Побачивши, що Куррадо ще не пересердився і треба якось буде перед ним вибріхуватися, Кікібіо страшенно перелякався; їдучи за паном, він тільки й думав, як би йому втекти, та ба! І вперед, і назад дивиться бідаха, на всі боки роззирається, і скрізь, здається йому, стоять журавлі на двох ногах. От уже вони й біля річки; кухар перший помітив із десяток журавлів, що стояли на дній нозі (а так вони справді й стоять, коли сплять).
— От бачите, — показав він на них Куррадові, — правду я вам учора казав, що вони одноногі: дивіться, як вони стоять.
— Зажди, — обізвався Куррадо, помітивши птахів, — зараз я покажу тобі, що вони двоногі.
Тоді підійшов до журавлів ближче й гукнув:
— Шугу! Шугу!
Зачувши те гукання, журавлі стали на обидві ноги і, цибнувши раз і двічі, полетіли геть.
— А що, ласуне? — сказав Куррадо кухареві. — Бачиш тепер, що в них дві ноги?
Кікібіо розгубився, але відповів миттю (хто його знав, звідки та відповідь узялася):
— Авжеж, що дві, мій пане! Треба було вам учора ввечері на того журавля шугикнути, то й він би, як сії, другу ногу опустив!
Куррадові так сей жарт сподобався, що гнів його обернувся зразу в веселий сміх, і він сказав:
— Правда твоя, Кікібіо, треба було мені так і зробити! Отак своєю швидкою й дотепною відповіддю Кікібіо уник великої біди і помирився з паном.
ОПОВІДКА П'ЯТА
Мессер Форезе да Рабатта і маестро Джотто, художник, повертаючись із Муджелло, висміюють навзаєм свій жалюгідний вигляд
Коли Неїфіла замовкла й дами насміялися з кухаревого дотепу, королева веліла зняти річ Панфілові. Той почав:
— Дорогі мої пані, як фортуна таїть часом серед людей низького стану величезні скарби чесноти, що нам допіру показала Пампінея, так і природа ховає не раз незвичайні таланти під найпотворнішою зовнішністю людською. Се наочно проявилось на двох наших славетних співгромадянах, про котрих я хочу дещо вам розповісти. Один із них, мессер Форезе да Рабатта, був маленький, плюгавенький з виду чоловічок, з таким пласким обличчям і кирпатим носом, що тої вроди соромився б і найпоганший бридько з роду Барончів, але з нього був знаменитий юриста, і тямущі люди величали його оракулом цивільного права. Другого звали Джотто, і мав він предивний художницький хист: не було на світі нічого сформованого природою, матір'ю і створителькою всього сущого, чого б він не зміг удати олівцем, пером або пензлем з такою мірою подібності, що не розбереш, де сама річ, а де її зображення; нерідко його малювання так зір людський в оману вводило, що подобизна всім за дійсність уявлялася. Йому вдалося відродити до нового життя мистецтво, поховане од віків квачомазами, які малювали всяку всячину скорше на потіху невігласам, аніж людям доброго смаку, — через те його по праву можна назвати одним із світочів флорентійської слави. Був сей художник надзвичайно скромним чоловіком — хоч у нього вчилися всі інші, він за життя завжди одмовлявся од титулу "маестро", і той титул блищав на ньому тим яскравіше, чим більше ганялись за ним бідніші на талан митці або його учні. Та хоч сей Джотто був неперевершеним художником, на постать і на вроду мало чим од мессера Форезе одрізнявся.
Переходячи тепер до самої речі, скажу, що і в мессера Форезе, і в Джотта були маєтки по сусідству, в містечку Муджелло. Якось улітку, коли по всіх судах були вакації, мессер Форезе поїхав оглянути свій маєток і вже вертався звідти верхи на плохенькій кобильчині, коли зустрів Джотта, який теж побував у своїх володіннях і брався назад до Флоренції. Конячка його була не краща, ніж у юристи, та й одежина теж благенька. От давай вони їхати разом — тюпають поруч тихою ступою, сказано старі. Аж тут линув зненацька дощ, як то іноді літньої пори буває, і вони мусили шукати чимдуж якогось сховку — завернули до одного селянина, спільного свого знайомця і приятеля. Сиділи вони в нього, сиділи, дощ і не думав переставати, а їм треба було того самого дня бути в Флоренції; от вони попросили собі в того селянина по старому сіряку, що то в Романії носять, та по брилю дірявому (бо кращих не було) та й рушили далі в дорогу. Проїхали трохи — змокли як хлющ, заляпалися всі в багнюку, — що з-під копит у коней чвиркала: то були гарні, а то ще кращі стали. Через деякий час надворі розпогодилось; то вони мовчки їхали, а се вже й розмовляти почали. Мессер Форезе уважно слухав Джотта, який був завжди цікавим розмовником, та знай поглядав на нього і спереду, і ззаду, і збоку. Бачивши, який він бридкий та нечупарний, юриста, забувши про свій власний вигляд, промовив сміючися:
— Джотто, якби отсе нам попався навстріч який чужий чоловік, що тебе зроду не бачив, то як ти думаєш — повірив би він, що ти найкращий маляр у світі?
На те Джотто одповів не гаючись:
— Гадаю, мессере, що повірив би, якби, на вас глянувши, подумав, що ви знаєте а-бе-ве-ге.
Почувши сії слова, мессер Форезе зрозумів, що схибив у слові і дістав доброї здачі, що йому належала.
ОПОВІДКА ШОСТА
Мікеле Скальца доводить своїм молодим товаришам, що Барончі — найблагородніші люди у всьому світі хрещеному, і виграє вечерю
Іще сміялися пані з Джоттової дотепної відповіді, коли королева веліла оповідати далі Ф'ямметті, і та почала такими словами:
— Юнії мої подруги! Тут Панфіл згадав ненароком рід Барончів, якого ви не знаєте так, як він, і мені згадалась одна історія, зв'язана з нашою сьогоднішньою темою, в якій доводиться знатність сього роду; от я й хочу вам її розказати.
Не багато утекло води в море з того часу, як у нашім місті жив один молодик на ймення Мікеле Скальца, веселун і жартун такий, що ніде в світі не було йому, напевне, рівні — на вигадки йому ніколи не збувало; тим молоді флорентинці вельми його полюбляли і охоче шукали його товариства. Одного дня трапилось йому бути в такій молодецькій компанії в Монт-Угі, де кілька чоловік зазмагались між собою — який флорентійський рід найшляхетніший і найстародавніший? Одні казали, що то Ламберти, другі — Уберти, одне слово — кожен своє правив, як хто розумів. Слухав тої суперечки Скальца, а тоді сказав сміючися:
— Ех ви, капустяні голови, не знати, що провадите! Коли хочете, то найславніший і найдавніший рід не лише в Флоренції, а в усьому світі хрещеному — то Барончі; се вам скаже усякий хвилозоп і кожен чоловік, котрий їх знає так, як я; а щоб ви їх ні з ким не сплутали, то знайте, що се ваші сусіди, Барончі з Первопречистенської парафії.
Як почули сеє молодики, що чогось іншого од нього сподівались, почали всі сміятися і глузувати:
— Розкажи комусь іншому! Хіба ми не знаємо тих Барончів?
Тоді Скальца й каже:
— От же, їй-богу і присяй-богу, я не сміюся, а правду кажу. Ладен із ким завгодно піти в заклад на вечерю для того, хто виграє і ще для шістьох чоловік, кого він вибере. А суддею між нами нехай буде, на кого самі вкажете.
Обізветься тоді один із тих молодиків, на ймення Нері Монніні:
— Я згоден! Вечеря буде моя!
Погодившись на тому, що суддею буде П'єро ді Фйорентіно, в якого вони якраз гостювали, вони подались до нього; все товариство певне було, що програє Скальца, і лагодилось добре з нього посміятись. Коли вони розповіли про свій заклад П'єрові, той, будучи чоловіком розважним, вислухав спершу докази Нері, а потім, звернувшись до Скальци, спитав:
— Ну, а які ж у тебе докази?
— А такі, — одповів Скальца, — що не тільки ти, а й сам суперечник мій змушений буде признати мені рацію. Вам же відомо, що чим рід давніший, тим він і славніший, — та ви й самі так допіру говорили. Якщо рід Барончів найдавніший, то значить, що він разом з тим і найславніший; отже, досить мені довести його давність, і я виграю заклад. То знайте ж, що пан Біг створив Барончів тоді, як ще тільки вчився ліпити, а всіх інших — пізніше, коли вже добре навчився. В сій
істині дуже легко пересвідчитись, як порівняти Барончів з усіма іншими людьми: у всіх обличчя як обличчя, домірні й доладні, а у тих Барончів — в одного вид довгобразий аж надто, в другого — ширший, ніж довший; у того ніс, немов патик, а той наче зовсім безносько; в одного підборіддя випнуте і вгору закручене, в другого щелепи немов ослячі, в третього — одно око більше, друге менше — достоту як у тих чоловічків, що діти пробують малювати. З сього ясно видно, що пан Біг ісправді создав їх тоді, як іще тільки вчився ліпити; отже, рід Барончів давніший, а значить і славніший за всіх інших.
Вислухавши сюю рацію, і П'єро, що був суддею, і Нері, що побився з Скальцою об заклад, і всі присутні почали сміятись і мусили визнати, що Скальца виграв вечерю, бо Барончі і справді найдавніший і найславніший рід не лише у Флоренції, а і в усьому світі хрещеному. Тим і Панфіл, бажаючи сказати, що мессер Форезе був із себе дуже негарний, прирівняв його до бридіїв із роду Барончів.
ОПОВІДКА СЬОМА
Мадонна Філіппа, впіймана мужем у гречці, влучною відповіддю виправдується на суді і домагається зміни закону
Ф'яметта вже замовкла, а всі ще сміялись із незвичайного доказу, яким Скальца підійняв рід Барончів над усе шляхетство, коли королева наказала Філостратові заступити чергу, і він почав:
— Шановнії мої пані, гарна то річ — усюди словом добре володіти, та найкраще, на мою думку, коли те вміння не покидає нас у пильній потребі. Таке вміння явила нам одна благородна дама, про котру я хочу вам розповісти: дотепним своїм словом вона не лише викликала веселий сміх серед слухачів, а ще й порятувала себе од ганебної смерті, як ви зараз почуєте.
У місті Прато був колись такий закон, нелюдський, скажемо прямо, і жорстокий, що коли муж застане з коханцем свою жону-перелюбницю, то її мали живцем спалити нарівні з непотребницею, що тії ласки всім за гроші уділяв. І ось, коли сей закон іще був у силі, сталось так, що одна вродлива шляхетна пані на ім'я мадонна Філіппа була заскочена якось уночі своїм мужем, Рінальдом де Пульєзі, як лежала в своїй кімнаті в обіймах Ладзаріна де Гваццальйотрі, родовитого й хорошого молодого кавалера з того міста, якого вона любила, як свою душу. Коли Рінальдо викрив ті перелюбки, загорівся лютим гнівом і ледве стримався, щоб їх обох на місці не вбити; лише страх за свою власну долю здержав його од душогубства.
Хоч же й не хотів він сам статися вбивцею жінки своєї, та не думав і попускати зрадниці: вирішив домагатись для неї смерті, як належало по закону тамтешньому.