Ох, людина – це невдячна й егоїстична тварюка... Та вбирайтеся, мосьпане, погляньте, як ваш друг подає вам приклад.
І справді, Альбер уже надів єдвабні штани на чорні панталони і лаковані черевики.
– То що, Альбере, – запитав Франц, – ви схильні веселитися? Тільки кажіть правду.
– Ні, не схильний, – відказав Альбер, – та, як по правді, я радий, що побачив це. Я згоден із графом: якщо бодай раз вистачило сили витерпіти це видовище, то врешті воно виявляється єдиним, яке ще здатне завдати гострих відчуттів.
– Не кажучи вже про те, що в такі хвилини можна вивчати людей, – докинув граф. – На першій сходинці шибениці смерть зриває машкару, яку людина носила всеньке життя, і тоді видно справжнє її обличчя. Треба сказати, обличчя Андреа було досить непривабливе... Ох і мерзотник!.. Убирайтеся, панове, убирайтеся!
Францові соромно було б розігрувати панну і не піти за прикладом супутників. Він убрав костюм і надів маску, що була не блідіша від його обличчя.
Скінчивши те діло, вони спустилися вниз. Біля дверей на них чекала коляса, повна конфетті й букетів.
Вони зайняли своє місце у низці повозів.
Важко було собі уявити гострішу зміну. Замість похмурого і безмовного видовища смерті П'яцца-дель-Пополо обернулася веселою і галасливою оргією. Маски натовпами збігалися з усіх усюд, вискакували з дверей, вилазили з вікон; з усіх вулиць виїжджали повози, напхані п'єро, арлекінами, доміно, маркізами, транстеверинцями, блазнями, лицарями і селянами; усе це галасувало, вимахувало руками, жбурляло яйця з борошном, конфетті, букети, сипало жартами на своїх і чужих, знайомих і незнайомих, і ніхто не мав права ображатися – усі відповідали реготом.
Франц із Альбером скидалися на людей, яких припровадили до шинку, щоб розвіяти їхню тугу, і які, п'яніючи, почувають, що минуле помалу огортає імла. Вони ще були під владою того, що допіру побачили, та потроху перейнялися загальними веселощами, їм почало здаватися, ніби глузд їхній ось-ось затьмариться, їм кортіло з головою поринути в цей гамір, у цю юрбу, у цей несамовитий вихор. Жменя конфетті, яку жбурнули із сусіднього повозу на Морсера, засипала Альбера і його супутників, він відчув, як кольнуло в шиї й у незахищеній частині обличчя, наче в нього кинули сотню голок, і воно змусило його взяти участь у загальній битві, до якої долучилися всі маски, що зустрічалися їм дорогою. Як і всі, він теж звівся у бричці й, із усією доступною йому силою і спритністю, заходився теж кидати в сусідів яйцями і драже.
Розпочалося шалене змагання. Згадки про страту геть зникли із думок обох друзів. Барвиста, мінлива, запаморочлива картина, що була в них перед очима, поглинала їх до останку. Що ж до графа Монте-Крісто, то він, як ми вже казали, під час тої страти ні на хвилину не губив спокою.
Уявіть собі довгу гарну вулицю Корсо, облямовану від краю до краю ошатними палацами, де всі балкони обвішані килимами і всі вікна задраповані, а на балконах і у вікнах триста тисяч глядачів – римлян, італійців, чужинців, що поприбували з усіх кінців світу, суміш будь-якого шляхетства – шляхетства крові, грошей таланту, – гожі дівчата, приваблені мальовничим видовищем, нахиляються з балконів, висовуються з вікон, засипають усіх конфетті, а їм відповідають букетами, повітря насичене драже, що падає униз, і квітами, що летять угору, а на хідниках пливе безтурботна, гуляща юрма в найбезглуздішому вбранні: простують велетенські головки капусти, бичачі голови, що, мукаючи, хилитаються на людських ногах, пси на задніх лапах; аж раптом, у всьому тому сум'ятті, під зсунутою на лоба маскою, наче ото зі спокуси святого Антонія, що примарилася Калло, на мить з'являється гоже личко якоїсь Астарти, за якою кидаєшся слідом, та на шляху тобі стають якісь меткі біси, як ото ті, що маряться ночами, – уявіть собі все це, і ви матимете бодай якусь уяву про те, що таке карнавал у Римі.
Після того, як вони двічі проїхали вулицею Корсо, граф скористався зупинкою повозів і попросив у своїх супутників дозволу покинути їх, лишивши колясу в їхньому розпорядженні. Франц звів очі й побачив фасад палаццо Росполі. У середньому вікні, запнутому білим полотном із червоним хрестом, видно було блакитне доміно, у якому Францова уява відразу ж намалювала гожу незнайомку, яку він бачив у театрі Арджентіна.
– Панове, – сказав граф, виходячи з коляси, – коли вам набридне бути акторами і закортить стати глядачами, не забудьте, що на вас чекають місця біля моїх вікон, а доти орудуйте моїм кучером, колясою і слугами.
Ми забули сказати, що графів кучер був убраний чорним ведмедем, точнісінько як Одрі у "Ведмеді й Паші", а лакеї, що стояли на примостках, були вбрані зеленими мавпами; у їхніх масках були пружини, і за допомогою них вони корчили гримаси перехожим.
Франц подякував графові за його люб'язну пропозицію, що ж до Альбера, то він саме засипав квітами колясу, де сиділи вельми грайливо вбрані селянки.
Як на лихо, потік повозів знову рушив уперед, і поки його понесло до П'яцца-дель-Пополо, то коляса, що так зацікавила Альбера, попрямувала до Венеційського палацу.
– Бачили? – запитав він Франца.
– Що? – запитав Франц.
– Ото ту колясу із селянками?
– Ні.
– Шкода! Я певен, це чарівні дівчата.
– Ото лихо, що ви в машкарі, – сказав Франц, – адже це слушна нагода винагородити себе за ваші любовні невдачі!
– Сподіваюся, карнавал таки чимось винагородить мене, – напівжартома, напівсерйозно відказав Франц.
Усупереч Альберовим надіям, день минув без особливих пригод, якщо не брати до уваги декількох зустрічей із тією колясою. Під час однієї такої зустрічі чи то випадково, чи, може, й ні розв'язалася Альберова маска.
Тоді він ухопив усі квіти, що лишилися в нього, і оберемком жбурнув їх у колясу.
Певне, одну з тих гарнюніх дівчат, яких Альбер вгадував під чепурними селянськими костюмами, зворушила його увага; коли коляса знову порівнялася з повозом юнаків, вона кинула їм букет фіалок.
Альбер зловив його. Оскільки Франц не мав ніяких підстав гадати, що букет кинули йому, то він і не заважав Альберові заволодіти ним. Альбер переможно застромив букетика в петлицю, і повіз урочисто покотив далі.
– Ось і початок любовної пригоди! – сказав Франц.
– Смійтеся, скільки хочете, – відказав Альбер, та я гадаю, що це і справді так, і з цим букетом я вже не розлучуся.
– Де ж пак! – реготав й далі Франц. – Хіба ж інакше можна буде впізнати одне одного!
Утім, жарт уже почав скидатися на правду: коли Франц із Альбером знову зустрілися з тією ж таки колясою, маска, що кинула Альберові букет, угледівши, що він застромив його до петлиці, заплескала в долоні.
– Браво, браво! – сказав Франц. – Усе йде як слід. Може, ви хочете, щоб я покинув вас самого?
– Ні, ні, не будемо квапитися! Не хочу, щоб вона думала, що мене варто тільки поманити. Якщо гожій селянці кортить провадити цю гру, то ми знайдемо її завтра чи радше вона сама знайде нас; вона якось озветься, і тоді я вирішу, що вдіяти.
– Браво, Альбере, ви мудрі, мов Нестор, і хитрі, мов Улісс, і якщо вашій Цирцеї пощастить обернути вас якоюсь звіриною, то вона або дуже майстерна, або дуже могутня.
Альбер мав рацію: гожа незнайомка, либонь, вирішила того дня не продовжувати тієї гри; юнаки зробили ще декілька кіл, та більш не побачили коляси із селянами – певне, вона звернула в якусь бічну вулицю.
Тоді вони повернулися до палаццо Росполі, але там уже не було ні графа, ні блакитного доміно, а біля запнутих жовтим вікон ще стояли глядачі, яких, мабуть, запросив граф.
Тієї ж хвилини дзвін, що провістив початок карнавалу, сповістив і про його закінчення. Низка повозів на Корсо відразу ж розпалася, і вони вмить зникли в поперечних вулицях.
Франц із Альбером саме були якраз напроти віа Мюратте.
Візник мовчки звернув за ріг, поминувши палаццо Полі, виїхав на П'яцца-ді-Спанья й підкотив до готелю.
Маестро Пастріні вийшов на поріг зустріти своїх гостей.
Франц спершу запитав про графа і висловив жаль, що вони вчасно не заїхали по нього, та Пастріні заспокоїв його, сказавши, що граф Монте-Крісто замовив собі ще одну колясу, що й заїхала по нього до палаццо Росполі. Крім того, граф доручив йому передати юнакам ключ від ложі в театрі Арджентіна.
Франц запитав Альбера про його плани на вечір, проте той більше думав про те, як утілити певний задум, аніж про театр; замість того, щоб відповісти Францу, він звернувся до маестро Пастріні із запитанням, чи не може той напитати йому кравця.
– Кравця? – запитав господар. – Навіщо?
– Щоб пошити нам до завтра селянську одіж, – відказав Альбер.
Маестро Пастріні похитав головою.
– Пошити вам до завтра селянську одіж! – вигукнув він. – Оце вже не ображайтеся, ваша ясновельможносте, суто французьке бажання. Два селянські костюми! Та ви за весь карнавальний тиждень не знайдете жодного кравця, що погодиться пришити півдесятка ґудзиків до камізельки, навіть якщо ви заплатите йому по цілому скудо за кожен!
– То що, неможливо дістати таке вбрання?
– Чому ж неможливо? Можна роздобути готове. Доручіть це мені, і завтра вранці, прокинувшись, ви знайдете цілісіньку гору капелюхів, курток і штанів. Не турбуйтеся, будете задоволені.
– Друже мій, – сказав Франц Альберові, – здаймося на нашого любого господаря: він уже засвідчив, що він людина винахідлива. Пообідаймо, а потім їдьмо слухати "Італійку в Алжирі".
– Що ж, нехай буде "Італійка в Алжирі", – сказав Альбер. – Та тільки пам'ятайте, маестро Пастріні, що для мене і для мого друга, – показав він на Франца, – надзвичайно важливо вже завтра мати одіж, про яку я вам казав.
Господар ще раз підтвердив, що їхнім милостям нема про що непокоїтися і що все зроблять згідно з їхніми побажаннями, після чого Франц із Альбером подалися до свого помешкання, щоб поскидати блазенські костюми.
Альбер дбайливо заховав букетик фіалок – то була та прикмета, за якою могла його впізнати гожа селяночка.
Друзі посідали за стіл; Альбер не пропустив нагоди звернути увагу на суттєву різницю поміж кухнею маестро Пастріні й кухнею графа Монте-Крісто. І хоч Франц ставився до графа з певною упередженістю, мусив таки визнати, що те порівняння було далеко не на користь готельного кухаря.
Коли їм подали десерт, лакей запитав, о котрій годині юнакам потрібна коляса.