Проте дві імперії підтримували між собою дружні дипломатичні стосунки. Будучи достатньо відокремленими географічно, вони не мали територіальних суперечок, і потребували одна одної як торгові партнери.
Карл Великий помер у 814 р., і державу успадкував його єдиний син, що дожив до повноліття, Людовик Благочестивий, після смерті якого у 843 р. імперія була поділена між трьома синами Людовика – Карлом, Лотаром і Людовиком. Подальші поділи та перерозподіли відбувалися і далі, аж поки на момент останнього десятиліття ІХ ст. не були закладені основи для виникнення Франції, Німеччини та Італії як окремих держав.
Енергія та далекоглядність таких людей, як Карл Великий, дали західній Європі час, щоб наздогнати інших. Хоча франки були відносно бідні у порівнянні з Візантійською імперією та Аббасидським халіфатом, тепер вони були серйозними гравцями на світовій арені. Вони теж могли отримувати шовки та інші предмети розкоші, що було привілеєм еліти.
Степовий коридор
У той час як осілі держави півдня – танські китайці, омеядські й аббасидські мусульмани, та Візантія – постійно перебудовували себе внаслідок руйнівних повстань і внутрішньої боротьби за владу, та впорядковували свої міждержавні стосунки на прикордонних землях, споконвічний ритм степового життя і далі визначав відомий ефект доміно, коли невпинний тиск зі сходу гнав людські хвилі на захід. Станом на початок VII ст. тюркські народи, що поширювалися на захід, досягли Согдіани, де Амудар'я стала їхнім найзахіднішим кордоном. Вони були поділені на дві конфедерації, Східний тюркський каганат і Західний тюркський каганат, кордон між якими проходив приблизно через Джунгарію. Саме така ситуація склалася на момент, коли китайці, а трохи згодом і араби-мусульмани, почали проявляти активний і агресивний інтерес до Согдіани.
Тюркські каганати були складною сумішшю багатьох тюркомовних народів, слабо пов'язаних між собою мінливими союзами. Однією з ранніх конфедерацій, про яку згадують китайські джерела, були тєле, угрупування з дев'яти окремих народів, яке виникло на північ від Китаю після розпаду хунну, і займало територію на південь від озера Байкал навколо річки Єнісей. Одним із племен тєле були уйгури, вперше згадані у V ст., які повстали проти верхівки Ґьоктюрка[76] та в середині VII ст. заснували власне ханство в Монголії зі столицею в Орду-Балік (Хар-Балгас) в Орхонській долині. Як ми вже бачили (с. 354-355), уйгури стали союзниками Тан у їхніх конфліктах із тибетцями в Таримському басейні й у коридорі Ганьсу, поки приблизно у 820 р. не було укладено загальний мир.
Причиною соціальних катаклізмів в степу могли стати кліматичні зміни, зафіксовані в китайських джерелах у 830-х роках. У будь-якому разі, у 840 р. розбрат серед уйгурської верхівки заохотив киргизів, їхніх традиційних ворогів, що жили в долині Єнісею, рушити на захід, щоб напасти на них. Уйгури виявилися неготовими: їхня столиця була захоплена, а ті, хто вижив, були змушені тікати й розсіялися по різних землях. Країна залишилася значною мірою безлюдною, і була поступово колонізована монголомовним населенням, яке прийшло зі сходу.
Більшість уйгурів пішла на південь, у степ на північ від області Ордос у вигині річки Хуанхе, сподіваючись на китайську допомогу. У тупиковій ситуації, що склалася у 843 р., китайці запропонували біженцям певну матеріальну допомогу, але коли стало зрозуміло, що уйгури не збираються формально підкорятися танській владі, китайська армія рушила на них і вчинила масову різанину. Видовище юрт (повстяних наметів) біженців-кочовиків, що розкинулися на їхньому кордоні аж до самого обрію, підняло хвилю паніки в душах китайців: все це нагадувало кошмар хунну кількома століттями раніше, і їхніми діями керував страх. Ця подія розворушила параною, спрямовану на всіх іноземців, що призвело до масових релігійних переслідувань. Одним із наслідків стало закриття буддійських монастирів і конфіскація їхнього майна. Ця чорна подія сталася наприкінці правління занепадаючої династії Тан.
Інші уйгурські біженці після поразки від киргизів у 840 р. рушили на захід. Деякі з них оселилися в Ганьсу, інші попрямували до Таримського басейну, туди, де кілька десятиліть тому вони воювали на боці китайців. На заході регіону вони заснували невелике царство Куча на північному краю Таримського басейну зі столицею в Гаочані.
Киргизи також були тюркським племенем. Вони жили в долині річки Єнісей у південній частині Мінусінської улоговини, у центрі сучасної Туви, займаючи ключове положення між східним і західним степом. На мусульман, з якими вони встановили контакт, вони справили погане враження: "Ці люди мають характер диких звірів… вони жорстокі й не знають законів… [і] перебувають у ворожих стосунках з усіма народами, що живуть навколо них". Одним із результатів войовничого ставлення киргизів до своїх сусідів було те, що вони завжди мали достатню кількість бранців, яких можна було продати в рабство мусульманам. Мешкаючи на краю лісової зони, вони також могли постачати хутро, деревину й мускус на торгові маршрути, що лежали на півдні.
Іншими тюркськими племенами, які були змушені залишити свої землі внаслідок посилення уйгурів у середині VII ст., були карлуки, які оселилися у південно-східому Казахстані в середині VIII ст. і захопили керівні позиції у цьому регіоні. На південь від них, в районі Сирдар'ї, жили огузи, які з'явилися на цих територіях у 770-х роках і змусили печенігів, що мешкали там, мігрувати до причорноморського степу.
Ще одним тюркським народом, що колись входили до конфедерації тєле й був вигнані зі своєї батьківщини в Монголії та південному Сибіру після занепаду хунну, були хозари. Вони рухалися через степ на захід, змушуючи аварів, що жили там, відступати, і вже у IV ст. дійшли до каспійського регіону. Візантійський автор Пріск Панійський згадує про них у 463 р. як про народ західної частини євразійського степу. У середині VI ст. вони змусили аварів піти з Поволжя (авари згодом оселилися в Карпатському басейні), і зробили осередком свого каганату землі між Каспієм і Чорним морем включно з долинами Волги й Дону. Станом на ІХ ст. вони ще більше поширили свій вплив і контролювали територію між Дніпром та Аральським морем. Експансія хозарів примусила до переселення ще один кочовий народ, булгар, які на початку VII ст. зайняли причорноморські степи на схід від Азовського моря. У 679 р., у боротьбі за верховенство, булгари були змушені рухатися далі. Одна їхня частина пішла на північ і оселилася в середньому Поволжі, інша – на захід, у Європу, оселившись між Дністром і нижнім Дунаєм. Пізніше вони перетнуть Дунай і займуть територію на краю Візантійської імперії на землях сучасної Болгарії.
Хозари вирішили оселитися в місці, яке швидко ставало одним із основних перехресть Євразії, адже каравани, що йшли зі сходу долинами Сирдар'ї та Амудар'ї, збиралися тут і, обходячи Каспійське море з півночі, прямували далі до Чорного моря, а звідти – до Візантії та європейських ринків. Саме на хозарських землях степовий коридор перетинали важливі річкові шляхи на північ, Дніпро, Дон і Волга, вздовж яких відбувався швидкий розвиток торговельних контактів з балтійським світом.
Хозари зіткнулися з двома потужними силами, мусульманською державою та Візантійською імперією; від першої їх відділяв Кавказ, а від другої – Чорне море. Із візантійцями вони вступали в союзи. У 695 р. імператор Юстиніан II, якого було заслано до Криму, втік до хозар, а після повернення до влади у 705 р. одружився із сестрою хана. Пізніше, щоби посилити новий союз із хозарами проти мусульман, імператор уклав ще один шлюб між своїм сином і дочкою хана.
Візантійці були далеко й тому становили меншу загрозу, але з Омеядами, які тоді прагнули нових завоювань, хозари мали спільний кордон, що пролягав по Кавказу. Конфлікт спалахнув у 652 р., коли араби розпочали наступ. Вони зазнали поразки, але численні спалахи ворожнечі траплялися протягом усієї першої половини VIII ст., кульмінацією яких стала повномасштабна війна між 762 і 764 рр. Після падіння Омеядів їхні наступники Аббасиди відмовилися від територіальних амбіцій, внаслідок чого між двома народами могли розвиватися дружні й вигідні торговельні відносини.
Хозарський каганат незабаром став посередником у торгівлі, що виникла та розвивалася між мусульманським світом, з одного боку, і варязькою Руссю лісової зони та балтійськими державами за її межами, з іншого. Для полегшення операцій обміну товарами хозари карбували власну монету, сумісну з арабським дирхамом. Товари, що експортувалися на південь через хозарську територію, були типовими для степової та лісової зон: вовна, хутро, мед, риба, збіжжя, особливо просо, і на додачу також конче потрібні раби, частина яких була захоплена руссю під час набігів на слов'ян, а інша – хозарами під час періодичних походів на своїх тюркських сусідів. Тюркських рабів особливо цінували як досвідчених бійців та вершників; вони користувалися великим попитом, і з них складалися спеціалізовані війська в арміях Аббасидів.
9.19 Кочові хозари, які утвердилися на великій частині території причорноморського степу, контролювали торговельні шляхи між Візантійською імперією, Аббасидським халіфатом, степом і розрізненими громадами північної Європи.
Щоб завершити цю розповідь, ми маємо коротко розглянути кочовиків, що вторглися на європейский півострів. Авари, як ми вже бачили, були змушені відступити на захід під тиском хозар. На момент середини VI ст. вони перейшли Карпати й оселилися в Паннонії та на Великій Угорській рівнині, звідки почали здійснювати набіги на своїх сусідів. У 626 р. величезне аварське військо, плюндруючи все на своєму шляху, пройшло через Балкани до Константинополя, який вони без успіху брали в облогу. З VII ст. до кінця VIII ст. Аварський каганат залишався потужним і процвітаючим анклавом у самому серці Європи, але у 791 р. армія франків на чолі з Карлом Великим вторглася вглиб їхньої території, що призвело до розпаду цієї держави.