Мій друг Ла Моль нещасний не менше від Ореста, а я ніжний серцем не менше від Пілада. Він має в цей час великі справи, що вимагають моєї допомоги. Отже, мені ніяк не можна розлучитися з ним. Через те я, з дозволу вашої високості, беру собі маленьку відпустку, тому що я мушу зв'язати свою долю з його долею, до чого б це мене не призвело; велика сила відриває мене від вашої служби, зважаючи на що я сподіваюся на ваше пробачення і насмілююсь назвати себе з пошаною
Вашої королівської високості,
монсеньйор,
найнижчий і найпокірніший
Аннібал граф де Коконна,
нерозлучний друг пана де Ла Моля".
Написавши цей незрівнянний твір, Коконна прочитав його вголос Ла Молю, а той знизав плечима.
— Ну, що ти скажеш? — спитав Коконна, який не бачив цього руху або удав, що не побачив.
— Скажу, — відповів Ла Моль, — що пан д'Алансон насміється з нас.
— З нас?
— З обох укупі.
— Це, здається мені, краще, ніж коли б задавив нас кожного окремо.
— Ну, — сказав Ла Моль, сміючись, — одно, може, не перешкодить другому.
— Ну, що ж! Тим гірше! Хай буде, що буде, а я пошлю листа завтра ранком. Де ми перебудемо ніч, як підемо звідси?
— У метра Ла Гюр'єра. Знаєш, у тій кімнатці, де ти збирався мене приколоти, як ми не були ще Орестом і Піладом.
— Добре, то я відішлю листа в Лувр нашим хазяїном.
В цей момент панно відсунулось.
— Ну, — спитали в один голос обидві принцеси, — де наші Орест з Піладом?
— Чорт візьми, пані, — відповів Коконна. — Пілад і Орест умирають від голоду й кохання.
Справді, другого дня, о дев'ятій годині ранку, метр Ла Гюр'єр відніс до Лувра шанобливе писання пана Аннібала де Коконна.
XIV. Ортон
Генріх, навіть після того, як герцог д'Алансон відмовився і поставив цим під загрозу все, навіть саме його існування, зробився ще більшим, коли це можна було, другом принца.
З цієї близькості Катерина вивела, що два принци не тільки порозумілися, а й конспірують укупі. Вона розпитала Маргариту. Але Маргарита була гідною її дочкою: королева Наварська, головним талантом якої було вміння ухилятись від неприємних пояснень, так обережно розмовляла, що відповіла на всі питання матері і залишила її ще в більшому нерозумінні, ніж вона була досі.
Флорентійкою керував той інтриганський інстинкт, який вона принесла з Тоскани, найбільш інтриганської країни серед малих держав того часу, і те почуття ненависті, яке вона розвинула в собі при французькому дворі, де суперечності інтересів і думок виявлялися більше, ніж в інших тогочасних дворах.
Вона зрозуміла насамперед, що сила беарнця полягає почасти в його близькості з герцогом д'Алансоном, і вирішила розбити їх союз.
З того дня, коли вона це вирішила, вона почала обплутувати свого сина з терплячістю і спритністю рибалки, який, закинувши свої грузила далеко від риби, непомітно підтягає їх до неї, аж поки не охопить свою здобич з усіх боків.
Герцог Франсуа помітив збільшення ласкавості до себе і сам ішов назустріч матері. А Генріх удав, ніби нічого не бачить, і стежив за своїм союзником більше, ніж досі.
Кожен чекав події.
І в той час, як усі чекали події, — для одних певної, для інших імовірної, — одного ранку, коли сонце рожево знялося на небі, розливаючи в повітрі тепло й аромати і віщуючи прекрасний день, якийсь блідий чоловік, спираючись на палицю і ледве пересуваючи ноги, вийшов з невеликого будиночка, що стояв за Арсеналом, і пішов вулицею Пті-Мюск.
Коло Сент-Антуанської брами, далеко обійшовши багнисту луку, що оточувала рови Бастилії, він звернув з великого бульвару ліворуч і увійшов у сад Арбалет, куди воротар впустив його з великою пошаною.
В саду, що, як видно з самої його назви, належав приватному товариству арбалетників, не було нікого. Але, коли б там були прохожі, вони звернули б увагу на цього блідого чоловіка; його довгі вуса, хода, що не втратила ще військової виправки, хоч і знесилена була недугою, доводили ясно, що це був поранений у недавній сутичці офіцер, який хоче трохи підкріпитись прогулянкою на сонці.
Проте, — дивна річ, — коли плащ, в який, не зважаючи на жару, кутався цей безсилий чоловік, розгортався, спід нього виглядали два довгі пістолети, причеплені до пояса срібними аграфами, на поясі виднівся широкий кинджал, а довга шпага, така величезна, що чоловікові цьому, здавалось, не під силу було володіти нею, доповнюючи цей рухомий арсенал, билася своєю піхвою по його знесилених, тремтячих ногах. До того ж, ніби заради більшої безпечності, прохожий, хоч був у саду зовсім один, на кожному кроці оглядався навколо себе допитливим поглядом, немов би перевіряючи кожен поворот алеї, кожен кущ, кожен рівчак.
Так пройшов він у глибину саду і спокійно дійшов до невеликої зеленої альтанки, що виходила в бік бульвару і відділена була від нього, наче подвійною огорожею, густим живоплотом і невеликим рівчаком. Там він сів на дерновій лавочці перед столом, куди сторож, що був разом з тим і хазяїном харчевні, приніс йому дечого підкріпитись.
Недужий був там уже хвилин з десять і кілька разів уже підносив до губ фаянсову чашку, маленькими ковтками посьорбуючи щось, аж враз обличчя його, не зважаючи на страшну блідість, що вкривала його, набрало жахливого виразу. Він побачив, що стежкою з Круа-Фобен, з якої тепер утворилася Неаполітанська вулиця, під'їхав якийсь вершник, закутаний у широкий плащ, зупинився коло бастіону і почав ждати.
Минуло хвилин з п'ять; блідовидий чоловік, в якому читач, мабуть, уже впізнав Морвеля, ледве встиг притамувати хвилювання, викликане виглядом вершника, як на дорозі, що з неї тепер стала вулиця Россе-Сен-Нікола, з'явився якийсь молодий чоловік в облипчастому камзолі, які носили пажі, і підійшов до вершника.
Схований у листях своєї альтанки, Морвель міг усе бачити й чути, і коли читач дізнається, що вершник цей був де Муї, а молодий чоловік у камзолі пажа — Ортон, він зрозуміє, як напружені були вуха й очі Морвеля.
І той і той озирнулися навколо себе з найпильнішою увагою. Морвель затаїв віддих.
— Можете говорити, пане, — озвався першим Ортон, що, бувши молодшим, був і довірливіший, — ніхто нас не бачить і не чує.
— Це добре, — сказав де Муї. — Піди зараз до пані де Сов, віддай їй у руки цю записку, якщо вона буде в себе, а якщо її не буде, поклади записку за дзеркало, де король звичайно кладе свої записки, і потім почекай у Луврі. Якщо тобі дадуть відповідь, принеси її в відоме тобі місце; якщо ж ні, прийди до мене цього вечора з рушницею в те місце, яке я призначив і звідки я їду.
— Добре, — сказав Ортон, — знаю.
— Ну, я їду, у мене сьогодні багато діла. Не поспішай, нема чого. Не треба бути в Луврі перш, ніж він там буде, а я думаю, що він сьогодні вранці вчиться полювати з соколами. Іди й поводься сміливо. Ти видужав і прийшов подякувати пані де Сов за добрість, виявлену до тебе під час твого нездужання, іди, хлопче, іди.
Морвель слухав, уп'явшись очима, з наїжаченим волоссям, з потом на лобі. Першим його рухом було витягти пістолет із аграфа і націлитися ним в де Муї; але той зробив рух, плащ розгорнувся, і Морвель побачив під ним міцну й добру кірасу. Куля, напевне, розплющилася б на цій кірасі або влучила б у таке місце, де рана не була б смертельною. До того ж він подумав, що де Муї, дужий і добре озброєний, легко може впорати такого каліку, як він, — отже зітхнув і засунув уже наведений на гугенота пістолет на своє місце.
— От нещастя, — промурмотів він, — не мати змоги вбити його без будь-яких свідків, крім цього злодійчука, якому дуже згодився б мій другий постріл.
Але тут Морвель подумав, що передана Ортонові записка, яку він мав віднести до пані де Сов, може бути значно важливіша, ніж саме, життя ватажка гугенотів.
— Так, — сказав він, — сьогодні ти ще втік від моїх рук, — хай так. Забирайся живий та здоровий, але завтра прийде моя черга, мушу ж я відпровадити тебе в пекло, звідки ти вийшов погубити мене, якщо я тебе не погублю.
В цю хвилину де Муї закрив плащем обличчя і швидко подався в напрямі до Тампльського болота. Ортон пішов ровами, що вели до берега річки.
Тоді Морвель, підвівшись з бадьорістю й спритністю, яких не можна було сподіватись від нього, вернувся на вулицю Серізе, зайшов до себе, звелів осідлати коня і, хоч був ще майже зовсім безсилий, ризикуючи, що рани його можуть відкритись, помчав галопом по вулиці Сент-Антуан, проїхав набережні і заїхав до Лувра.
Через п'ять хвилин після того, як Морвель вийшов з альтанки, Катерина вже знала про все, що трапилось, і Морвель одержав тисячу екю золотом, обіцяних йому за арешт короля Наварського.
— О, — сказала Катерина, — або я дуже помиляюсь, або цей де Муї і є та темна пляма, яку Рене знайшов у гороскопі цього клятого беарнця.
За чверть години після Морвеля до Лувра з'явився Ортон, не криючись, як звелів йому де Муї, і зайшов до помешкання пані де Сов, поговоривши дорогою з кількома товаришами по службі в палаці.
Даріола була сама; Катерина покликала пані де Сов до себе переписати якісь негайні листи, і вона вже хвилин із п'ять була в королеви.
— Добре, — сказав Ортон, — я почекаю.
І, користуючись з того, що він був тут своєю людиною, зайшов до спальні баронеси, переконався, що він там сам, і поклав записку за дзеркало.
В той самий момент, коли рука його була коло дзеркала, увійшла Катерина.
Ортон зблід, бо йому здалось, що бистрий і проникливий погляд королеви-матері зразу ж зупинився на дзеркалі.
— Що ти тут робиш, хлопче? — спитала Катерина. — Ти, може, шукаєш пані де Сов?
— Так, пані. Я вже давно не бачив її і боявся, щоб вона не прийняла мене за невдячного, що я так довго не прийшов подякувати її.
— Ти дуже любиш дорогу мою Шарлотту?
— Всією душею, пані.
— І ти, кажуть, вірний слуга?
— Ваша величність визнають це за річ цілком натуральну, коли дізнаються, що пані де Сов приділила мені багато уваги, якої я не вартий, бо я простий слуга.
— Коли ж це вона приділила тобі таку увагу? — спитала Катерина, удаючи, ніби не знає, що трапилося з хлопцем.
— Коли мене було поранено, пані.
— Ах, бідна дитина, — сказала Катерина, — тебе було поранено?
— Так, пані.
— Коли ж саме?
— Того вечора, як прийшли заарештувати короля Наварського.