Звати його Філіссарі.
– Це ти, Метелику? Гадаю, ти не забув, що я дуже добрий, але й дуже злий. Не намагайся втерта від мене, бо коли впіймаю, то заб'ю, як собаку. Мені до пенсії лишилося тільки два роки, тож я не хочу мати неприємностей.
– Ви ж знаєте, я дружу з усіма корсіканцями. Не Ножу пообіцяти вам, що не втікатиму, але якщо й утечу, то не тоді, коли ви чергуватимете.
– Гаразд, Метелику. Виходить, ми не будемо ворогами. Розумієш, молоді легше переносять неприємності, які ми маємо, коли хтось із каторжан утече, а я… В моєму віці та ще незадовго до виходу на пенсію… Все зрозумів? Іди до корпусу, в який тебе призначили.
І ось я в таборі, у такому самому, що й на острові Руайяль, у корпусі, в якому живе сто чи сто двадцять каторжан. Тут я зустрічаю П'єро Бовдура, Отена, Арно й Жана Карбоньєрі. Здавалося б, я мав приєднатися до Жанрвфго "казана", бо Жан брат Матьє. Але він зовсім не такий, як його брат, до того ж приятелює з Отеном та Арно, а мені це не підходить. Тож я відмовляюся від його запрошення і влаштовуюсь біля Карр'є, родом з Бордо, прозваного П'єро Бовдуром.
Острів Сен-Жозеф дикіший від Руайялю і трохи менший, хоч і здається більшим, – він просто довший. Його утворюють два плоскогір'я – нижнє й верхнє. На першому розташований табір, на другому – сумнозвісна дисциплінарна в'язниця. Між іншим, її в'язні й досі щодня ходять купатися до басейну. Слід сподіватися, так триватиме й далі.
Щодня ополудні араб, який працює в коменданта, приносить мені на залізній таці з дерев'яними ручками три казанки, складені один на один. Ці три казанки він залишає в мене, а ті, що приніс напередодні, забирає. Лізетти– на хрещена мати передає мені все те, що варить для своєї родини.
У неділю пополудні я йду їм подякувати. До самого вечора я розмовляю з господинею і граюся з її дочками. Погладжуючи їхні біляві голівки, я думаю: "Як же важко іноді сказати, в чому полягає твій обов'язок!" Цій родині загрожує велика небезпека, якщо ті двоє бевзів не відмовляться від свого наміру. Наглядачі повірили Жіразоло не до кінця й не розлучили їх, а лише відіслали на Сен-Жозеф. Але якщо я попрошу розлучити їх, то цим тільки підтверджу, що донощик мав рацію. Як тоді поведеться охорона? Ні, ліпше я мовчатиму.
Арно й Отен майже не розмовляють зі мною. А втім, так навіть краще. Ми ставимося один до одного чемно, але без панібратства. Жан Карбоньєрі образився на мене за те, що не приєднався до його "казана". У нашому "казані" нас четверо: "П'єро Бовдур, Маркетті-лауреат Римського конкурсу скрипалів, часто він цілими годинами грає, наганяючи на мене смуток, – корсіканець Марсорі і я.
Я нікому нічого не сказав і відчуваю, що тут ніхто не знає про бунт, який готувався на Руайялі. Чи ті хлопці й досі виношують свій задум? Всі троє працюють на дуже тяжкій роботі: тягають волоком величезне каміння, з якого мурують басейн у морі. Величезну каменюку обв'язують ланцюгами, до яких кріплять інший ланцюг завдовжки п'ятнадцять-двадцять метрів, а тоді обабіч нього вишиковуються каторжани з паском через плечі й груди і чіпляють гачок наприкінці паска за кільце ланцюга. Потім усі разом, достоту ніби тварини, тягнуть каменюку до місця призначення. Ця робота під пекучим сонцем страшенно виснажлива.
Одного дня з боку пристані раптом долинули рушничні та револьверні постріли. Я вмить зрозумів: то вони, оті навіжені. Що там діється? Хто перемагає? Я сиджу в корпусі й не ворушусь. Усі каторжани твердять:
– Це бунт!
– Бунт? Який бунт? – навмисне дивуюсь я, мовби нічого не знаю.
До мене підходить Жан Карбоньєрі, який цього дня не пішов на роботу. Він блідий як смерть, хоч його обличчя дуже засмагло на сонці.
– Це бунт, Метелику! – шепоче Жан.
– Який бунт? – холодно питаю я. – Я нічого не знаю.
Постріли не стихають. До корпусу вбігає П'єро Бовдур.
– Почався бунт! Але мені здається, що каторжани зазнають поразки. От гади! Метелику, діставай свого ножа! Перш ніж самим загинути, заженемо на той світ якомога більше наглядачів!
– Атож, заженемо на той світ якомога більше наглядачів! – повторює Карбоньєрі.
Шіссілія дістає бритву. Всі хапаються за ножі.
– Майте ж голову на в'язах! – кажу я. – Скільки нас?
– Дев'ятеро.
– Облиште зброю. Я вб'ю кожного, хто погрожуватиме наглядачам. Я не хочу, щоб мене розстріляли тут, як собаку. Ти причетний до бунту?
– Ні.
– А ти?
– Ні.
– Теж ні.
– А ти?
– Я нічого про нього не знав.
– Отож-бо. Ніхто з нас не знав про бунт, який готували ті бевзі. Розумієте?
– Еге ж, викиньте зброю в парашу, бо вони скоро будуть тут.
– А якщо перемогли каторжани?
– Якщо перемогли каторжани, то хай утікають. Я не хочу здобувати свободу такою ціною. А ви?
– Ми теж не хочемо, – в один голос відповідають усі восьмеро, зокрема й Жан Карбоньєрі.
Я й словом не прохоплююся про свій здогад: якщо постріли стихли, це означає, що каторжани зазнали поразки. Адже різанина, яку вони задумали, не могла б припинитися так швидко.
З'являються знавіснілі наглядачі. Вони б'ють прикладами й ногами каторжан, які перетягували каміння, потім заганяють їх до крайнього корпусу й самі заходять туди. Там наглядачі починають несамовито трощити, топтати й викидати на подвір'я гітари, мандоліни, шахи, шашки, табурети, пляшки з олією, цукор, каву та білий одяг. Вони мстяться каторжанам за все, що не дозволено правилами.
Лунають два постріли, певне револьверні.
Таке діється, мабуть, в усіх восьми табірних корпусах. У дверях крайнього з'являється голий чоловік. Наглядачі, осипаючи нещасного градом ударів, женуть його до карцеру дисциплінарної в'язниці.
Потім наглядачі побували в корпусі, що навпроти, й у тому, що праворуч від нашого. Тепер вони в сьомому. Залишився тільки наш. Тут нас дев'ятеро, кожен сидить на своєму місці. Ніхто з тих, що пішли на роботу, не повернувся. Всі мовчимо. У мене пересохло в роті, не дає спокою думка: "Хоч би якийсь йолоп не скористався з цієї халепи і не вколошкав мене!"
– Ідуть! – кричить до смерті переляканий Карбоньєрі.
Входять чоловік двадцять наглядачів, тримаючи напоготові карабіни й револьвери.
– Як, ви ще не роздяглися? – горлає Філіссарі. – Чого ви чекаєте, негідники? Зараз ми вас розстріляємо. Ану роздягайтеся, ми не бажаємо стягати з вас одежу, коли ви будете трупами!
– Пане Філіссарі…
– Заткни пельку, Метелику! І не проси пощади. Ви взялися за надто серйозне діло! В корпусі небезпечних ви, звісно, про все знали!
Очі в нього витріщені, налиті кров'ю й горять Несамовитою люттю.
Я вирішую зіграти на його честолюбстві.
– Мене дивує, що такий, як ти, нанолеоиець ладен убивати невинних. Хочете стріляти? Тоді не треба зайвих розмов. Стріляйте, стріляйте швидше, Бога ради! Я вважав тебе, старий Філіссарі, справжнім наполеонцем, але бачу, помилився. Тим гірше. Я не хочу навіть бачити тебе, коли ти стрілятимеш! Я відвертаюсь. Відверніться від цих наглядачів, хай не думають, що ми збираємося напасти на них.
Ми всі відвертаємось. Моя поведінка приголомшує наглядачів, тим більше що Філіссарі (про це ми дізнаємося пізніше) застрелив у якомусь корпусі двох бідолах.
– Що ти ще хочеш сказати, Метелику?
Стоячи спиною до нього, я відповідаю.
– Я не вірив у те, що бунт закінчиться успіхом. Навіщо було його зчиняти? Щоб перебити наглядачів? А потім утекти? Але куди? Я людина досвідчена, мене привезли сюди після моєї втечі, привезли здалеку, аж із Колумбії. Я питаю: яка країна надасть притулок убивцям? Як вона називається? Не будьте йолопами, кожен, хто поважає себе, не підтримає такого бунту.
– Може, ти й не підтримаєш, а Карбоньєрі? Я певен, він був на боці бунтарів, бо сьогодні вранці Арно й Отен аж здивувалися, коли він прикинувся хворим і не пішов на роботу.
– Це вигадка, правду кажу! – І я обертаюсь до Філіссарі. – Зараз ви всі зрозумієте. Карбоньєрі мій друг, йому відомі всі деталі моєї втечі, отже, він не плекає ілюзій, бо знає, чим може скінчитися втеча після бунту.
З'являється комендант, але до корпусу не входить. Філіссарі поспішає до нього, і комендант кричить:
– Карбоньєрі!
– Я.
– Киньте його до карцеру. Але не катуйте. Нехай один із наглядачів відведе його. Вийдіть усі надвір, тут залишаться тільки старші наглядачі. Зберіть сюди усіх засланців, що порозбігалися по острові. Нікого не вбивайте, приведіть усіх до одного в табір.
Нарешті входять до корпусу комендант Дютен і його заступник. Повертається й Філіссарі з чотирма наглядачами.
– Метелику, щойно сталася серйозна подія, – каже Дютен. – Як комендант виправної в'язниці, я повинен узяти на себе дуже важку відповідальність. Та спершу я хотів би дещо з'ясувати. Знаю, в таку критичну хвилину ти відмовився б розмовляти зі мною віч-на-віч у кабінеті, тому я й прийшов сюди. Вони вбили наглядача Дюкло і зробили спробу забрати з мого дому зброю. Отже, це – бунт. У мене лише кілька хвилин, я вірю тобі і чекаю твоєї відповіді.
– Якщо це бунт, то чому ми нічого не знали про нього заздалегідь? Чому вони не поділилися з нами своїми намірами? Скільки людей замішано в цій справі? Пане коменданте, я сам відповім на ці три запитання, але спершу скажіть мені, скільки людей брали участь в убивстві наглядача й цьому заворушенні?
– Троє.
– Хто саме?
– Арно, Отен і Марсо.
– Так. Вірте чи не вірте, пане коменданте, але бунту не було.
– Брешеш, Метелику! – втручається Філіссарі. – Цей бунт мав відбутися ще на Руайялі. Жіразоло доніс на них, але ми йому не повірили. А тепер бачимо, що він сказав правду. Ти нас дуриш, Метелику!
– Коли так, виходить, я – донощик. І П'єро Бовдур, і Карбоньєрі, й Галгані, й усі корсіканці з Руайялю – теж донощики. Незважаючи на те, що сталося, я не вірю, що це був бунт. Бунт очолили б ми, а не інші.
– Що ви мені розповідаєте? Скажете, вони не мали спільників? Такого бути не може!
– Тоді чому ж ті спільники не діяли? Хіба хтось, крім цих трьох, бодай пальцем поворухнув? Чи вони спробували захопити сторожовий пост із чотирма озброєними вартовими та їхнім начальником паном Філіссарі? Скільки човнів на Сен-Жозефі? Одна-однісінька шлюпка! Що таке одна шлюпка на шістсот чоловік? Хіба вони божевільні? Навіщо ж убивати, коли маєш намір утекти? Гаразд, припустімо, чоловік з двадцять утекли б. Але ж їх будь-де схопили б і знову передали Франції.