Те, що Сексон побачила з насипу, вразило її безмежно. Внизу, нижче за рівень річки, простелилася широка, скільки око сягає, рівнина. На всі боки бігли шляхи, і Сексон побачила безліч фермерських будинків, про існування яких вона й не здогадувалась, пливучи за кілька кроків звідси — пустельною річкою, затіненою лозами.
Три тижні перебули Сексон і Біллі на цих родючих островах, мешканці яких день і ніч зводили греблі та випомповували воду, щоб їх не затопило.
Одноманітність краєвиду цієї багатющої землі незмінно порушувала тільки гора Діабело: її нерівна вершина дрімала під полуденним сонцем, громадилася на призахідному небі, примарою проступала крізь сріблясту млу передсвіту. Деколи пішки, частіше моторками, Сексон і Біллі звідали вздовж і впоперек усе надріччя, — аж до торф'янистих земель на річці Мідл, униз по Сан-Хоакіну до Ентіока, і вгору по Джорджіані-річці до Волнот-Гроува на Сакраменто. Здавалося, вони заблукали в зовсім чужу країну. Тисячі людей працювали тут на своєму грунті, не розгинаючи спини, а проте Сексон і Біллі знали, що можна за цілий день дороги не спіткати живої душі, що розмовляла б по-англійському. Часом їм траплялися села, де жили самі китайці або японці чи італійці, португальці, індуси, корейці, норвежці, данці, французи, вірмени, слов'яни — мало не всі національності, крім американців. Одного американця вони спіткали на березі Джорджіани — той ледве животів, ловлячи рибу незаконним способом. Інший американець, котрий трапився їм, був мандрівний пасічник, що сипав прокляття, коли мова заходила про політику. У Волнот-Гроуві, де кишма кишіло люду, американцями були тільки крамар, шинкар, різник, доглядач на розвідному мості та поромник. А проте в цьому самому Волнот-Гроуві було два заможні міста — одне китайське, друге японське. Більша частина землі належала американцям, що жили десь далеко і поступово спродували її чужинцям.
Саме коли Сексон з Біллі на пароплаві "Апаш" вирушали до Сакраменто, в японському місті зчинився страшний гвалт — заколот чи то свято, вони так і не зрозуміли.
— З дому нас уже вигнали, — обурювався Біллі.— А скоро ще й у шию натовчуть.
— В місячній долині такого не буде, — підбадьорювала його Сексон.
Але Біллі годі було втішити.
— А ніхто ж із цих проклятих чужинців не вміє так правити четвернею, як я!.. — і додав за хвильку: — Але обробляти землю вони вміють.
Дивлячись на його похмуре обличчя, Сексон раптом згадалася літографія, яку вона бачила в дитинстві: оздоблений пір'ям татуйований індіянин з прерій сидить на коні і вражено дивиться на потяг, що мчить щойно прокладеною колією. Індіянин розгубився перед потоком нового життя, яке принесло з собою залізницю. Сексон подумала: невже Біллі й таких, як він, теж має знести новий потік напрочуд працьовитого життя, що ринуло до Америки з Азії та Європи?
В Сакраменто вони перебули два тижні. Біллі став на роботу за биндюжника й заробив на дальшу дорогу. Вони звикли до життя в Окленді та в Кармелі близько моря і без нього почувалися недобре. В Сакраменто було занадто гаряче, на їхню думку, і вони подалися вподовж залізниці на захід, через болотяну околицю до Девісвіля. Звідси звернули на північ, до вабливого Вудленду, де Біллі найнявся на якийсь час на ферму возити фрукти, а Сексон, насилу вирвавши в нього дозвіл, і сама попрацювала кілька днів на збиранні садовини. Сексон загадково мовчала, на віщо витратить зароблені гроші. Біллі подратував її трохи, але незабаром забув про це. А Сексон і слова не сказала про грошовий переказ та голубу квитанцію, переслану в листі Бедові Строзерсу.
Спека почала й у Вудленді допікати. Біллі заявив, що вони кудись заблукали від того краю, де вночі треба загортатися в укривала.
— І секвойї тут немає,— скаржилася Сексон. — Нам треба податися на захід, до узбережжя. Там ми знайдемо місячну долину.
З Вудленду вони пішли путівцями на південний захід, до фруктового раю — Веквіля. Тут Біллі теж став на роботу: збирати фрукти, потім хурманувати; і тут же таки Сексон одержала листа й невеличкий пакунок від Беда Строзерса. Коли Біллі повернувся з роботи, Сексон попрохала його постояти хвилинку й заплющити очі. Пошарудівши трохи, вона почала щось прикріплювати до його робочої блузи. Чимось таким, наче шпилькою, кольнуло Біллі в груди, він забурчав, але Сексон засміялася й заборонила йому розплющувати очі.
— Заплющуй очі й давай руку, тоді побачиш мою штуку, — заспівала вона й поцілувала його.
Розплющивши очі, сторопілий Біллі побачив на своїй заяложеній блузі золоті медалі, які він заставив у ломбарді того дня, коли вони пішли до кіно і вирішили залишити місто.
— Ах ти моє хитре малятко! — скрикнув він, хапаючи її в обійми. — Так ось на що ти протриндила свій заробіток! А я й не того… Ану-но сюди!
Тут Сексон відчула на собі всю любу їй силу його м'язів; він обіймався й борюкався з нею, аж доки не збігла кава і Сексон не довелося кинутись її рятувати.
— По правді кажучи, я завше трохи пишався ними, — казав Біллі, скручуючи цигарку по вечері: — Вони мені нагадують мої молодощі, коли я так любив боксувати. Я був тоді хлопчак… А знаєш, я зовсім про них забув. Окленд від нас тепер за десять тисяч миль, за тисячу років!
— Ну то ось це поверне тебе до нього. — 3 цими словами Сексон розгорнула Бедового листа і прочитала вголос.
Гадаючи, що Біллі знає, чим скінчився страйк, Бед зупинявся тільки на подробицях: кого прийнято назад на роботу, а хто потрапив до чорних списків. На превелике диво самого Беда, його взяли назад до стаєнь, і тепер він править Біллиними кіньми. Але ще неймовірнішою була інша новина. Колишній старший візник Західно-Оклендських стаєнь помер, а обидва його наступники нічого не тямлять. Одне слово, хазяїн розмовляв сьогодні з Бедом — мовляв, він дуже жалкує, що Біллі зник.
"Не думай, що він не знає про твої вибрики, — писав далі Бед. — Головою ручуся, що він перерахує всіх скебів, яких ти потолочив. А проте ось що він мені сказав: — Якщо ви не можете дати мені його адреси, Строзерсе, то напишіть самі йому — хай повертається до мене. Я наставлю його за старшого в стайнях і дам сто двадцять п'ять доларів на місяць".
Сексон замовкла, з затаєним острахом чекаючи на Біллині враження від листа. Біллі простягся на траві, підперши голову рукою, і замислено пускав кільцями дим з цигарки. Червонуваті відблиски багаття відбивалися на його золотих медалях; пазуха його дешевої блузи була розхристана, з-за неї виглядала гладенька шкіра й дужі мускулясті груди. Він глянув навколо: на розвішані укривала, на багаття, на закурений побитий кавник, на щербату сокиру, загнану в пеньок, і потім на Сексон. Його погляд лагідно оповив її всю і зупинився на ній запитливо. Але Сексон мовчала.
— Що ж, — промовив він урешті,— тоді напиши Бедові, хай і не нагадує мені за того негідника… А я тим часом пошлю йому гроші, щоб викупив мого годинника. Ти тільки вирахуй, чи багато там відсотків набігло. А пальто хай собі гниє у них!
Одначе не все було гаразд: палюча спека виснажувала їм тіло, гнітила мозок. Вони обоє змарніли. Біллі казав, що їхня шкіра починає тріщати. Тим-то вони забрали свої клунки на плечі й подалися на захід через пустельні гори. У долині Берієса від миготіння розпаленого повітря їм почало крутитися в голові й в очах. Далі вони йшли тільки вже на світанні та присмерком. Але простували весь час на захід, і, перехопившись ще через кілька кряжів, опинилися в чарівній долині Напа. За нею лежала Сономська долина, куди запрошував їх на своє ранчо Гастінгс. Вони обов'язково завітали б до нього, якби Біллі випадково не вичитав у газеті, що письменник виїхав до Мексіки, де на той час вибухла якась революція.
— Що ж, побачимося пізніше, — вирішив Біллі, коли вони звернули на північний захід, повз виноградники й сади Напської долини.
— Ми наче той мільйонер, що про нього любив співати Берт, — тільки ми тринькаємо не гроші, а час. Нам однаково добре будь-куди йти, тільки на захід краще.
В Напській долині Біллі тричі відмовлявся від роботи. За Санта-Геленою Сексон аж підскочила з радощів, угледівши секвойї у невеликих каньйонах, які прорізували західні схили гірського пасма. В Калістозі, там, де кінчалася залізниця, вони надибали запряжені шестернею диліжанси, що сполучали Калістогу з Мідлтауном та Лоуер-Лейком. Біллі й Сексон порадилися, куди їм рушати далі. Дорога, якою їздили диліжанси, вела до округи Лейк, а не до моря, тож вони подалися на захід через гори в долину річки Рашн і вийшли біля Гелдсберга. Вони забарилися трохи в цій родючій долині, вкритій хмелем, хоча Біллі з презирством відмовився працювати поруч з індіянами, японцями та китайцями.
— Я б і години не витримав обіч них — так би й заїхав котромусь у макітру, — пояснив він. — Та й ця Рашн — така гарна річка. Нумо розташуймося тут і поплаваймо!
Повільно бралися вони на північ широкою родючою долиною, щасливі й безжурні, забувши про всяку роботу, а місячна долина маячіла перед ними золотою, але здійсненною колись у далині мрією. У Кловердейлі Біллі пощастило. Через недуги та якісь прикрі несподіванки у міських стайнях бракувало кучера. Щодня потяг висипав силу пасажирів, які прямували до Гайзерса, і ось
Біллі, не довго думаючи, сів на передок і взявся правити шестірнею, перевозячи гірськими дорогами повні диліжанси точно за графіком. Коли він їхав удруге, поруч із ним на високому передку сиділа Сексон. Наприкінці другого тижня повернувся на роботу колишній кучер. Біллі відмовився від постійної роботи, забрав свою платню, і вони рушили далі на північ.
Сексон підібрала дорогою щеня фокстер'єра і назвала його Посум на честь собаки місіс Гастінгс. Воно було ще таке мале, що скоро почало накульгувати, і Сексон мусила взяти його на руки, аж поки Біллі не посадив щеня собі на клунок, який ніс за плечима, і одразу забурчав, що воно вискубе йому все волосся на потилиці.
Вони проминули мальовничі виноградники Есті, коли збирання винограду вже кінчалось, і ввійшли до Юкаї, змокнувши до рубця під першим зимовим дощем.
— Ти пригадуєш, Сексон. — озвався Біллі,— як хутко мчав "Блукач" по воді? Отак і літо минулося непомітно. Час нам знайти собі притулок на зиму. Це містечко виглядає зовсім не зле.