Перший комік, чуючи сміх, теж лишився задоволений.
— А я думав, твоє прізвище Сміт, — відгукнувся він, аби продовжити жарт і залишити за собою останнє слово.
А Керрі не встигла вимовити своїх слів, як уже тремтіла на думку про можливі наслідки такої зухвалості. Усім хористкам було відомо, що вставляння будь-яких власних вигадок заборонене під загрозою штрафу або й гіршої кари, І Керрі боялась подумати, що буде далі.
Проте, коли вона стояла за кулісами, чекаючи нового виходу, славетний комік, виходячи повз неї зі сцени, впізнав її і затримався на мить.
— Можете і надалі відповідати так, — сказав він, помітивши природний розум у її очах. — Але нічого більше не додавайте!
— Дякую, — покірно промовила Керрі.
Коли він відійшов, вона вся тремтіла від хвилювання.
— Ну, вам пощастило, — зауважила одна з хористок. — У нас у всіх німі ролі.
З цим не можна було не погодитись: усі зрозуміли, що вона зробила перший крок до успіху. Керрі поздоровила себе, коли наступного разу її відповідь знову викликала оплески. Вона повернулась додому в захваті, передчуваючи, що це повинно мати якісь добрі наслідки. Та тільки-но вона побачила Герствуда, як веселі думки зникли й натомість озвалось бажання покласти край злигодням.
Другого дня вона почала розпитувати його про Бруклін.
— Вони зараз наважуються пускати вагони тільки з полісменами. До наступного тижня там ніхто не потрібен.
Почався наступний тиждень, але Керрі бачила, що все лишається по-давньому. Герствуд став навіть ще апатичніший. Він спокійно дивився, як вона йде щоранку на репетицію чи ще кудись. Сам він тільки читав і читав. Кілька разів він спіймав себе на тому, що дивиться в газету, а думає про зовсім інше. Вперше це його дуже вразило. Він саме задумався про веселу вечірку в одному клубі, членом якого він був. Він сидів, опустивши очі, і знову чув забуті голоси і дзвін келихів.
— "Ти молодчага, Герствуде!" — каже його приятель Во-кер, А він собі стоїть, елегантний, привітний, і, усміхаючись, слухає схвальні вигуки і прохання розповісти ще якийсь веселий анекдот.
Раптом він підвів очі. У кімнаті панувала така мертва тиша, що Герствуд злякався. До нього долинуло цокання годинника, і він подумав, що, мабуть, задрімав. Але він так рівно тримав перед собою газету, а стаття, яку він читав перед тим, була просто перед очима. Ні, він не міг дрімати. Як дивно!
А втім, коли це сталося вдруге, він уже не дивувався.
Приходили різник, бакалійник, пекар, вугляр, — не ті, що в них він купував тепер, а ті, що в них він уже вичерпав весь кредит. Усіх їх він приймав спочатку дуже ввічливо, спритно вигадуючи всілякі вимовки, а згодом, звикнувши, став поводитись з ними безцеремонно, — то удавав, що нікого немає дома, то просто випроваджував їх за двері.
— Де нема, там нема, — казав він. — Якби я мав гроші, я б з ними розплатився.
Маленька войовниця Лола Осборн, помічаючи успіхи Керрі, стала ніби супутницею майбутнього світила. Розуміючи, що сама вона ніколи не зробить кар'єри, ця маленька кішечка оксамитними лапками інстинктивно вчепилася за Керрі.
— О, ти підеш угору! — повторювала вона захоплено. — У тебе хист!
Керрі була дуже несмілива, але здібностей їй і справді не бракувало. Бачачи, що інші в неї вірять, вона почувала себе зобов'язаною справдити ту віру, і це надавало їй відваги. Життєвий досвід і злидні, яких їй довелося зазнати, стали їй дуже в пригоді. Слова чоловіків уже не могли закрутити їй голови. Вона знала тепер, що чоловіки; можуть з часом мінятися і зраджувати покладені на них надії. Лестощі втратили владу над нею. Тільки людина, вища від неї, і притому доброзичлива, могла б ще заполонити її, але це мусив би бути такий геніальний чоловік, яким вона вважала Еймса.
— Не люблю я акторів з нашої трупи, — сказала вона якось Лолі.— Усі вони такі самозакохані!
— А містер Барклі — хіба ж він не милий? — спитала Лола, якій перепали від того добродія дві-три ласкаві усмішки.
— О, він дуже милий, — відповіла Керрі,— але це людина нещира. У нього все вдаване.
Ось як Лола зробила перший крок до того, щоб міцніше вчепитися за Керрі,
— Ти платиш за помешкання там, де живеш? — спитала вона.
— Аякже, — відповіла Керрі.— А що?
— Я знаю одне місце, де можна найняти чудову кімнату з ванною, до того ж дуже дешево. Вона для мене завелика, а для двох була б якраз. Платити ж усього шість доларів на тиждень за обох.
— Де? — спитала Керрі.
— На Сімнадцятій вулиці.
— Не знаю, справді, чи варто міняти, — промовила Керрі, вже прикидаючи, що виходило б по три долари на кожну з них.
І вона подумала, що якби їй доводилося утримувати тільки себе, у неї зоставалося б сімнадцять доларів на тиждень.
Але все лишалось по-давньому до бруклінської пригоди Герствуда, що, як ми знаємо, збіглася з успішною імпровізацією Керрі. Вона почала відчувати, що їй конче треба вирватись на волю. І вона вирішила залишити Герствуда, щоб у такий спосіб примусити його дбати про себе. Проте він почав поводитись якось чудно, і вона побоювалась, що спекатись його буде не так просто. Чого доброго, він ще почне її переслідувати, розшукуватиме в театрі. Керрі не була певна, що він здатний на це, але все ж припускала таке. Поява ж його в театрі була для неї небажана, і ця думка непокоїла її.
Розв'язку прискорила нова подія. Керрі запропонували зайняти місце однієї актриси-інженю, що заявила про своє бажання залишити трупу.
— Скільки ти одержуватимеш? — запитала міс Осборн, щойно дізналась про цю приємну новину.
— Я не спитала, — відповіла Керрі.
— А ти дізнайся. Боже мій! Якщо ти не домагатимешся, то ніколи нічого не матимеш. Проси не менше сорока доларів на тиждень.
— Та ні, що це ти! — вигукнула Керрі.
— Неодмінно! — наполягала Лола. — У всякому разі, спробуй.
Керрі, нарешті, піддалася на ці умовляння, але вирішила почекати, і тільки коли режисер сказав їй, яке убрання потрібне для нової ролі, вона запитала:
— А скільки я тепер одержуватиму?
— Тридцять п'ять доларів, — відповів режисер.
Керрі здивувалась і зраділа; вона й не подумала просити сорок. Не тямлячи себе від радості, Керрі мало не задушила в обіймах Лолу, яка, почувши про це, повисла в неї на шиї.
— А все ж таки ти повинна б одержувати більше, — зауважила Лола. — Тобі ж тепер доведеться самій платити за костюми для сцени.
Згадавши про це, Керрі перелякалась. Де ж узяти грошей? У неї не було ніяких заощаджень. А незабаром знов треба платити за квартиру.
"Не платитиму, і край! — вирішила вона, заклопотана своїми витратами. — Ця квартира мені ні до чого. Не віддам своїх грошей. Переїду, і все!"
Як на те, й Лола ще настирливіше повторила своє запрошення.
— Давай жити разом! — благала вона. — У нас була б така гарненька кімнатка, та ще майже за безцінь.
— Та я б з охотою, — щиро призналася Керрі.
— Ну то й добре! — вигукнула Лола. — Нам буде так чудово разом!
Керрі замислилась.
— Я, мабуть, так і зроблю, — промовила вона і додала: — Але ще не зараз.
Скоро той намір ще зміцнів. Треба було негайно замовляти костюми для сцени, день сплати за квартиру теж наближався. Герствуд ставав усе мовчазніший і похмуріший, і в його бездіяльності Керрі знаходила виправдання для себе.
Перед сплатою комірного і в нього виник новий план. Вимоги все численніших кредиторів ставали надто дошкульні, і зволікати з сплатою було дедалі важче. Щомісяця двадцять вісім доларів за квартиру — це забагато.
"Для неї це важко, — думав він. — Ми б могли обійтися дешевшим помешканням".
Ці міркування він виклав якось за сніданком.
— Тобі не здається, що ми забагато платимо за квартиру? — спитав він.
— Авжеж, забагато, — відповіла вона, ще не розуміючи, куди він хилить.
— По-моєму, ми могли б обійтися меншою квартирою, — провадив він. — Нам не потрібно стільки кімнат.
Якби Герствуд уважніше придивився до Керрі, він помітив би, яка вона стурбована таким свідченням того, що він не збирається розлучатися з нею. А він не бачив нічого надзвичайного в тому, що пропонував їй спуститися ще на один щабель нижче…
— Ах, я не знаю, — промовила вона, одразу насторожуючись.
— Тут поблизу, напевне, можна було б знайти кімнату з кухнею, а цього нам цілком вистачило б.
Все в Керрі повстало проти цього.
"Нізащо! — подумала вона. — А хто ж заплатить за переїзд? І потім — зостатися з ним в одній кімнаті!" Вона вирішила, що треба швидше використати гроші на придбання костюма для сцени, поки не пізно. Свій намір вона здійснила того ж дня. Після цього їй уже не лишалось нічого іншого…
— Лоло, — сказала вона, входячи до подруги, — я згодна перебратись.
— Ну от і чудово! — вигукнула Лола.
— А можна це влаштувати одразу? — спитала Керрі.
— А чого ж!
І вони, пішли оглянути кімнату. У Керрі лишалося ще десять доларів — цього було досить, щоб заплатити за квартиру і прохарчуватись. Надбавка в театрі почне йти тільки через десять днів, отже, чекати її доведеться сімнадцять днів. Вона внесла половину плати за їхнє нове житло.
— Ну, тепер у мене зосталось рівно стільки, щоб дотягти до кінця тижня, — призналася вона.
— О, в мене є гроші! — відповіла Лола. — Якщо тобі треба, я можу позичити тобі двадцять п'ять доларів.
— Ні, спасибі,— сказала Керрі,— я думаю, що обійдуся.
Вони вирішили, що переїдуть через два дні, у п'ятницю.
Тепер, коли все було влаштовано, серце Керрі раптом стиснулось. Вона почувала себе просто злочинницею. Щодня бачачи Герствуда, вона розуміла, що при всій його непривабливості в ньому є щось зворушливе.
Керрі поглядала на Герствуда того вечора, коли поклала собі остаточно піти від нього, і він уже не вдавався їй таким недотепним і нікчемним. Він просто знедолений, йому не поталанило в житті… Тьмяний погляд, постаріле обличчя, безсилі руки, а у волоссі, здається, проглядає сивина… Не догадуючись про біду, що нависла над ним, він гойдався у кріслі й читав газету, а Керрі все дивилась на нього.
Знаючи, що скоро кінець, вона стала уважніша до нього.
— Сходи, будь ласка, купи банку персикового компоту, — попросила вона і поклала на стіл два долари.
— Гаразд, — відповів він, кидаючи здивований погляд на гроші.
— Може, знайдеш ще добру спаржу, — додала вона, — то візьми. Я її приготую на обід.
Герствуд підвівся, сховав гроші, накинув пальто і взяв ка пелюх.