Тут я знову зупиняюсь, щоб Моргана й Мелюзіна, втративши з поля зору Бурку, не заіржали.
Праворуч від мене тягнеться вгору, вище моєї голови, велетенська папороть, і поміж її зубчастим листям я спершу помічаю далеко внизу сірий ланцюжок ла-рокського шляху, а згодом бачу, як з-за найвіддаленішого повороту з'являються Вільменові люди. Вони, розтягнувшись на шляху один за одним, ступають швидким, але вже розміреним кроком. Дехто з них несе по дві гвинтівки.
Тим часом приїздять Колен і Мейссоньє. Я подаю знак, щоб вони мовчали, й рукою показую на ла-рокський шлях, яким іде Вільменова ватага. Ми затамовуємо дихання й крізь листя папороті мовчки якусь хвилину дивимось на людей, яких зараз маємо повбивати.
Мейссоньє під'їздить на Мелюзіні до Бурки й, схилившись до мене, ледь чутним голосом каже:
— Я бачу, що їх там тільки семеро. Цікаво знати, куди подівся восьмий?
Справді. Я рахую, їх тільки семеро.
— Очевидно, він відстав.
Я пускаю Бурку вчвал, але цього разу трохи повільніше. Я навмисне стримую її, бо помітив тоді, коли ми зупинялися, що Мелюзіна й Моргана засапались. До речі, захмеління від швидкості в мене вже розвіялося. Тепер я зовсім інакше думав про нашу наступну перемогу. Вона не була більше для мене абстрактною, я не відчував особливого захоплення від неї, вона більше не вабила мене. Думаючи про неї, я дедалі виразніше уявляв собі обличчя тих нещасних, що, обливаючись потом, важко йшли ла-рокським шляхом, сподіваючись, що вони вже врятувалися від смерті.
Ось нарешті я помічаю на лісовому путівці свою останню позначку. Вона впадає мені в око саме в ту мить, коли я розриваю перекинутий через стежину прутик. Отже, ми прибули на місце.
— Евеліно, бачиш цю галявину? Отут ти й триматимеш наших коней.
— Усіх трьох? А чи не краще зв'язати їхнє повіддя?
Я заперечливо хитаю головою. Мелюзіна й Моргана наздоганяють нас, четверо вершників спішуються, і я показую Коленові й Мейссоньє, як зав'язати повіддя на шиях коней, щоб вони не заплутались.
— Ти пустиш їх пастись? — запитує Мейссоньє.
— Вони далеко не підуть. Не зважаться віддалитись від Бурки, а Бурку триматиме Евеліна. Колене, покажи їм те місце.
Друзі йдуть, а я на хвилинку затримуюсь сказати Евеліні, щоб вона, коли не зможе втримати Бурку, сіла на неї й кружляла на галявині.
— Емманюелю, чи можна мені тебе поцілувати?
Я нахиляюсь, і в ту ж мить Бурка штовхає мене мордою в спину, — це її улюблений жарт. Я падаю на Евеліну й звалюю її з ніг. Ми обоє зразу ж підводимось. Евеліна не випускає з рук повід. Її стривожене обличчя виглядає набагато старшим.
— Не вбивай їх, Емманюелю, — пошепки просить Евеліна. — На своєму плакаті ти пообіцяв, що подаруєш їм життя.
— Вислухай мене, Евеліно, — відказую я тремтячим голосом, — їх восьмеро, й усі вони озброєні. Якщо я, побачивши їх, крикну: "Здавайтесь!" — вони можуть не підкоритися й зав'язати бій. Цілком імовірно, що когось із наших буде поранено або вбито. Ти хочеш, щоб я пішов на такий ризик?
Евеліна опускає голову й не відповідає. Я залишаю її, не поцілувавши, але, відійшовши кілька метрів, обертаюсь і киваю їй. Евеліна стоїть посеред галявини, сонячний зайчик падає їй на волосся, на поясі висить кинджал, вона здається такою малесенькою й тендітною серед цих велетенських тварин, крупи яких парують.
Друзі чекають на мене на схилі над шляхом. Я нагадую їм про правила. Не стріляти до протяжного свисту. Припинити вогонь після трьох коротких свистків. Нагадую також про бойовий порядок. Я з Коленом займу позицію за двадцять метрів попереду дерев з відозвою: Колен по той бік шляху, а я по цей. Мейссоньє й Ерве заляжуть метрів за двадцять позаду. Мейссоньє з цього боку, а Ерве — з того.
Друзі швидко й мовчки йдуть на свої місця.
Я на мигах спілкуюся з Коленом, який лежить по той бік шляху, а біля себе залишив Моріса, щоб у разі потреби послати з дорученням до Мейссоньє, який зможе в свою чергу все передати своєму візаві Ерве.
Ми чекаємо. Дріт, на якому висить моя відозва, не пошкоджено. Вільменові люди не мали чим його перерізати й пройшли сьогодні на світанку попід ним. За кілька хвилин з'являться тут і зустрінуться зі своєю смертю.
Перший звук, який я чую, заінтриговує мене. Щось схоже на уривчастий скрип колодязного ланцюга, намотуваного на вісь коловорота.
Я дивлюсь на Моріса й зводжу брови. Моріс нахиляється до мого вуха:
— Ланцюг велосипеда?
Він має рацію. Я в думці запитую себе, чи це не той велосипед, який Бебель заховав біля Мальвіля і який ми не схотіли забрати собі. Якщо це той самий, то ми припустилися грубої помилки й можемо тяжко поплатитися за неї.
За хвилину з-за повороту шляху виринає постать велосипедиста, й по опису Ерве я пізнаю в ньому Жана Фейрака. Він починає підніматися вгору, і я раптом помічаю на рамі велосипеда трубу базуки. Шлях круто підіймається вгору, і Фейрак насилу крутить педалями, робить зигзаги. Не виключено, що йому доведеться злізти з велосипеда. Часу в нас буде достатньо.
Для чого в нас буде достатньо часу? Обличчя мені заливає піт, Фейрак — новий ватажок. До того ж, як розповідав Ерве, він рішуча й жорстока людина. Я повинен його вбити. Але якщо я його вб'ю, то решта людей, які йдуть пішки за ним, почувши мій постріл, зійдуть зі шляху, заглибляться в зарості й, чого доброго, натраплять на Евеліну та наших коней. У всякому разі, в заростях я втрачу перевагу, ми вп'ятьох можемо сміливо виступити проти семи чоловік ворога, але нічого втішного це нам не обіцяє.
Як я й передбачив, Фейрак злазить з велосипеда біля відозви й нахиляється, щоб пролізти попід дротом. Він низький на зріст, кремезний, з непривітним обличчя Дивлячись на нього, я з жахом згадую про курсежакське побоїще. Однак я вже зробив вибір і, незважаючи на цей його злочин та базуку, збираюсь Фейрака пропустити. Ватажок без людей не такий небезпечний.
Фейрак проходить повз мене. Від нього мене відділяє тільки крутий схил. Він сідає на велосипед, і до нас знову долинає розмірений, дратливий скрип ланцюга. Ось він досягає закруту, і за хвилину я гублю його з очей. Стискаю в руках "спрінгфілд", і краплі поту з мого чола падають на його приклад.
Фейрак завертає за поворот. Я більше не бачу його.
Далі все відбувається так швидко, що я не можу повірити власним очам. Я бачу, як по той бік шляху Колен випростується на повен зріст, виставляє ліву ногу вперед, натягує за всіма правилами тятиву лука й старанно цілиться. Лунає свист, і за секунду чути, як щось важко гепає на шлях. Я нічого не бачу, але Коленові видно закрут шляху. Він радісно махає мені рукою і зникає в кущах.
Колен — геніальна людина, і я недаремно "все йому прощав", як мені докоряв Тома.
За моїми підрахунками, в нас зосталося всього кілька хвилин. Однак час, здається, тягнеться страшенно повільно. Я лежу долілиць у папороті поряд з Морісом.
Та ось і наші вороги. Вони розтяглися па шляху, спітнілі. Йдуть, важко дихаючи, і їхні ковані черевики лунко видзвонюють об камінь. Я дивлюсь на їхні селянські обличчя, червоні руки, незграбні постаті: піхотинці, яких убивали на всіх війнах. Уб'ють їх і під час цієї війни. Якби тут був Пейссу, йому б здалося, що він стріляє в самого себе.
Троє крокують попереду. Здається, вони ще не стомилися. За кілька метрів позад них ступають двоє інших, трохи далі ледве плентають ще двоє. Згідно з моїм планом операції, троє, що йдуть попереду, і двоє, що плентаються ззаду, приречені на смерть. Найсильніші й найслабші.
Я підношу до губ свисток і прикладаю до плеча рушницю. Ми домовилися з Коленом, що стрілятимемо перехресно, щоб не цілитися в одну й ту саму мішень. Я беру на мушку чоловіка що ближче до нього, а він цілиться в отого, що йде з мого боку. Ці два наші, Мейссоньє й Ерве, що розташувалися трохи нижче, мають таку саму домовленість. Що ж до Моріса, то він вільний у своєму виборі.
Я вичікую, коли двоє передніх проминуть відозву, і як тільки ті двоє, що йдуть посередині, наближаються до дроту, даю сигнал і стріляю. Наші постріли лунають одночасно, із загального гуркоту вирізняється тільки постріл Мейссоньє з карабіна моделі 22, звук якого, набагато слабкіший і сухіший, долинає до нас з деяким запізненням. П'ятеро чоловіків падають. Вони не падають раптово, як у кінофільмах про війну, а надзвичайно повільно, наче в фільмі з уповільненою зйомкою. Двоє вцілілих зупиняються, паралізовані, й тільки через кілька секунд підводять руки. Це дуже до речі. Я подаю три коротких свистки. Операція скінчилася.
Обертаюсь до Моріса й пошепки питаю:
— Що це за одні?
— Отой лисий пузань — кухар Бюр. А худий — це Вільменів денщик Жанне.
— Новобранці?
— Так, обидва.
Я голосно кричу, нe показуючись їм:
— Говорить Емманюель Конт, мальвільський абат! Бюр, Жанне, позабирайте зброю в своїх товаришів і складіть її під відозвою.
Почувши мій голос, молодики здригаються й підводять голови. На кручах обабіч ніщо ані ворухнеться. Вони розгублено озираються. Дивляться навіть на відозву, неначе мій голос промовляв звідти. Вони йшли полювати на мене до Мальвіля, а я раптом опинився тут! І називаю їх на ймення!
Повагавшись, вони повільно виконують мій наказ. Я знову даю три свистки і в супроводі Моріса з'їжджаю схилом униз, до шляху, Колен спускається теж. Віддалік, метрів за сорок, з'являються Ерве й Мейссоньє.
— Руки за голову! — наказую я коротко.
Полонені скоряються. Я ступаю кілька кроків. Усюди кров, я дивлюсь на неї. Її червоний колір здається мені на тлі сіро-голубого шляху надто яскравим. Та я добре знаю, що вона швидко померкне й почорніє. Незбагненна людська натура. Ще зовсім недавно цю дорогоцінну кров ділили на групи, брали в донорів і зберігали її. Й водночас у якомусь іншому місці щедро поливали нею землю. Я дивлюсь на загиблих Вільменових людей. Їхня пролита червона кров не знадобиться вже нікому.
— Ерве, забери велосипед і базуку і пересвідчись, чи Фейрак мертвий.
Я обертаюсь до полонених, наказую їм опустити руки й дозволяю сісти. Лисий пузань — це кухар Бюр. У нього жваві чорні очі, лукаве обличчя. Його товариш, незграбний парубійко, — Жанне. Вони дивляться на мене з неприхованим захватом.
Я довідуюсь від них багато цікавих речей. Учора вранці від рани, завданої йому ножем, помер Арман.