позначила хвилювання, якого він мусив був зазнати, довідавшись про синове одруження.
Містер Вінкл прочитав листа до останнього слова, акуратно, як ділова людина, згорнув його і саме тоді, як містер Піквік чекав на вибух отецьких почувань, умокнув перо в чорнило і спитав спокійно, немов тут ішлося про якусь комерційну справу:
— Яка адреса Натаніела, містер Піквік?
— Тепер — готель "Джордж і Яструб".
— "Джордж і Яструб". Де це?
— Джордж-Ярд. Ломбардська вулиця.
— В Сіті?
— Так.
Старий джентльмен методично записав адресу на зворотному боці конверта, сунув конверт у конторку, конторку зачинив ключем, сунув ключ у кишеню і, встаючи з табурета, спитав:
— Здається, ніщо більше не затримує вас, містер Піквік?
— Ніщо більше!— спалахнув від обурення цей добродушний джентльмен.— Нічого більше? І ви не висловите жодної думки щодо найважливішої події в житті нашого юного друга? Ви не доручите мені запевнити його у вашій незмінній прихильності та піклуванні про нього? У вас немає ласкавого слова ні для нього, ні для молодої жінки, що чекають від вас допомоги? Подумайте, дорогий сер, подумайте.
— Я поміркую,— відповів старий джентльмен.— Але тепер не скажу нічого. Я — людина ділова, містер Піквік, і ніколи нічого не роблю похапцем. Те, що я знаю, мені не дуже до вподоби. Тисяча фунтів — невеликі гроші, містер Піквік.
— Правильно, сер,— втрутився Бен Елен, виразно пригадавши, як легко було йому розтринькати свою тисячу фунтів.— Ви — людина розважлива. Він меткий хлопець, Боб.
— Дуже радий, що й ви схвалюєте мене, сер,— промовив Вінкл-старший, кинувши зневажливим оком на Бена Елена, що премудро хитав головою.— Річ у тому, містер Піквік, що, даючи своєму синові дозвіл помандрувати рік-другий, я хотів, щоб він набув життьового досвіду й став самостійнішим, але й на думці не мав одружити його. Він добре це знає і не повинен буде дивуватися, якщо я відмовлюся допомагати йому надалі. Він одержить листа від мене, містер Піквік. Надобраніч, сер. Маргарет, відчиніть двері!
Тим часом Боб Сойєр на мигах умовляв містера Бена Елена піднятись захищати праве діло, і Бен, без ніякої підготовки, експромтом виголосив таку коротеньку, але палку промову:
— Сер,— сказав Бен, утупивши в старого джентльмена пару дуже безвиразних очей і безладно вимахуючи руками,— сер, ви... повинні соромитись самого себе.
— Як брат леді, ви, звичайно, найкращий суддя в цій справі,— відповів містер Вінкл-старший.— Ну, та годі. Будь ласка, не кажіть більше нічого, містер Піквік. Надобраніч, джентльмени!
З цими словами старий джентльмен узяв свічник і, відчинивши сам двері, дуже чемно показав на вихід.
— Ви пожалієте про це, сер,— застеріг містер Піквік, зціпивши зуби, щоб стримати свій гнів, який, він добре розумів, міг тільки пошкодити його юному приятелеві.
Містер Піквік вийшов на вулицю сердитою ходою. Цілком пригноблений рішучою поведінкою старого джентльмена, тою ж дорогою пішов містер Боб Сойєр. Безпосередньо за ним скотився східцями капелюх містера Бена Елена, і зараз же, слідом за капелюхом,— тіло містера Бена Елена. Мовчки і не повечерявши, вся громада вклалась спати, а містер Піквік перед тим, як заснути, подумав, що, знавши заздалегідь, яка то ділова людина цей містер Вінкл-старший, він, дуже імовірно, ніколи не поїхав би до нього з таким дорученням.
Розділ XXXIX
В родині Веллерів заходять серйозні зміни, і червононосий містер Стігінс зазнає невчасної поразки.
Вважаючи за неделікатне представляти молодому подружжю, не підготувавши їх ділком до цього, Боба Сойєра та Бена Елена, і шануючи почуття Арабелли, містер Піквік сказав, що вони з Семом вилізуть біля "Джорджа та Яструба", а молодим людям запропонував пошукати собі тимчасового притулку десь інде. На це вони охоче пристали, і в наслідок згоди містер Бен Елен з містером Бобом Сойєром зайшли до відлюдної пивниці в найдальшому з кутків Боро, де в інші дні імена їхні часто з'являлися на дверях бару в перших рядах довгих і складних, писаних крейдою, розрахунків.
— Матінко, та це ж ви, містер Веллер!— скрикнула гарненька покоївка, зустрівши Сема коло дверей.
— І дуже радий, що це я, а не хтось інший,— відповів Сем, відстаючи трохи, щоб пан не чув його.— Та й вродлива ж ви дівчина, Мері!
— Ви завжди верзете дурниці,— запротестувала покоївка.— О, бога ради, не робіть цього, містер Веллер!
— Не робити чого, моя ясочко?— спитав Сем.
— Та оцього ж,— пояснила Мері.— Киньте краще та йдіть собі геть!— Вичитавши йому так, гарненька покоївка відіпхнула Сема й оповістила, що він пом'яв їй чепчик і розкуйовдив волосся.— І не дали мені сказати те, що я хотіла,— додала Мері.— Тут вас уже чотири дні дожидає якийсь лист. Він прийшов через півгодини, як ви поїхали. І на конверті написано "спішний".
— А де він, моє серденько?— зацікавився Сем.
— Я зберегла його для вас, бо інакше він давно б уже загубився. Ось він. Правду сказати, ви цього не заслуговуєте.
З цими словами і висловивши ще кілька побоювань, сумнівів та побажань, щоб лист не загинув, Мері видобула його спід прегарного муслінового комірника й передала Семові, який за це поцілував її надзвичайно галантно й побожно.
— Ото ще,— сказала Мері, поправляючи комірник і удаючи, ніби не помітила, як її поцілували,— ви, здається, відразу залюбилися в нього.
Сем відповів їй підморгуванням, тонкий зміст якого не може передати жоден опис, а тоді, сівши на підвіконня поруч із Мері, розірвав конверта й глянув на лист.
— Алло!— раптом скрикнув він.— Що це все значить?
— Сподіваюся, нічого поганого,— сказала Мері й заглянула через його плече.
— Які у вас чудові оченята!— зауважив Сем, підводячи голову.
— Забудьте ви про мої очі й читайте краще, що там написано,— промовила гарненька покоївка й послала йому очима бісика.