Саме тому і мадам Черняк їй віддана, як сестра, знає всі її таємниці, приходить до Ген-рієтти, коли тільки є час, щодня, хоч на хвилинку, і вони сидять, гомонять і гомонять. Завжди вони мають про що поговорити, просто насолода! Балакають так довго, аж поки починає сутеніти. Тоді мадам Черняк сплескує руками, накидає на себе червону ротонду: "Лишенько! Бий мене грім! Уже зовсім смерклося!" Брайночка Козак вибігає вистрибом на вулиці Нью-Йорка, наймає візника і мчить на свій "джаб" у театрі, а в голові вимальовується чудовий пекельний план: швидше одружити Генрієтту з Рафалеском. Неодмінно! Нехай вона більше не зветься Брайною Черняк, якщо не буде цього весілля! Буде цесе-ле, пишне весілля. Газети засурмлять про це, говоритимуть у "кібецарні", а вона, мадам Черняк, буде головною свахою. Від кого: від нареченої? Чи від нареченого? Ні, від обох. Тоді вона піде в таночок, хи-хи, з отим гомилою Нісоном Швальбом. Актори нап'ються, гулятимуть і танцюватимуть аж до ранку. Потім вона прийде додому, сяде до столу й напише мефістофельського листа Розі Співак, поздоровить її... або, стривайте, може, не так? У дуже цікавих, що друкуються щодня в газетах, романах, якими захоплюється мадам Черняк, відбувається інакше: треба зробити так, щоб Роза одержала запрошення своєчасно, але щоб прибула саме в ту хвилину, коли молоді стали до шлюбу; він надіває їй каблучку й виголошує відоме: "Відтепер ти..." Роза падає непритомна... Знімається буча... Прибігає її наречений (юний Стельмах) і пускає собі кулю в серце... Чому повинен юний Стельмах влучити собі в серце? Не розпитуйте. Коли людина шукає помсти, вона не зважає на те, хто винен, а хто ні, і кров ллється, як вода.
Розділ 47
БРАЙНОЧКА КОЗАК У РОЛІ СВАХИ
Це було за кілька днів перед тим, як молода "зірка з Бухареста", Лео Рафалеско, мала уперше виступити перед нью-йоркською публікою. Усі готування й репетиції були вже позаду. Театр містера Нікеля що дві хвилини сповіщав телефоном комуну, що все "ол райт", що вже майже немає квитків на виставу Рафалеска, що їх рвуть з рук, що зчинилася бійка перед касою, що він боїться: ось-ось потрощать йому театр, що вже виламують двері... Комуна, проте, не дуже лякалася, слухаючи ці страшні новини. Всі добре знали: більшу частину того, що каже містер Нікель, можна пустити з вітром, третину кинути в море, а решту поділити між бідняками... З комуни були вдома тільки брати Швальб, містер Кламер і ломжинський кантор (Рафалеско й Генрієтта пішли фотографуватися в новій позі). Настрій у цьому товаристві був якраз не дуже бадьорий. Не тому, що бізнес був поганий, перед ними вимальовувались блискучі перспективи. Акції комуни підскакували день при дні. Але бракувало того, що бракує скрізь і завжди в кожному людському суспільстві: єдності, дружби, миру й згоди. Коли хтось казав одне, другий доводив протилежне. Кожен найбільше захоплювався самим собою і вважав іншого за ніщо. Наприклад, старший Швальб, Ні-сон, вихвалявся, що це все його комбінація. Якби не він з його ідеєю, де вони були б тепер? А містер Кламер доводив, що якби не він з його кишенею, їм усім довелося б взяти торби й піти попідвіконню. Ломжинський кантор поставив його на місце, заявивши, що ніхто тепер не залежить від його кишені. Можна вже, хвалити бога, обійтися без його допомоги. А ломжинський кантор уже напевне може сам за себе постояти.
Це допекло всім, навіть молодшому Швальбові, Ізаку. Він виступив з властивою йому брутальністю і спитав у кантора, чи той не забув лондонський Уайтчепел з вогким льохом і великою пічкою, яка чекала на бодай невеличку поліняку й ніколи не бачила перед собою повного горщика, крім хіба суботи й свят, та й то лише тоді, коли його брат приносив кілька шилінгів, зібраних у добросердих людей?..
Цілком зрозуміло, що такі неделікатні натяки були канторові не до вподоби. Він нагадав Швальбові досить алегорично, що його місце в театрі під самим дахом, а ро< бота його полягає в тому, щоб плескати руками, а не ляпати язиком...
Ізак Швальб не полінувався й відповів канторові теж алегорично, наздогад, що, коли настане хвилина і його руки повинні будуть попрацювати — а, видимо, саме така хвилина тепер наближається,— тоді непереливки будуть і бороді, й пиці ломжинського кантора!..
Заходило на невеличку драму, та прийшли з повідомленням, що якась леді питається...
— Леді? До кого? До мене?
Всі четверо чоловіків підхопилися з місць.
— Леді допитується старшого містера Швальба.
Нісон Швальб підвівся, поправив галстук, відчинив двері і... насилу втримався, щоб не вилаятись.
Побачивши, що Нісон Швальб дуже здивувався, деді Брайночка Козак (а то була вона), зробила чемний "кніксен" і дала зрозуміти, що має до нього важливу справу.
— Бізнес?
— Бізнес.
— Таємниця?
— Таємниця.
Якщо бізнес і таємниця, треба запросити леді в окрему кімнату й вислухати, в чому полягають цей бізнес і ця таємниця.
Певна річ, Брайночка Козак почала з довгої передмови, здалека, приблизно з того часу, коли вона була ще дівчиною і навіть ще зналася ще з Щупаком, згорів би він. Тоді їй навіть не снилося, що поїде до країни Колумба й матиме такий "джаб", тобто вона не нарікає на свою долю. Вона знає, що є багато таких, хто вважав би за щастя мати такий "джаб", хоч би як там, а в неї є ще долари з старих часів, небагато, але можна, не запобігаючи чужої ласки, влаштовувати своє життя.
Нісон Швальб, побачивши, що леді заїхала дуже далеко, попросив пробачення за те, що перебиває їй мову: йому дуже приємно, сказав він, що їй не доводиться запобігати чужої ласки і вона може влаштовувати своє життя, але він сьогодні дуже зайнятий, у нього ж бо сьогодні гарячий день — виступає їхній прем'єр Лео Рафалеско.
— Саме через нього я й прийшла до вас,— сказала Брайночка Козак. Нісон Швальб глянув в її маленькі японські очиці, на її спітніле червоне округле, як місяць, обличчя й спитав напівсерйозно, напівжартома:
— Наприклад, що ви можете мені сказати про Лео Ра-фалеска?
— Що я можу сказати про Рафалеска? Дайте мені вашу руку.
— Ось вам обидві мої руки.
Брайночка Козак спершу витерла упріле червоне обличчя, а потім присунулась з своїм кріслом до його крісла так близько, що Нісон Швальб відчув теплоту тіла, пахощі м'ятних крапель і мила-пачулі, перемішані з гострим смородом поту й молодої цибулі... Вона розповіла більш-м"енш стисло й коротко, що прийшла тільки як сваха, але сваха без матеріального інтересу. Весь її інтерес полягає в тому, що вона приятелька Генрієтти. Нехай збудеться їй хоч половина того, що вона бажає Генрієтті. І якщо він, Нісон Швальб, хоче, щоб його сестра Генрієтта Швальб носила ім'я Рафалеска, йому тряба подбати, щоб це сталося якнайшвидше. Інакше буде пізно...
При останніх словах Брайночка Козак відсунулась разом з кріслом на кілька кроків, ще раз витерла спітніле округле обличчя, вирячила на Швальба маленькі японські оченята й усміхнулася широко розтуленими губами, як людина, що має дуже важливі таємні відомості, але не може їх розкрити...
Хоч як старався Нісон Швальб, допитуючись, у чім річ, хоч як божився перед нею: "Отак, як бачите мене на світі", "Щоб я мав так чуже добро", "А як ні, щоб я подавився цим столом",— Брайночка Козак загорнулася в свою червону ротонду і "гуд бай" — бувайте здорові!
— Нікому ні словечка! — широко всміхаючись, сказала вона, вже стоячи на порозі, поклала палець на губи і показала йому свої напрочуд здорові білі зуби: — Пам'ятайте, що вам кажуть: чим швидше, тим краще, і нікому ні словечка, "гуд бай"!..
Розділ 48
КАНТОРИХА ЛЕЯ В НЬЮ-ЙОРКУ
Було цілком природно, що такий прихильник єврейського театру, як Стельмах, один з перших примчав подивитись і послухати нову "зірку з Бухареста". Дивно тільки те, що він наважився привести з собою дітей (Гришу й Розу), що їх, як ми знаємо, він переховував від стороннього ока, боявся показуватися з ними, а надто в єврейському кварталі Нью-Йорка Даунтауні. Там напевно, згідно з його теорією, могло їм зашкодити чуже око... Щоб розв'язати цю загадку, ми повинні повернутися знову до героїні нашого роману, побачити, що з нею відбувалося останнім часом.
З Стельмахових листів до його приятеля ми пам'ятаємо, як Роза сказала, що хоче виписати до Америки свою матір, яка нещодавно, втративши свого чоловіка кантора Ісроела, лишилася вдовою. Сказано і зроблено. Роза Співак була не з тих, хто довго вагається. З Нью-Йорка до Голе-нешті летіли телеграми так довго, аж поки прибула відповідь від канторихи Леї, що вона їде. Цілком зрозуміло, що канториха Лея не тямилась від страху, одержуючи ці телеграми. Вона вважала, що з її дочкою сталося якесь нещастя чи просто вона, крий боже, померла. Інакше-бо, навіщо так тарабанити телеграмами, коли кожне слово коштує мало не червінець? Канториха Лея потім призналася своїй дочці, що, якби не це, вона ніколи в світі не поїхала б до Америки. "Бо, по-перше, чого я тут не бачила? А по-друге, що буде з бомбою?"
— З якою бомбою?
— З багатієвим домом, який ти почепила мені в Голе-нешті, чи бачили ви таке? Якби хоч був сезон, можна було б знайти сусіда, хоч у нас у Голенешті мало охочих на такі хороми. А коли й знайдуться охочі, то це такі шибеники, що немає чуми на них.
Так виправдовувалась канториха Лея, говорила без упину, за звичкою, закінчуючи "чи бачили ви таке!.."
Можна сказати напевне, що наша Роза Співак уже шкодувала, бо того ж дня, коли мати мала приїхати, виник невеличкий конфлікт між нею і батьком Гриші Стельмаха. Як практична людина, Стельмах спитав: що вона збирається робити з матір'ю? Роза на це йому нічого не відповіла. Вона тільки відповіла йому поглядом її карих циганських очей. Але це був такий погляд, що краще б вона його вилаяла. Меїр Стельмах не любив, коли Роза мовчала. Це було мовчання моря перед бурею. Мовчання самої бурі... Він почав виправдовуватись, що, боронь боже, не хоче цим нічого поганого сказати. Він тільки хоче знати, що буде з житлом, а головне — що їстиме бідна мати?..
Роза зрозуміла його.
— Тільки це ви маєте на увазі?
Недовго вагаючись, вона подзвонила, щоб їй негайно приготували автомобіль, вона на часинку підскочить до Даунтауна — умовиться про житло в єврейському заїзді і про кашерну кухню для матері.
— На бога! Оцього ще мені бракувало?!
Меїр Стельмах підскочив, немовби його ошпарили окропом.