Вас усюди, хоч би куди ви припливли, заарештують і передадуть Франції. Я знаю, що кажу. Ви, мабуть, чули – мене повернули з Колумбії. Тож не сумнівайтеся: після того, що ви тут накоїте, будь-яка країна передасть вас Франції.
– Отже, ти відмовляєшся?
– Так.
– Це твоє останнє слово?
– Це моє остаточне рішення.
– Нам не залишаться нічого іншого, як піти.
– Постривайте. Прощу вас: де розповідайте про цей свій намір нікому з моїх друзів.
– Чому?
– Наперед знаю, що води відмовляться, трж де варто марно старатися.
– Гаразд.
– Невже ви все ж таки зважитесь на фунт?
– Скажемо відверто: так, Метелику!
– Не розумію вас. Адже я цілком переконливо пояснив вам, що коли бунт і вдасться, то ви однаково не вирветесь на волю.
– Над усе ми прагнемо помсти. Тепер, коли ти пояснив, що жодна країна нас не прийме, ми подамося в джунглі й згуртуємо там банду.
– Даю слово честі, що нікому не розповім про ваші плани, навіть своєму найкращому другові.
– Ми цього певні.
– Гаразд. І останнє: попередьте мене за тиждень. Я хочу перебратися на Сен-Жозеф, щоб не бути на Руайялі, коли це станеться.
– Тебе попередять вчасно.
– Що я можу зробити, а би ви відмовилися від свого наміру? Може, разом придумаємо щось інше? Скажімо, вкрадемо чотири карабіни й нападемо вночі на вартового, який стереже човни, а тоді, нікого не вбиваючи, сядемо в човен і попливемо.
– Ні, ми надто настраждалися. Для нас головне – помста, навіть ціною власного життя.
– А діти? А жінки?
– Всі вони – одне поріддя, одна кров, тож хай усі Здохнуть!
– Годі про це.
– Ти не хочеш побажати нам успіху?
– Ні. Я кажу Вам: відмовтеся від свого наміру, це безглуздя. Треба придумати Щось краще.
– Хіба ми не маємо права помститися?
– Маєте, але не на невинних. На добраніч.
– На добраніч. Ми тобі нічого не казали, гаразд, Метелику?
– Гаразд.
Отен і Арно йдуть від мене. Ну й історія! У цих двох не всі клепки в голові. Справжнє божевілля! Ніхто з моїх друзів не прохопився мені про бунт і словом, отже, з ними ті впертюхи не розмовляли.
За тиждень я дуже обережно розпитав у каторжан про минуле Арно та Отена. Арно засудили – здається, несправедливо – на довічну каторгу за вчинок, не вартий і десяти років. Суд присяжних поставився до нього так суворо тому, що за рік до цього стратили його брата – той убив фараона. Тож прокурор говорив більше про брата Арно, ніж про нього самого, і після того ворожого виступу присяжні ухвалили такий суворий вирок. Слід додати, що під час арешту Арно жахливо катували – знову ж таки за братів злочин.
Отен уже й забув, що таке свобода, – він у в'язниці з дев'яти років. У дев'ятнадцять Отен, щоб вбратися з виправної колонії, зголосився піти на службу в морський флот, але напередодні свого звільнення поранив якогось в'язня. Він, мабуть, трохи несповна розуму, бо, здасться, має намір дістатися до Венесуелі, попрацювати там на золотій копальні, скалічити собі ногу й одержати за те велику компенсацію. Та нога в нього однаково не згинається – через зараження, яке він навмисне зробив собі в Сен-Мартен-де-Ре.
Комедія! Сьогодні вранці під час переклички викликали Арно, Отена й брата мого друга Матьє Карбоньєрі – Жана. Жан працював у пекарні на пристані, тобто неподалік від човнів. їх перевезли на Сен-Жозеф без будь-якого пояснення й без видимої причини. Я намагався про щось довідатись. Та марно. Проте все це не випадково, коли зважити на те, що Арно чотири роки доглядав за зброєю, а Жан Карбоньєрі п'ять років працював пекарем. Мабуть, адміністрація каторги щось пронюхала. Але що саме?
Я вирішую поговорити зі своїми найближчими друзями Матьє Карбоньєрі, Гранде й Галгані. Ніхто з них нічого не знає– Отже, Отен і Арно розмовляли тільки з такими самими, як вони, каторжанами.
– Тоді чому ж вони звернулися до мене?
– Бо тут кожен знає, що ти тільки й думаєш про втечу.
– Але ж не такою ціною!
– Вони цього не розуміють.
– А твій брат Жан?
– Звідки мені знати, чому він пішов на таке безглуздя!
– Певне, хтось його умовив, а сам він не побачив у цьому нічого поганого…
Події розгортаються дедалі швидше. Цієї ночі було вбито Жіразоло, саме тієї миті, коли він заходив до клозета. На сорочці мартініканця, що був погоничем буйволів, знайшли кров. Швидко, за два тижні було проведено розслідування, й надзвичайний військовий трибунал засудив колишнього погонича до смертної кари.
В умивальні на подвір'ї до мене підійшов старий каторжанин Гарвель, по кличці "Савоєць", і сказав мені:
– Метелику, я почуваюся кепсько, бо то я порішив Жіразоло. Я хотів би врятувати негра, але боюсь, що мене гільйотинують. Тож за таких умов я не зізнаюсь. Та коли б мені вдалося щось вигадати, аби я міг отримати лише три-п'ять років дисциплінарної в'язниці, то я зізнався б.
– На скільки тебе засуджено?
– На двадцять років.
– Скільки ти відбув?
– Дванадцять.
– Знайди спосіб, аби тебе засудили на довічну каторгу, тоді ти уникнеш дисциплінарної в'язниці.
– Як це зробити?
– Дай мені поміркувати, я тобі все скажу цієї ночі.
Настає вечір.
– Ти не повинен зізнаватись і визнавати факти, – кажу я Гарвелеві.
– Чому?
– Ти ризикуєш бути засудженим до страти. Єдиний спосіб уникнути дисциплінарної в'язниці – це відхопити довічну каторгу. Звинувать себе сам. Мотив: ти не можеш дозволити, аби гільйотинували невинну людину. Візьми собі в захисники наглядача-корсіканця. Я назву його прізвище, але спершу пораджуся з ним. Треба діяти швидко. Не слід давати їм змоги гільйотинувати негра. Зачекай два-три дні.
Я поговорив з наглядачем Коллоною, він подав мені фантастичну думку. Я маю сам відвести Гарвеля до коменданта й сказати, що той попросив мене захищати його й супроводити, аби він зміг зробити свої зізнання, і що я дав йому гарантію, нібито після такого благородного вчинку його не можуть засудити до страти, хоч злочин дуже тяжкий, тож Гарвель повинен чекати, що його засудять на довічну каторгу.
Все вийшло добре. Гарвель урятував негра, якого випустили з камери смертників. Лжесвідок, який звинуватив негра, схопив рік дисциплінарної в'язниці. А Робер Гарвель – довічну каторгу.
Минуло два місяці. Аж тепер, коли справу закрили, Гарвель усе мені розповів. Арно, Отена й Жана Карбоньєрі виказав Жіразоло, який спершу згодився був узяти участь у бунті. На щастя, він не знав решти імен.
Наглядачі не дуже повірили його словам. Однак про всяк випадок перевели тих трьох схиблених на Сен-Жозеф, ні про що в них не розпитуючи й нічого їм не сказавши.
– Яким мотивом керувався ти, Гарвелю, щоб убити його?
– Тим, що він украв у мене капсулу. Я спав навпроти нього і вночі виймав свою капсулу, ховаючи її під коц, що правив мені за подушку. Однієї ночі я пішов до клозета. а коли повернувся назад, моя капсула зникла. Довкола мене не спав тільки Жіразоло. Наглядачі повірили моїм поясненням, вони навіть не говорили зі мною про те, що він виказав можливий бунт.
– Метелику, Метелику! – закричали на подвір'ї. – На перекличку!
– Є!
– Збирайте свої речі. І вирушайте на Сен-Жозеф!
– Ох, чорт забирай!
У Франції почалася війна. Вона принесла нам нові порядки: тепер начальникам охорони, коли втече якийсь каторжанин, загрожуватиме звільнення з посади. Що ж до самих каторжан, то на них, якщо їх упіймають, чекатиме смертний вирок. Суд мотивуватиме втечу бажанням в'язня приєднатися до французьких партизанів, які "зрадили батьківщину".
Комендант Пруйє виїхав з островів ще два місяці тому. Нового коменданта я не знаю. Нікого не вдієш, доведеться повертатися на Сен-Жозеф. Прощаюся з друзями. О восьмій ранку мене садовлять у човен.
Лізеттиного батька в сен-жозефському таборі теж уже нема. Минулого тижня він переїхав з родиною до Кайєйни. Прізвище нового сен-жозефського коменданта – Дютен, родом він із Гавра. Комендант приймає мене особисто. Коли човен причалив до Сен-Жозефа, старший наглядач із Руайялю передав мене разом з якимись паперами тутешньому наглядачеві.
– Це ти Метелик?
– Так, пане коменданте.
– А ти хлопець цікавий, – каже він, гортаючи мої папери.
– Чим це я цікавий?
– Тут написано, що ти небезпечний з усіх поглядів. Особливо привертає увагу запис червоним чорнилом: "Постійно готується до втечі". А далі йдуть слова: "Намагався врятувати від акул дитину коменданта острова Сен-Жозеф". Я теж маю двох дочок, Метелику, чи не бажаєш побачити їх?
Він кличе дітей, і до кабінету в супроводі одягненого в біле араба та дуже гарної чорнявої жінки заходять дві біляві дівчинки – одна трьох, друга п'яти років.
– Люба, поглянь на цього чоловіка, він намагався врятувати твою хрещеницю Лізетту.
– О, дозвольте потиснути вам руку! – каже молода жінка.
Цей потиск руки – найбільша честь, яку можуть виявити каторжанинові. Тут нам руки не подають. Мене зворушує її щирість.
– Так, я Лізеттина хрещена мати. Ми дружимо з родиною Грандуа. Любий, що ти збираєшся з ним робити?
– Спершу він піде до табору, а потім сам скаже мені, де хотів би працювати.
– Дякую, пане коменданте. І вам, пані, дякую. Ви не скажете, чому мене перевели на Сен-Жозеф? Це ж майже покарання.
– Гадаю, серйозної причини немає. Просто новий комендант боїться, щоб ти не втік.
– Він має рацію.
– Останнім часом посилили санкції проти тих, у кого втікають каторжани. До війни теж можна було втратити через це одну нашивку, але тепер її забирають у таких випадках без розмов. Уже не кажу про інші покарання. Саме тому комендант і перевів тебе сюди – він воліє, щоб ти втік із Сен-Жозефа, за який він не відповідає, адже сам сидить на Руайялі.
– Пане коменданте, скільки ви тут пробудете?
– Півтора року.
– Я не можу чекати так довго, але спробую повернутися на Руайяль, щоб не завдати вам прикрощів.
– Дякую вам, – озивається жінка. – Я рада, що ви такий благородний. Коли вам чогось буде треба, звертайтесь до нас. А ти, тату, накажеш вартовим у таборі відпускати Метелика до нас, якщо він попросить.
– Гаразд, люба. Мохамеде, відведи Метелика до табору. А ти, Метелику, сам вибери собі корпус, у якому схочеш поселитися.
– О, це діло не важке: корпус для небезпечних!
– Так, що правда, то правда, – сміється комендант і пише записку, яку віддає Мохамедові.
Я виходжу з будинку на пристані, колишнього Лізеттиного дому, що тепер прадить новому комендантові за оселю й кабінет, і в супроводі молодого араба йду до табору.
Біля табірних воріт мене зустрічає начальник сторожового поста – старий корсиканець, страшенно лютий чоловік, усім відомий катюга.