Гренгуар теж ударив себе по лобі.
— Послухайте, вчителю! У мене багата уява. Я знайду вихід… А що коли попросити короля про помилування?
— Людовіка Одинадцятого? Про помилування?
— А чому б і ні?
— Спробуй-но відібрати кістку в тигра! Гренгуар заходився вигадувати нові засоби.
— Добре, прошу! Якщо бажаєте, я скажу повитухам, що дівчина вагітна.
Запалі очі священика спалахнули.
— Вагітна! Негіднику, хіба тобі щось відомо?
Вигляд його налякав Гренгуара. Він поспішив відповісти:
— О ні, зовсім ні! Наше одруження було справжнім forismaritagium [257]. Я тут ні при чому. Але в такий спосіб можна домогтися відстрочки.
— Безумство! Ганьба! Замовкни!
— Ви даремно гарячкуєте, — пробурчав Гренгуар. — Домоглися б відстрочки, це б нікому не зашкодило, а повитухи, бідні жінки, заробили б сорок паризьких деньє.
Священик не слухав його.
— А проте необхідно, щоб вона звідти вийшла! — бубонів він. — Ухвала почне діяти через три дні. Але хай не буде навіть ухвали… Квазімодо! У жінок такий збочений смак! — Він підвищив голос. — Метре П'єр, я все добре обміркував, є тільки один шлях до порятунку.
— Який саме?.. Я не бачу жодного.
— Слухайте, метре П'єр, пригадайте, що ви їй завдячуєте своїм життям. Я відверто розкриваю вам свій план. Церкву вдень і вночі охороняють. Звідти випускають лише тих, кого бачили, як вони входили. Ви прийдете. Я проведу вас до неї. Ви обміняєтеся з нею одягом — вона одягне ваш плащ, а ви її спідницю.
— Досі все йде добре, — зауважив філософ, — а далі?
— А далі? Вона вийде, ви залишитесь. Вас, можливо, повісять, зате її буде врятовано.
Гренгуар з серйозним виглядом почухав себе за вухом.
— Диви-но, — сказав він, — оце ідея, яка мені самому й не спала б на думку.
При несподіваній пропозиції Клода відкрите й добродушне обличчя поета раптом спохмурніло, як хмурнішає веселий італійський пейзаж, коли раптовий подув злого вітру вкриє хмарою сонце.
— Отже, Гренгуар, що ви скажете про цей план?
— Я скажу, учителю, що мене повісять не "можливо", а напевно.
— Це вас не обходить.
— Хай йому чорт! — вигукнув Гренгуар.
— Вона врятувала вам життя. Ви лише сплатите свій борг.
— У мене багато інших боргів, яких я не сплачую.
— Метре П'єр, це необхідно. Архідиякон говорив владно.
— Послухайте, дом Клоде, — відповів остаточно сторопілий поет, — ви наполягаєте, але ви неправі. Я не розумію, чому я мушу дати себе повісити за когось іншого?
— Та що вас так прив'язує до життя?
— О! Тисячі причин!
— Які, скажіть, коли ваша ласка?
— Які? Повітря, небо, ранок, вечір, сяйво місяця, мої добрі приятелі-волоцюги, жарти з веселими дівчатами, вивчення чудових архітектурних пам'яток Парижа, три товстих твори, які я маю написати, — один з них проти єпископа та його млинів. Та хіба мало що! Анаксагор казав, що він живе на світі, щоб милуватися сонцем. І до того ж я маю щастя з ранку до ночі перебувати в товаристві генія, тобто із самим собою, а це дуже приємно.
— Базікало! — пробурмотів архідиякон. — Ну скажи: це життя, яке ти вважаєш таким приємним, хто тобі його зберіг? Кому ти завдячуєш тим, що дихаєш повітрям, що милуєшся небом, що маєш можливість утішати свій пташиний розум усякими нісенітницями й дурницями? Де б ти був, якби не Есмеральда? І ти хочеш, щоб вона вмерла. Вона, завдяки якій ти живеш? Ти хочеш смерті цієї чарівної, лагідної, надзвичайної істоти, без якої померкне денне світло! Божественнішої, ніж сам господь бог! А ти, напівмудрець, напівдивак, ти — невдала спроба чогось, подоба рослини, яка уявляє, що вона рухається і мислить, ти користуватимешся тим життям, яке вкрав у неї, життям, таким же непотрібним, як свічка, засвічена опівдні! Вияви трохи жалості, Гренгуар! Будь і ти великодушним! Вона подала тобі приклад.
Священик говорив пристрасно. Гренгуар слухав його спочатку байдуже, потім розчулився, і нарешті мертвотно-бліде обличчя його спотворилося гримасою, яка зробила його схожим на немовля, хворе на кольки.
— Ви сповнені високих почуттів! — сказав він, витираючи сльози. — Гаразд! Я подумаю про це. Ну й дивна ж думка прийшла вам в голову. Проте, — помовчавши, сказав він, — хто знає? Може, вони мене й не повісять. Не завжди той одружується, хто заручився. Коли вони мене знайдуть у цьому притулкові, так недоладно убраним — у спідниці й чепчику, може, вони розсміються. А потім, якщо вони мене навіть і повісять, ну то що ж? Смерть у зашморгу така ж смерть, як і всяка інша, чи, точніше, не схожа ні на яку іншу. Це смерть, гідна мудреця, який усе своє життя вагався; вона — ні риба ні м'ясо, наче розум справжнього скептика. Це смерть, що носить на собі відбиток пірронізму й нерішучості, що займає середину між небом і землею і примушує вас висіти в повітрі. Це смерть філософа, для якої я, може, і був призначений. Чудово померти так, як жив!
Священик перебив його:
— Отже, вирішено?
— Та й що таке кінець кінцем смерть? — запалився Гренгуар. — Неприємна мить, шляховий податок, перехід з нікчемності в небуття. Хтось спитав Церцідаса мегалополійця, чи хотів би він померти? "Чому б і ні? — відповів той. — Адже в загробному житті я побачив би великих людей: Піфагора — серед філософів, Гекатея [258] — серед істориків, Гомера — серед поетів, Олімпія — серед музикантів".
Архідиякон подав йому руку.
— Отже, вирішено? Ви прийдете завтра. Цей жест повернув Гренгуара до дійсності.
— Е, ні, — відповів він тоном людини, яка збудилася від сну, — бути повішеним — це надто безглуздо. Я не хочу.
— У такому разі прощавайте! — І архідиякон, відходячи, пробурмотів крізь зуби: "Я розшукаю тебе!"
"Я не хочу, щоб цей проклятий мене розшукав", — подумав Гренгуар і побіг за Клодом.
— Послухайте, пане архідиякон, навіщо сваритися давнім друзям! Ви зацікавлені долею цієї дівчини, тобто моєї дружини, я хотів сказати. Добре! Ви надумали хитру стратегію, щоб вивести її цілою й здоровою із Собору, але ваш задум надзвичайно неприємний для мене, Гренгуара. А що коли б я запропонував вам інший план? Запевняю вас, що в мене з'явилася зараз блискуча ідея. А що коли б я запропонував дотепний спосіб, як визволити її з біди, не наражаючи моєї шиї на небезпеку зустрічі із зашморгом, що б ви на це сказали? З вас цього було б досить? Чи так уже необхідно бути мені повішеним, щоб ви були вдоволені?
Священик нетерпляче шарпав ґудзики своєї сутани.
— Базікало! Який же твій план?
— Так, — вів далі Гренгуар, розмовляючи сам із собою і приклавши палець до кінчика свого носа. — Саме так! Волоцюги — молодці. Циганське плем'я її любить. Вони повстануть на перший заклик. Нема нічого легшого. Раз плюнути. Скориставшись сум'яттям, її легко буде вкрасти. Завтра ж увечері… їм тільки підкажи!
— Який же план? — струсонувши його, промовив священик. Гренгуар велично обернувся до нього.
— Облиште мене! Невже ви не бачите, що я розмірковую?
Він подумав ще кілька хвилин і потім почав аплодувати своїй думці, вигукуючи:
— Чудово! Безсумнівний успіх!
— План! — гнівно вигукнув Клод. Гренгуар сяяв.
— Підійдіть-но ближче, щоб я міг вам сказати про це на вухо. Це справді хитрий контрудар, який виручить усіх нас із скрутного становища! Хай йому чорт! Мусите визнати, що я не дурень!
Раптом він схаменувся:
— Стривайте, а кізка з нею?
— Так, чорт забери!
— Адже вони б її теж повісили?
— А мені що до того?
— Так, вони повісили б її. Минулого місяця вони повісили свиню. Катові це прибуток: він з'їдає потім м'ясо. Повісити мою гарнесеньку Джалі! Бідолашне моє козеняточко!
— Прокляття! — вигукнув Клод. — Ти сам справжній кат. Ну, що ти вигадав, пройдисвіте? Щипцями треба тягти з тебе твій план, чи як?
— Заспокойтесь, учителю. Слухайте!
Гренгуар нахилився до вуха архідиякона і почав щось шепотіти йому, тривожно оглядаючись навколо себе, хоч вулиця була зовсім безлюдна. Коли він закінчив, Клод потиснув йому руку й холодно промовив:
— Добре, бувайте.
— Бувайте, — повторив Гренгуар, і в той час як архідиякон пішов в один бік, він попрямував у другий, бурмочучи півголосом:
— Смілива вигадка, метре П'єр Гренгуар. Ну що ж! Хоч ми й маленькі люди, та це зовсім не означає, що ми боїмося великих справ. Адже Бітон тягнув на своїх плечах цілого бика [259], а трясогузки, кропив'янки, чикалки перелітають океан!
II. СТАВАЙ ВОЛОЦЮГОЮ
Повернувшись до монастиря, архідиякон побачив біля дверей келії свого молодшого брата Жеана дю Мулена, який чекав на нього і розвіював нудьгу очікування тим, що малював вуглиною на стіні профіль старшого брата з довжелезним носом.
Клод ледь глянув на брата. Його хвилювали інші думки. Веселе лице гульвіси, посмішка якого стільки разів прояснювала похмуре обличчя священика, нині було безсиле розвіяти туман, що з кожним днем ставав дедалі густішим у цій порочній, сморідній і загниваючій душі.
— Мій брате, — несміливо звернувся до нього Жеан, — я прийшов побачитися з вами.
Архідиякон навіть не глянув на нього.
— Що далі?
— Мій брате, — мовив лицемір, — ви такі добрі до мене і даєте мені такі добрі поради, що я постійно звертаюся до вас.
— Ну, далі!
— На жаль, братику, ви були цілком праві, коли казали мені: Жеане! Жеане! Cessat doctorum doctrina, discipulorum disciplina [260]. Жеане, будь мудрим, Жеане, вчись, Жеане, не ночуй поза колежем без поважних причин і без дозволу наставника. Не бийся з пікардійцями, noli, Ioannes verberare Picardos. He валяйся, як той безграмотний осел, quasi asinus illitteratus, на шкільній підстилці. Жеане, не опирайся покаранню, яке захоче накласти на тебе вчитель. Жеане, відвідуй кожного вечора каплицю і співай там псалми та молитви пречистій діві Марії. Гай-гай, які це були чудові напучування!
— Ну й що ж?
— Брате мій, перед вами злочинець, грішник, жалюгідна людина, розпусник, страховище! Дорогий мій брате, Жеан потоптав ногами всі ваші поради, він обернув їх на солому й гній. Я жорстоко за це покараний! О, милосердний господь дуже справедливий. Поки я мав гроші, я гуляв, пиячив, шаленів, провадив розгульне життя! О, наскільки приваблива розпуста зовні й настільки огидний і понурий її зворотний бік. Тепер я не маю жодного біляка; я продав своє простирало, свою сорочку і рушник. Прощавай, веселе життя! Чудова свічка погасла, і в мене залишився тільки лойовий недогарок, що чадить мені під ніс.