На хустці лишилося трохи крові, на лобі виступили краплі поту. Вона мовчки показала кров Раскольникову і, ледве віддихнувши, зараз же зашепотіла йому знову з надзвичайним захватом, а на щоках горіли червоні плями:
— Дивіться, я дала їй найтонше, можна сказати, доручення запросити цю даму і її дочку, розумієте, про кого я кажу? Тут треба поводитись найделікатніше, з умінням, а вона зробила так, що ця приїжджа дурепа, ця чванлива тварюка, ця нікчемна провінціалка, — бо вона ж усього тільки якась там удова майора і приїхала клопотатись про пенсію і обтріпувати поділ по присутствених місцях, — яка в п'ятдесят п'ять років чорниться, білиться і рум'яниться (це відомо)... і отака тварюка не тільки не зволила прийти, а навіть не прислала просити вибачення, коли не могла прийти, як у таких випадках найзвичай-нісінька ввічливість вимагає! Зрозуміти не можу, чому не прийшов також Петро Петрович? Та де ж Соня? Куди поділася? А, от і вона нарешті! Що, Соню, де була? Дивно, що ти навіть на похороні батька така неакуратна. Родіоне Романовичу, пустіть її біля себе. Ось твоє місце, Сонечко... Чого хочеш бери. Холодцю візьми, це краще. Зараз млинці принесуть. А дітям дали? Поленько, чи все у вас там є? Кахи-кахи-кахи! Ну гаразд. Будь розумною, Леню, а ти, Колю, не дригай ніжками; сиди, як благородна дитина повинна сидіти. Що ти кажеш, Сонечко?
Соня поспішила зараз же переказати їй вибачення Петра Петровича, силкуючись говорити голосно, щоб усі могли чути, вживаючи добірно чемні слова, начебто сказані Петром Петровичем, але які у великій мірі вигадала і прикрасила сама.
Вона додала, що Петро Петрович звелів особливо переказати, що він, як тільки матиме змогу, негайно прибуде, щоб поговорити про справи сам-на-сам і умовитись про те, що можна буде зробити і яких заходів вжити далі тощо.
Соня знала, що це втішить і заспокоїть Катерину Іванівну, полестить їй, а головне — гордість її буде задоволена. Вона сіла біля Раскольникова, якому нашвидку вклонилася, і побіжно з цікавістю на нього глянула. Проте далі якось уникала і дивитись на нього, і говорити з ним. Вона була мовби навіть неуважлива, хоч так і дивилася в очі Катерині Іванівни, щоб догодити їй. Ні вона, ні Катерина Іванівна не були в жалобному одягу, бо не мали суконь; на Соні була якась коричнева, темна, а на Катерині Іванівні єдина її ситцева, темненька із смужками суконька. Зі звісткою про Петра Петровича все пройшло як по маслу. Вислухавши поважно Соню, Катерина Іванівна з тією ж поважністю поцікавилася, як здоров'я Петра Петровича. Потім одразу ж і мало не вголос прошептала Раскольникову, що справді дивно почувала б себе така шановна і солідна людина, як Петро Петрович, потрапивши в таку "чудну компанію", хоч який відданий він її родині і хоч якими друзями вони були з її татусем.
— От чому я особливо вам вдячна, Родіоне Романовичу, що не погребували моїм хлібом-сіллю, навіть і в такій обстановці, — додала вона майже вголос, — проте певна, що тільки особлива прихильність ваша до мого бідолашного небіжчика спонукала вас додержати свого слова.
Потім вона ще раз гордовито і з гідністю оглянула своїх гостей і раптом з особливою заклопотаністю спитала голосно через стіл у глухого дідка, чи не хоче він ще печені і чи давали йому лісабонського. Дідок не відповів і довго не міг збагнути, про що його питають, хоч сусіди для сміху навіть почали його термосити. Він тільки оглядався кругом, розкривши рота, чим ще більше розпалив загальну веселість.
— От який йолоп! Дивіться, дивіться! І навіщо його привели? Щодо Петра Петровича, то я завжди була в ньому впевнена, — говорила далі Катерина Іванівна Раскольникову, — і вже, звичайно, він не схожий... — різко й голосно і з надзвичайно суворим виглядом звернулася вона до Амалії Іванівни, через що та навіть сторопіла, — не схожий на тих вичепурених шелихвісток ваших, яких у татуся і в куховарки на кухню не взяли б, а небіжчик чоловік, уже звичайно, їм би честь зробив, приймаючи їх, і то хіба тільки з невичерпної своєї доброти.
— Еге ж, любив випити; це вони любили, та й попили! — крикнув раптом відставний провіантський, вихиляючи дванадцяту чарку горілки.
— Небіжчик чоловік справді мав цю слабість, і це всім відомо, — так і напосілася раптом на нього Катерина Іванівна, — але був він дуже добрий і благородний, любив і поважав сім'ю свою; одне погано, що через доброту свою надто довірявся всяким розпусним людям і вже бозна з ким він не пив, з такими, що навіть підошви його не були варті! Уявіть, Родіоне Романовичу, в кишені у нього пряникового півника знайшли; як ніч п'яний іде, а про дітей пам'ятає.
— Пів-ни-ка? Ви сказали добродійко: пів-ни-ка? — крикнув провіантський відставний.
Катерина Іванівна не удостоїла його відповіді. Вона про щось задумалась і зітхнула.
— От ви, мабуть, думаєте, як і всі, що я з ним надто сувора була, — заговорила вона знову, звертаючись до Раскольникова. — Але ж це не так! Він мене поважав, він мене дуже, дуже поважав! Доброї душі був чоловік! І так його жаль ставало часом! Сидить було, дивиться на мене з кутка, так жаль його зробиться, хотілося б приголубити, а потім і думаєш собі: "приголубиш, а він знову нап'ється", тільки суворістю скільки-небудь і вдержати можна було.
— Еге ж, скубли чуба, скубли, не раз було, — проревів знову провіантський і ще влив у себе чарку горілки.
— Не тільки чуба скубти, а навіть і помело варт було б у хід пустити на інших дурнів. Я не про небіжчика тепер кажу! — відрізала Катерина Іванівна провіантському.
Червоні плями на щоках її розгоралися дедалі дужче, груди її важко здіймалися. Ще мить, і вона вже готова була зняти скандал. Дехто хихотів, декому, видимо, це було приємно. Провіантського почали підштовхувати і щось шепотіти йому, їх, очевидно, хотіли нацькувати одне на одного.
— А до-о-озвольте спитати, це ви відносно чого, — почав провіантський, — тобто на чию... благородну адресу... ви оце зараз... А втім, не варто! Пусте! Вдова! Вдовиця! Прощаю... Пас! — і він знову хильнув горілки.
Раскольников сидів і слухав мовчки і з огидою. Хіба тільки з чемності доторкався він до їжі, яку раз у раз накладала на його тарілку Катерина Іванівна, і тільки щоб її не образити. Він пильно придивлявся до Соні. Але Соня ставала все більш тривожною і заклопотаною; вона теж передчувала, що поминки мирно не кінчаться, і зі страхом стежила за зростаючим роздратуванням Катерини Іванівни. Їй, між іншим, було відомо, що головною причиною, з якої обидві приїжджі дами так зневажливо поставилися до запрошення Катерини Іванівни, була вона, Соня. Вона чула від самої Амалії Іванівни, що мати дуже образилася за запрошення, навіть запитала, як же вона могла б посадовити поруч з цією дівицею свою дочку? Соня підозрівала, що Катерині Іванівні якимсь чином це вже стало відомо, а образа її, Соні, важила для Катерини Іванівни більше, ніж образа, завдана їй самій, її дітям, її татусеві, одним словом, була образою смертельною, і Соня знала, що Катерина Іванівна тепер уже не заспокоїться, "поки не доведе цим шелихвісткам, що вони обидві" і т. д, і т. д. Мов навмисно, хтось передав Соні з другого кінця стола тарілку з виліпленими на ній з чорного хліба двома серцями, пронизаними стрілою. Катерина Іванівна спаленіла і зараз же голосно зауважила, через стіл, що той, хто зробив це, звичайно, "п'яний дурень". Амалія Іванівна, яка теж передчувала щось недобре, а разом з тим була ображена до глибини душі зарозумілістю Катерини Іванівни, щоб змінити настрій товариства і до речі вже щоб піднести себе в очах присутніх, почала зненацька, ні з того ні з сього, розповідати, що якийсь знайомий її "Карль з аптеки" їздив вночі на візнику і що "візник хотів його вбивав і що Карль його дуж, дуж просив, щоб він його не вбивав, і плякав, і руки склав, і злякав, і від страх йому серце пронизав". Катерина Іванівна, хоч і посміхнулася, але тут-таки зауважила, що Амалії Іванівні не слід по-російськи анекдоти розповідати. А та ще більше образилась і відказала, що її "фатер аус Берлін був дуж, дуж важливі шоловік і все руки по кишень ходив". Сміхотлива Катерина Іванівна не витримала і вибухнула реготом, так що Амалія Іванівна почала вже втрачати останній терпець і насилу кріпилася.
— От сичиха! — зашепотіла зараз же знову Катерина Іванівна Раскольникову, майже розвеселившись, — хотіла сказати: держав руки в кишенях, а вийшло, що він по кишенях лазив, кахи-кахи! І чи помітили ви, Родіоне Романовичу, що, як правило, всі ці петербурзькі іноземці, тобто, головно, німці, які до нас звідкись приїздять, усі дурніші за нас! Ну дивіться, хіба ж можна розповідати про те, що "Карль з аптеки страхом серце пронизав" і що він (шмаркач!), замість того щоб зв'язати візника, "руки склав і плякав і дуж просив". От дуринда! І ще думає, що це дуже зворушливо, і не підозріває, яка вона дурна! По-моєму, цей п'яний провіантський набагато розумніший за неї; принаймні вже видно, що гультіпака, останній розум пропив, а ці ж усі такі манірні та серйозні... Ач сидить, очі вилупила. Сердиться! Сердиться! Ха-ха-ха! Ка-хи-кахи-кахи!
Розвеселившись, Катерина Іванівна зараз же вдалася до різних подробиць і раптом заговорила про те, як з допомогою виклопотаної пенсії вона обов'язково заснує у своєму рідному місті Т... пансіон для шляхетних дівчат. Про це ще Раскольникову сама Катерина Іванівна не розповідала, і вона одразу захопилася найпікантнішими подробицями. Не знати яким чином опинився раптом у її руках той самий "похвальний лист", про який розповідав Раскольникову ще небіжчик Мармеладов, пояснюючи йому в пивниці, що Катерина Іванівна, дружина його, коли був випуск в інституті, танцювала з шаллю "в присутності губернатора та інших осіб". Похвальний лист цей, очевидно, мав тепер посвідчити право Катерини Іванівни самій заснувати пансіон; але, головним чином, був припасений для того, щоб остаточно зрізати "обох вичепурених шелихвісток", про той випадок, коли б вони прийшли на поминки, і ясно довести їм, що Катерина Іванівна з найблаго-роднішого, "можна навіть сказати, аристократичного дому, полковницька дочка і вже напевно достойніша від деяких шукачок пригод, яких так багато розвелося останнім часом".