Проте, він пішов на місце побачення і застав Генрієтту розлючену тим, що вона з'явилась раніш від нього.
— Фі, пане! — сказала вона. — Як це нечемно примушувати дожидатись... не кажу вже принцесу, але просто жінку!
— О, дожидатись! — сказав Коконна. — Це якраз підходяще слово! А я, навпаки, іду в заклад, що ми з'явились надто рано.
— Я справді рано.
— Е, я теж. Іду в заклад, що не більше десяти.
— А в моїй записці зазначено було половина десятої.
— Я й вийшов з Лувра о дев'ятій годині, бо я, сказати між іншим, сьогодні на службі коло пана герцога д'Алансона, і тому мушу залишити вас через годину.
— І вам це приємно?
— Ні, слово честі, тим більше, що настрій у пана д'Алансона дуже поганий, а коли вже слухати дорікання, то мені більше подобається слухати їх з таких прекрасних уст, як ваші, ніж з такого скривленого рота, як у нього.
— Ну! — сказала герцогиня. — Це вже трохи краще... Ви сказали, що вийшли з Лувра о дев'ятій годині.
— Атож, і думав іти просто сюди, аж на розі Гренельської вулиці помітив чоловіка, схожого на Ла Моля.
— Ну, от! Знову Ла Моль!
— Знову, за дозволом вашим, а чи й без дозволу.
— Грубіян!
— Ну, от! — сказав Коконна. — Знову починаються приємності!
— Ні. Кінчайте, що почали.
— Не я почав, адже ви питаєтесь, чого я спізнився.
— Звичайно. Хіба ж годиться, щоб я з'являлась перша?
— Ну, вам же нема кого шукати.
— Ви нестерпні, мій любий. Але розказуйте далі. Отже, на розі Гренельської вулиці ви помітили чоловіка, схожого на Ла Моля... Але що це у вас на камзолі? Кров!
— Ну, от! Це ще один вмазав мене в кров, коли падав.
— Ви билися?
— Я думаю.
— За вашого Ла Моля?
— А за кого ж я мав битись, по-вашому? За жінку?
— Дякую.
— Я пішов за чоловіком, що мав нерозсудливість прибрати вигляд мого друга. Наздоганяю його на вулиці Кокільєр, заходжу спереду, заглядаю в обличчя при світлі з якоїсь крамнички. Не він.
— Ну, от! Добре вийшло!
— Так, але йому вийшло погано. Пане, сказав я йому, ви нахаба, коли дозволяєте собі бути схожим здалека на мого друга пана де Ла Моля, справжнього рицаря, тим часом як зблизька зразу видно, що ви просто бродяга. Тут він вихопив шпагу, я теж. І за третім випадом, — от незграба! — він упав, забризкавши мене кров'ю.
— Ви ж, принаймні, хоч подали йому допомогу?
— Я зібрався це зробити, але тут проїздить якийсь другий рицар. Ах, герцогиня, на цей раз я був цілком певен, що це Ла Моль. На нещастя, кінь мчав галопом. Я кинувся бігти за конем, а люди, що зібралися подивитись, як я бився, побігли за мною. Отже, мене могли прийняти за злодія, за яким женеться вся ця криклива наволоч, а тому мені довелося повернутися і розігнати їх, — на це знадобився якийсь час. А за цей час рицар зник. Я знов кинувся за ним, — марно: ніхто його не помітив. Нарешті, натомившись від біганини, я прийшов сюди.
— Натомившись! — сказала герцогиня. — Як це чемно!
— Слухайте, люба моя, — сказав Коконна, розвалившись недбало в фотелі, — ви знову збираєтесь дорікати мене тим бідолашним Ла Молем; ну, ви не маєте рації: бо, нарешті, дружба, бачите... Я бажав би бути таким розумним або освіченим, як бідний мій друг, я б знайшов тоді порівняння, що дало б вам обмацати мою думку рукою... Дружба, бачите, це зоря, а кохання... кохання... Ну, от вам порівняймо... кохання, — тільки свічка. Ви скажете, що є кілька сортів...
— Кохання?
— Ні, свічок, і що серед них є кращі від інших: рожеві, наприклад... так, рожеві... ці найкращі, але хоч би яка була рожева свічка, вона згорає, а зоря сяє завжди. На це ви скажете, що коли одна свічка згорить, в свічник стромляють другу.
— Пане де Коконна, ви дуроляп.
— Н-но!
— Пане де Коконна, ви нестерпний.
— Н-но!
— Пане де Коконна, ви негідник.
— Пані, попереджаю вас, що ви примушуєте мене втроє більше жаліти за Ла Молем.
— Ви не кохаєте мене.
— Навпаки, герцогиня, ви не розумієте того, я обожнюю вас. Але я можу кохати вас, дорожити вами, обожнювати вас і в пропащі хвилини складати хвалу моєму другові.
— Ви називаєте пропащими хвилинами ті, що проводите зо мною?
— Що ви хочете? Бідний Ла Моль не виходить мені з голови.
— Він дорожчий вам, ніж я, це недостойно. Ну, Аннібал, я ненавиджу вас. Посмійте тільки сказати, що він вам дорожчий. Попереджаю вас, Аннібал, що коли є в світі щось дорожче для вас від мене...
— Генрієтта, найпрекрасніша з герцогинь! Послухайтесь мене, не ставте нескромних питань заради власного вашого спокою. Я люблю вас більше від усіх жінок, а Ла Моля люблю більше від усіх чоловіків.
— Добре сказано! — мовив раптом чийсь голос.
Шовкова завіса перед великим панно, що посунулось в товщу муру і відслонило прохід між двома кімнатами, піднялась, і в рамі дверей, як прекрасний портрет Тіціана[112] в золотій оправі, з'явилась постать Ла Моля.
— Ла Моль! — крикнув Коконна, не зважаючи на Маргариту і не гаючи часу на подяку за зроблену нею несподіванку. — Ла Моль, друг мій, дорогий мій Ла Моль!
І кинувся в обійми друга, перекинувши фотель, на якому сидів, і стіл, що стояв на дорозі.
Ла Моль гаряче відповів на його обійми, але, відповідаючи ласками на ласки, сказав, звертаючись до герцогині де Невер:
— Пробачте мені, пані, якщо вимовлене в розмові Ім'я моє розбивало часом ваші милі взаємини з моїм другом; звичайно, — додав він, кидаючи невимовно ніжний погляд на Маргариту, — не від мене залежало, що я не міг побачитись з вами досі.
— Бачиш, — мовила й собі Маргарита, — бачиш, Генрієтта, я додержала слова: ось він.
— То я мушу дякувати за це щастя тільки проханням герцогині? — спитав Ла Моль.
— Тільки її проханням, — відповіла Маргарита.
І, повернувшись до Ла Моля, сказала далі:
— Дозволяю вам, Ла Моль, не вірити жодному слову з того, що я кажу.
В цю хвилину Коконна, що встиг уже десять разів пригорнути друга до серця і двадцять разів обійти навколо нього, підніс канделябр до його обличчя, щоб подивитись на друга при світі, а потім став перед Маргаритою на коліна й поцілував її плаття.
— Ах, яке щастя, — сказала герцогиня де Невер, — тепер, ви визнаєте мене стерпною.
— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — Я визнаю вас, як і завжди, чарівною. І скажу вам від щирого серця, хотів би я, щоб тут було десятків зо три поляків, сарматів і всяких інших гіперборейських варварів[113], щоб я міг примусити їх визнати вас царицею серед красунь.
— Е, легше, Коконна, легше, — сказав Ла Моль. — А Маргарита?
— О, я не перечу, — скрикнув Коконна тим напівжартівливим тоном, що властивий був тільки йому, — пані Генрієтта цариця серед красунь, а пані Маргарита — красуня серед цариць.
Але що б не казав, що б не робив п'ємонтець, він не спускав очей з Ла Моля, захоплений щастям, що знайшов свого друга.
— Ну, — сказала пані де Невер, — ходім, прекрасна моя королево, і даймо цим щирим друзям наговоритись сам-на-сам. У них знайдеться тисяча справ, щоб розказати один одному. Це нам неприємно, але це єдиний спосіб, попереджаю вас, вернути добре здоров'я панові Аннібалу. Зробіть це для мене, королево моя, бо я маю дурість любити цю порожню голову, як каже його друг де Ла Моль.
Маргарита шепнула кілька слів на вухо Ла Молю, який і сам хотів би бачити друга, але хотів би разом з тим, щоб ніжність Коконна була не така вибаглива... А Коконна тим часом намагався викликати своїми запевненнями в коханні усмішку і лагідне слово на уста Генрієтти, — і без труднощів добився цього.
Жінки вийшли в бічну кімнату, де їх чекала вечеря.
Друзі залишилися вдвох.
Цілком зрозуміло, що перше, про що Коконна спитав друга, були подробиці про той фатальний вечір, який мало не коштував йому життя. Під час розповіді Ла Моля п'ємонтець, якого не легко було, як відомо, схвилювати такими речами, тремтів усім тілом.
— Чому ж ти, — спитав він у Ла Моля, — замість того, щоб податись десь без вісті та завдати мені турботи, не вдався до нашого пана? Адже герцог тебе захищав, він би й сховав тебе. Я жив би з тобою, а мій сум, хоч і вдаваний, одурив би всіх придворних дурнів.
— До нашого пана! — сказав Ла Моль, знизивши голос. — До герцога д'Алансона?
— Так. З того, що він казав мені, я зрозумів, що саме йому ти мусиш дякувати за порятунок.
— Я мушу дякувати за життя королю Наварському, — відповів Ла Моль.
— О, о! — пустив Коконна. — І ти певен?
— Ніяких сумнівів.
— От король, — добрячий, чудовий король! А яка ж була в цій справі участь герцога д'Алансона?
— Він держав шворку, якою мене хотіли задавити.
— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — Ти певний того, про що говориш, Ла Моль? Як! Цей блідий принц, це недолуге цуценя — задавить мого друга! Ах, чорт візьми! Завтра я скажу йому, яка моя думка про таке діло.
— Ти здурів?
— Правда, він знову візьметься за те саме... Та що там? Це йому так не минеться!
— Ну, ну, Коконна, заспокойся і не забудь, що пробило одинадцять з половиною годин, а ти сьогодні ввечері на службі у принца.
— Великий мені клопіт з його службою! Хай жде! Моя служба! Щоб я служив людині, яка держала шворку!.. Жарти!.. Ні!.. Так уже доля судила: я мусив розшукати тебе, щоб більше не покидати. Я залишаюся тут.
— Але, нещасний, розміркуй, ти ж не п'яний.
— На щастя. Бо коли б я був п'яний, я підпалив би Лувр.
— Ну, Аннібал, — знову почав Ла Моль, — будь розумний. Вернися. Служба — святе діло.
— А ти вернешся зо мною?
— Неможливо.
— Вони б знову надумали вбити тебе?
— Не думаю. Я надто незначна особа в їх очах, щоб складати проти мене якусь постійну змову, постанову на довгий час. Думка вбити мене прийшла їм у голову в хвилину капризу, та й годі: принци були того вечора в доброму настрої.
— Що ж ти робиш?
— Нічого: блукаю, гуляю.
— Ну, що ж! І я гулятиму, як ти, і блукатиму з тобою. Це чудово. Потім, якщо на тебе нападуть, нас буде двоє, і ми їм дамо доброго прочухана. Ах, коли б з'явився цей твій герцог, ця кузька! Я приткнув би його, як метелика, до стіни!
— То попросись у нього, принаймні, у відпустку.
— Так, у безстрочну.
— Та хоч попередь же його, що кидаєш.
— Це діло. З цим я згоден. Зараз йому напишу.
— Писати йому! Це не личить, Коконна, він же принц крові.
— Так, крові! Крові мого друга! Бережись, — крикнув Коконна, повертаючи своїми великими трагічними очима, — бережись, щоб я не насміявся з вашого етикету!
— Справді, — сказав сам собі Ла Моль, — через кілька днів йому не треба буде ні принца, ані кого іншого, бо якщо він схоче піти з нами, ми його заберемо звідси.
І Коконна, не зустрічаючи більше опору з боку свого друга, взяв перо і старанно скомпонував найкрасномовніше послання такого змісту:
"Монсеньйор!
Не може бути, щоб ваша високість, бувши так добре ознайомлені з античними часами, не знали зворушливої історії Ореста й Пілада, двох героїв, що уславились своїми нещастями і своєю приязню.