Хрестоносці

Генрик Сенкевич

Сторінка 72 з 132

Минала година за годиною, в замку завмирав звичайний рух, тільки з каплиці долітав глухни стукіт молотка, а потім уже ніщо не порушувало тиші, крім перегукування вартових.

Було вже десь опівночі, коли старий рицар немов прокинувся й гукнув слугу.

— Де зараз брат Ротгер? — спитав він.

Але хлопець, прикро вражений тишею, подіями і безсонням, не зрозумів його, глянув на нього тривожно й відповів тремтячим голосом:

— Не знаю, пане!...

Старий хмуро усміхнувся й лагідно додав:

Я тебе, дитино, питаю: він уже в каплиці?

Так, пане.

— Гаразд. Скажи Дідеріхові, щоб прийшов сюди з ключами й ліхтарем і щоб чекав, поки я не повернусь. Нехай візьме також і казанок з жаром. В каплиці вже засвічено?

— Коло труни горять свічки.

Зігфрід надів плаща і вийшов. Прийшовши в каплицю, він коло дверей обдивився, чи нема нікого, потім старанно зачинив їх, підійшов до труни, одставив дві свічки з шести, що горіли коло неї у великих мідних свічниках, і впав навколішки.

Губи його не ворушились, він не молився. Якийсь час тільки дивився на застигле, але ще гарне обличчя Ротгера, немов хотів спостерегти на ньому сліди життя.

Потім в тиші каплиці залунав його приглушений голос:

— Синку! Синку!

І замовк. Здавалося, він жде відповіді.

Далі простягнув руку, засунув сухі, мов пазури, пальці під плащ на грудях Ротгера й почав їх обмацувати: шукав всюди, посередині і з боків, понижче ребер і коло ключиць, нарешті намацав крізь сукно рану, що тяглася від правого плеча аж до пахви, заглибив у неї пальці, провів ними по всій довжині й заговорив голосом, в якому немов бриніла скарга:

— О-о!.. Який нещадний удар!.. А ти казав, що твій супротивник — просто хлопчик!.. Ціле плече! Ціле плече з рукою! Скільки разів він підіймав цю руку на поган, захищаючи Орден! А тепер її одрубала польська сокира... От і кінець! От і край! Не благословив тебе Христос, бо, може, не піклується про наш Орден. Залишив він і мене, хоч я служив йому довгі роки.

Слова поступово завмирали, губи його стали тремтіти, і в каплиці запанувала глуха тиша.

— Синку! Синку!

Тепер в голосі Зігфріда вчувалося прохання, він говорив ще тихіше, немов допитувався про якусь важливу і страшну таємницю.

— Якщо ти тут, якщо чуєш мене, дай знак: ворухни рукою або розплющ на мить очі, бо серце моє ниє в старих грудях... Дай мені знак, я ж тебе любив, обізвися!..

Спершись руками на край труни, він втупив свої яструбині очі в закриті повіки Ротгера і ждав,

— Та як же ти можеш говорити,— сказав він нарешті,— коли від тебе віє холодом і мертвяком. Але якщо ти мовчиш, я сам скажу тобі дещо, а твоя душа нехай прилетить сюди, на ці свічки, і слухає.

З цими словами він нахилився до обличчя трупа.

— Пам'ятаєш, як капелан не дав добити Юранда і як ми присягнули йому, що не зробимо цього. Гаразд: я додержу присяги, але тебе порадую, де б ти не був.

Сказавши це, він одступив від труни, поставив назад свічники, накрив труп плащем і вийшов з каплиці.

Перед дверима кімнати міцно спав зморений хлопчик-слуга, а в кімнаті Зігфріда чекав Дідеріх.

Це був низький, кремезний чоловік з кривими ногами і квадратним звірячим обличчям, частково закритим темним зубчастим каптуром, що спадав на плечі. Одягнений був у каптан з буйволячої невичиненої шкури, підперезаний також буйволячим паском, за яким стриміла в'язка ключів і короткий ніж. У правій руці тримав залізного, затягненого міхуром ліхтаря, в лівій — мідного казанка і смолоскипа.

— Ти готовий? — спитав Зігфрід.

Дідеріх мовчки вклонився.

— Я казав, щоб у казанку був жар. Кремезний чоловік знову нічого не відповів, тільки

показав на палаючі в каміні поліна, взяв коло каміна лопатку й почав вигрібати в казанок жар, потім запалив смолоскипа і став чекати.

— А тепер слухай, собако,— сказав Зігфрід.— Колись ти проговорився про те, що звелів тобі зробити Данфельд, і комтур наказав вирізати тобі язика. Але тому, що ти можеш все розказати капеланові на мигах, то я попереджаю тебе, коли хоч одним рухом покажеш йому те, що зробиш з мого наказу, я звелю тебе повішати.

Дідеріх знову мовчки вклонився, тільки обличчя його зловісно скривилось від страшної згадки, бо язика йому вирізано зовсім з іншої причини, ніж та, про яку говорив Зігфрід.

— А тепер іди попереду і веди до Юрандового підземелля.

Кат вхопив своєю величезною рукою казанок за дужку, підняв смолоскипа, і вони вийшли. За дверима пройшли повз сонного слугу і, спустившись сходами, попрямували не до головних дверей, а під сходи, за якими на всю ширину будинку тягнувся вузький коридор, що закінчувався важкою хвірткою, прихованою в ніші стіни. Дідеріх одімкнув її, і вони опинилися під голим небом, на невеликому дворі, оточеному з усіх чотирьох боків кам'яними коморами, в яких зберігалися запаси зерна на випадок облоги замка. Під одною з цих комор, по праву руку, були підземні в'язниці. Тут не було ніякої сторожі, бо коли б в'язень навіть спромігся вирватись із підземелля, то опинився б, у дворі, єдиним виходом з якого була замкнена хвіртка в стіні.

— Жди! — сказав Зігфрід.

Спершися рукою на стіну, він спинився, бо відчув, що з ним діється щось недобре і що йому, бракує повітря, немов груди його були заковані в тісний панцер; Просто те, що він пережив, було над його старечі сили. Він відчув, що на лобі його під каптуром виступає холодний піт, і вирішив трохи відпочити,

Після хмурного дня настала погожа ніч. На небі світив місяць, і весь двір був залитий ясним світлом, під якого сніг здавався зеленуватим. Зігфрід жадібно втягав в легені свіже, холодне повітря. Разом з тим він пригадав, що такої самої ясної ночі Ротгер виїжджав до Цеханова, звідти повернувся його труп.

— А тепер лежиш у каплиці,—пробурмотів він стиха.

Гадаючи, що комтур говорить до нього, Дідеріх підняв смолоскипа й освітив його бліде, страшне, майже трупне обличчя, схоже на голову старого шуліки,

— Веди,— сказав Зігфрід.

Жовта пляма світла від ліхтаря знову заколихалась на снігу, і вони пішли далі. В товстій стіні комори була заглибина, від якої кілька східців вело до низьких залізних дверей. Дідеріх одімкнув їх і став спускатися вниз сходами, в глиб чорної пащі, високо підіймаючи ліхтар, щоб освітити комтурові дорогу. В кінці сходів починався коридор, а в ньому праворуч і ліворуч виднілися дуже низькі двері камер в'язниці.

— До Юранда,—сказав Зігфрід. Заскрипіли засуви, і вони увійшли. В ямі було зовсім

темно, тому Зігфрід, нічого не розрізняючи при тьмяному світлі ліхтаря, наказав запалити смолоскипа і незабаром в ясному його світлі побачив лежачого на соломі Юранда. Ноги й руки в'язня були закуті в кайдани, ланцюг на одній руці був трохи довший, якраз настільки, щоб можна було піднести до рота їжу. Він був у тому самому рядняному мішку, в якому з'явився до комтурів, але тепер у темних кров'яних плямах, бо коли ошалілого від болю й люті рицаря заплутали в сітку, кнехти хотіли його добити й заподіяли йому алебардами кільканадцять ран. Цьому перешкодив місцевий щитнинський капелан. Рани не були смертельні, але з Юранда вийшло стільки крові, що його віднесли у в'язницю напівживого. Всі в замку думали, що Юранд от-от умре, але його залізне здоров'я перемогло смерть, і він лишився живий, хоч ран йому не перев'язали й кинули в страшне підземелля, в якому під час відлиги капало з стелі, а під час морозів стіни вкривалися грубим шаром інею.

Так він лежав на соломі, в ланцюгах, безсилий, але величезний, схожий на якийсь уламок скелі, що набрав людської подоби. Зігфрід наказав світити йому прямо в обличчя і якийсь час мовчки дивився на нього, потім сказав Дідеріхові:

— Бачиш, у нього тільки одне око, випечи його йому. Сказав він це спокійно і кволо, тому цей страшний

наказ здався ще страшнішим. Смолоскип ледве помітно здригнувся в руках ката, але той нахилив його, і на око Юранда почали падати великі палаючі краплі смоли і незабаром залили його від брови до вилиці.

Обличчя Юранда скривилося, русяві вуса Піднялися вгору й відкрили зціплені зуби, але він не вимовив жодного слова, і чи то через знемогу, чи з властивої його натурі страшної упертості навіть не застогнав.

А Зігфрід сказав:

— Тобі було обіцяно, що вийдеш на волю, і ти вийдеш, але не зможеш більше обвинуватити Орден, тому що позбудешся язика, котрим паплюжив Орден.

І знову дав знак Дідеріхові. Кат видав якийсь дивний горловий звук і на мигах показав, що потребує обох рук і щоб комтур присвітив йому.

Старий узяв смолоскипа і тримав його в простягненій тремтячій руці, але коли Дідеріх надавив коліньми на груди в'язня, Зігфрід одвернувся і став дивитися на вкриту інеєм стіну.

Якийсь час бряжчали ланцюги, потім почулося важке дихання, схоже на один глухий суцільний стогін, і нарешті настала тиша.

Далі знову почувся голос Зігфріда:

— Юранде, кара, якої ти зазнав, все одно мала тебе спіткати, але, крім того, я обіцяв братові Ротгерові, котрого вбив чоловік твоєї дочки, вкласти в його труну твою праву руку.

Дідеріх, який був уже підвівся, почувши це, знову нахилився над Юрандом.

Через деякий час старий комтур і Дідеріх. знову опинилися у тому самому дворі, залитому місячним світлом. Пройшовши коридор, Зігфрід узяв з рук ката ліхтаря і якийсь темний предмет, загорнений в ганчірку, і голосно сказав сам до себе:

— Тепер назад у каплицю, а потім на вежу.

Дідеріх швидко глянув на нього, але комтур наказав йому йти спати, а сам, помахуючи ліхтарем, почвалав до освітлених вікон каплиці. По дорозі він думав про те, що сталося. Старий комтур з певністю відчував, що надходить і його кінець і що це — його останні вчинки на землі. Проте його тевтонська душа, з природи більш жорстока, ніж брехлива, під виливом невблаганної потреби так призвичаїлась до крутійства, обману й виправдання кривавих вчинків Ордену, що він і тепер мимоволі думав, як би скинути з себе й Ордену ганьбу й відповідальність за катування Юранда. Дідеріх німий, він нічого не скаже, і хоч може порозумітися з капеланом на мигах, проте зі страху не наважиться щось сказати. То хто ж доведе, що всі ті рани заподіяні Юрандові не в битві? Він легко міг позбутися язика від удару списом у рот; меч або сокира також легко могли одрубати йому праву руку, а око в нього було тільки одне, то що ж дивного, що його вибито, коли він ошалів і кинувся один на цілу щитнинську залогу? Ах, Юранд! Остання в житті радість потрясла на хвилину серце старого хрестоносця.

69 70 71 72 73 74 75