Альбер із Францом нерішуче перезирнулися. Лакей угадав їхні думки.
– Його ясновельможність граф Монте-Крісто, – сказав він, – звелів, щоб коляса цілий день була у розпорядженні ваших милостей. Ваші милості можуть орудувати нею на власний розсуд.
Юнаки вирішили скористатися люб'язною увагою графа: вони звеліли запрягати, а самі пішли перевдягатися, тому що їхня одіж трохи пожмакалася під час численних боїв, у яких вони брали участь.
Перебравшись, вони поїхали у театр і влаштувалися у графовій ложі.
Під час першої дії до своєї ложі ввійшла графиня Г.; спершу вона поглянула туди, де напередодні сидів граф, і вгледіла Франца з Альбером у ложі того чоловіка, про якого вона ще день тому висловила Францові таке дивне враження.
Вона так наполегливо спрямовувала бінокля на Франца, що той відчув, що було б недобре не задовольнити відразу ж її цікавості, тож, скориставшись привілеєм італійських театралів, яким дозволяється обертати глядацьку залу на власну вітальню, друзі вийшли з ложі й подалися засвідчити графині свою повагу.
Тільки вони ввійшли, графиня показала Францові на почесне місце коло себе.
Альбер сів позаду.
– Отож, – сказала вона, ледве давши Францові змогу сісти, – ви, певне, часу не гаяли і поквапилися познайомитися з цим новим лордом Рутвеном і навіть заприятелювали з ним?
– Не так тісно, як ви гадаєте, графине, – відказав Франц, – та не зважуся заперечувати, що ми сьогодні цілий день користувалися його люб'язністю.
– Цілий день?
– Авжеж, саме цілий день; уранці ми снідали у нього, удень каталися по Корсо в його колясі, а тепер, увечері, сидимо в його ложі.
– То ви з ним знайомі?
– І так, і ні.
– Як це?
– Це довга історія.
– Ви розкажете мені її?
– Вона перелякає вас.
– Ото й добре.
– Зачекайте принаймні до розв'язки.
– Гаразд, я люблю закінчені розповіді. Та все ж таки розкажіть, як ви зустрілися. Хто вас познайомив?
– Ніхто. Він сам зазнайомився з нами.
– Коли?
– Учора ввечері, після того, як ми розлучилися.
– У який спосіб?
– За прозаїчною посередністю господаря готелю.
– То він теж мешкає в готелі "Лондон"?
– Так, і навіть на тому самому майданчику, що й ми.
– Як його звати? Ви мусите знати це.
– Авжеж. Граф Монте-Крісто.
– Що це таке? Це не родове ім'я.
– Ні, це ім'я острова, якого він придбав.
– І він граф?
– Тосканський граф.
– Що ж, проковтнемо й це, – сказала графиня, що належала до одного з найдавніших тосканських родів. – Що він за чоловік?
– Запитайте віконта де Морсера.
– Чуєте, віконте, – сказала графиня, – мене посилають до вас.
– Ми були б надто вимогливі, графине, якби не вважали його добрячим чоловіком, – відказав Альбер. – Людина, з якою ми дружили б десять років, не вчинила б для нас того, що він учинив. І з такою люб'язністю, чуйністю і увагою! Не доводиться сумніватися, що це цілком світський чоловік.
– Ось побачите, – засміялася графиня, – що мій упир якийсь скоробагатько, який хоче, щоб йому вибачили його мільйони, тож намагається здаватися Ларою, щоб його не переплутали з паном Ротшильдом. А її ви бачили?
– Кого?
– Учорашню кралю грекиню.
– Ні. Ми ніби чули звуки її лютні, та вона лишилася невидною.
– Не напускайте туману, любий Франце, – озвався Альбер. – Як ви гадаєте, хто був у блакитному доміно біля запнутого білим вікна?
– А де було те вікно? – запитала графиня.
– У палаццо Росполі.
– То у графа було вікно у палаццо Росполі?
– Авжеж. Ви були на Корсо?
– Звісно ж, була.
– То, може, ви помітили два вікна, запнуті жовтим полотном, і одне, запнуте білим із червоним хрестом? Ті три вікна й належали графові.
– То це справжнісінький багатій! Ви знаєте, скільки коштують три такі вікна під час карнавалу, та ще в палаццо Росполі, у найліпшому місці на Корсо?
– Двісті або триста римських скудо.
– Ага, дві або три тисячі.
– А нехай йому всячина!
– І він має такий зиск із того острова?
– З острова? Він не дає ані шеляга.
– То нащо ж він його купив?
– Із примхи.
– То він оригінал?
– Мушу зізнатися, – сказав Альбер, – що він видався мені трохи ексцентричним. Якби він жив у Парижі й з'являвся у світському товаристві, то я сказав би, що він або мартопляс, що клеїть дурника, або неборак, якого погубила література, бо він сьогодні виголосив два чи три монологи, що були гідні Дідьє або Антоні.
У ложу ввійшов новий гість, і Франц згідно з етикетом поступився йому своїм місцем. Розмова, звісно, звернула на інше.
За годину друзі повернулися до готелю. Маестро Пастріні вже потурбувався про їхні костюми і запевняв, що вони будуть задоволені його кмітливою діяльністю.
І справді, наступного дня, о десятій ранку, він увійшов до Францового покою з кравцем, навантаженим селянською одіжжю. Друзі обрали собі два однакові за зростом костюми і звеліли нашити на кожного капелюха метрів по двадцять стяжок, а також роздобути їм дві шовкові хустки з поперечними строкатими пасмугами, якими селяни підперізуються на свята.
Альберові кортіло поглянути, чи личить йому новий костюм; він складався з куртки і штанів із блакитного оксамиту, панчіх зі стрілками, черевиків із пряжками і шовкової камізельки. Альберова зовнішність могла тільки виграти в цьому мальовничому вбранні, і коли він підперезав поясом свій стрункий стан і збив набакир капелюха, на якому аж майоріли стяжки, Францові спало на думку, що фізична перевага, яку ми визнаємо за деякими народами, частенько залежить від убрання. Наприклад, турки, що колись були такі мальовничі у довгих різнобарвних халатах, хіба не відразливі тепер у блакитних, наглухо застебнутих сурдутах і грецьких фесках, що роблять їх схожими на пляшки з вином, залиті червоним сургучем?
Франц трохи полестив Альберові, який, стоячи перед люстром, дивився на себе з усмішкою, значення якої легко можна було вгадати.
Увійшов граф Монте-Крісто і застав їх за тим ділом.
– Панове, – сказав він, – хоч як приємно ділити з кимось веселощі, та свобода ще приємніша, тож я прийшов, щоб сказати вам, що на сьогодні й на решту днів надаю вам у цілковите розпорядження колясу, у якій ви вчора їздили. Наш господар, либонь, сказав вам, що я тримаю в нього три чи чотири повози, тож ви не завдасте мені клопоту, користуйтеся нею спокійнісінько і для розваг, і для справ. Якщо вам потрібно буде побачитися зі мною, ви завжди знайдете мене в палаццо Росполі.
Юнаки почали було відмовлятися, та, як по правді, у них не було ніяких поважних причин відкидати пропозицію, що була така приємна для них, тож вони врешті погодилися на неї.
Граф Монте-Крісто просидів у них із чверть години, невимушено розмовляючи на різні теми. Як ми вже казали, він був знайомий із літературою всіх народів. Та й картини на стінах його вітальні засвідчили Францові з Альбером, що він полюбляє мистецтво. Декілька побіжних зауважень, які він укинув при нагоді, довели їм і те, що він знається в науці, вочевидь, надто ж цікавила його хімія.
Юнаки не претендували на те, щоб відплатити графові гостинністю за гостинність – з їхнього боку було б недоречно, у відповідь на його вишуканий сніданок, запропонувати йому вельми пересічного їдла, яке готували в маестро Пастріні.
Вони відверто висловили йому це, і він цілком оцінив їхню тактовність.
Альбер захоплювався графовими манерами і визнав би його справжнісіньким джентльменом, якби той не був такий учений. Понад усе тішила його змога вільно орудувати колясою. У нього були свої плани щодо тих гожих селяночок, а оскільки напередодні вони каталися у вельми елегантному повозі, то йому дуже кортіло не поступатися їм у цьому.
О пів на другу юнаки вийшли на ґанок; кучер і лакеї понадягали лівреї на свої звірячі шкури, аж стали ще кумедніші, ніж учора, і Франц із Альбером похвалили їх.
Зів'ялий букет фіалок зворушливо укляк в Альберовій петлиці.
Із першим ударом дзвону вони попрямували по віа Вітторіа й подалися на Корсо.
На другому колі в їхню колясу впав букетик свіжих фіалок, який кинули з повозу, де сиділи дівчата, убрані мартоплясами. Альбер зрозумів, що за їхнім прикладом селяночки поміняли вбрання і що, може, випадково, а, може, і з тих самих галантних міркувань учорашні контадинки[40] стали блазнями.
Альбер замінив зів'ялий букетик свіжим, але знай тримав його у руці, і, порівнявшись із колясою, ніжно торкнувся його вустами, що, либонь, завдало неабиякої втіхи не лише пані, яка його кинула, а й її веселим подругам.
Пожвавлення на Корсо було не менше, ніж напередодні, і, можливо, уважний спостерігач помітив би навіть зростання галасу та веселощів. Граф на хвильку з'явився у своєму вікні, та коли коляса вдруге проїздила повз палаццо, його вже не було там.
Загравання поміж Альбером і пані з фіалками тривало, звісно ж, цілісінький день.
Увечері, повернувшись додому, Франц побачив листа з посольства: йому сповіщали, що завтра його святість виявить йому честь і прийме його. Щоразу, буваючи в Римі, він просив про цю милість, тож і зараз, коли його спонукала не лише набожність, а й удячність, він не хотів покидати столицю християнського світу, не вклонившись із щирою подякою намісникові собору Святого Петра, що був рідкісним зразком усіх чеснот.
Тож він і не думав про завтрашню свою участь у карнавалі. Адже ніхто, попри сердечну доброту, що супроводжує його велич, не готується без побожного трепету стати навколішки перед шляхетним дідком, що зветься Григорієм XVI.
Вийшовши з Ватикану, Франц простісінько повернувся в готель, уникаючи навіть мимохідь пройти по Корсо. Він був переповнений набожними думками і боявся спаплюжити їх карнавальним шалом.
О десятій хвилині на шосту повернувся Альбер. Він геть був у захваті; його пані знову з'явилася у селянському вбранні й, зустрівшись із Альберовою колясою, підняла маску.
Вона була чарівної вроди.
Франц щиро привітав Альбера, і той зустрів його привітання як належне. Він запевняв, що, за деякими ознаками, гожа незнайомка, звісно ж, належить до найвищої шляхти.
Він твердо поклав собі наступного дня написати їй.
Почувши те зізнання, Франц здогадався, що Альбер хоче про щось попросити його, та соромиться. Він почав розпитувати свого друга, запевняючи, що заради його щастя ладен піти на будь-яку жертву. Альбер змусив себе просити рівно стільки, скільки вимагала поштивість, а потім зізнався, що той надасть йому велику послугу, якщо погодиться наступного дня поступитися колясою для нього самого.
Альбер гадав, що гожа селяночка підняла маску лише тому, що він був сам у повозі.
Звісно ж, Франц не був таким егоїстом, щоб заважати Альберові у самісінькому розпалі любовної пригоди, що обіцяла зробитися приємною і хвальною.