А це також важливо. Очевидно, саме це випромінювання відіграло істотну роль під час створення перших складних молекул. Енергія космічного випромінювання сприяла проходженню хімічних реакцій між різними субстанціями, які призвели до утворення складних макромолекул.
— Розумію.
— Повторюю: щоб виникли складні молекули, з яких побудоване життя, мають бути виконані дві умови: відсутність кисню і доступ космічного випромінювання.
— Зрозуміло.
— У "маленькому теплому ставочку", або ж у "празупі", як його тепер називає сучасна наука, постала колись неймовірно складна молекула, яка мала дивовижну властивість ділитися на дві однакові частинки. З того моменту й почалася довга еволюція, Софіє. Спрощуючи, можемо сказати, що це був перший спадковий матеріал, перша ДНК і перша жива клітина. Клітина та весь час поділялася, але з самого початку стали відбуватися постійні мутації. Минуло багато часу, і виникли одноклітинні організми, котрі почали з'єднуватися, утворюючи складніші багатоклітинні організми. Вступив у дію фотосинтез, і тоді з'явилася атмосфера з вмістом кисню. Мала вона подвійне значення: по-перше, завдяки цьому могли розвиватися тварини, котрі дихають за допомогою легенів, а по-друге, атмосфера захищала земне життя від шкідливого космічного випромінювання. Бо саме це випромінювання, завдяки якому змогла постати перша клітина, має шкідливий вплив на усяке життя.
— Проте атмосфера не з'явилася впродовж однієї ночі. Як тоді давали собі раду перші форми життя?
— Життя виникло в "первісному морі", яке ми назвали "празупою". Там живі організми могли жити, захищені від небезпечного випромінювання. І ліпне набагато пізніше, після того, як життя у морі витворило атмосферу, перші амфібії вилізли на сушу. Про все інше ми вже говорили. Ми сидимо собі ось тут, у лісовій хатині, і вертаємося подумки до початку процесу, який тривав три або чотири мільярди років. І саме в нас той довгий процес дійшов до усвідомлення самого себе.
— Ти вважаєш, що усе було чистою випадковістю?
— Ні, цього я не казав. Схема доводить, що еволюція відбувалася в певному напрямку. Мільйони років творилися тварини з усе складнішою нервовою системою та з усе більшим об'ємом мозку. Особисто я не вважаю це випадковістю. А ти?
— Неможливо, щоб абсолютно чистий випадок створив людське око. Хіба у нашій здатності бачити навколишній світ не криється якийсь сенс?
— Еволюція ока викликала зачудування і у Дарвіна. Він не міг погодитися з думкою, що така витончена структура як око, виникла тільки в процесі природного добору.
Софія сиділа й не зводила очей з Альберто. Міркувала собі: як дивно, що живе власне зараз, тільки цей єдиний раз і ніколи більше не повернеться до життя. Несподівано вона вигукнула:
Все, що твориться, що існує, Колись у нівець поверну я!
(пер. М. Лукаша)
Альберто суворо глянув на неї:
— Тобі не слід так говорити, дитя моє. Це слова диявола.
— Диявола?
— Мефістофеля з "Фауста" Ґете. "Was soll uns denn das ew'ge Schaffen. Geschaffenes zu nichts hinwegzuraffent"
— Що означають власне щ слова?
— Фауст умираючи, озираючись на своє життя, мовить тріумфально:
Спинись, хвилино, горна mut Чи ж може вічність поглинути Мої діла, мої труди? Провидячи те щасне майбуття, Вкутаю я найвищу мить життя.
(пер. М. Лукаша)
— Гарно сказано.
— А тепер черга диявола. Як тільки Фауст помер, Мефі-стофель вигукнув:
Пройшло! То звук пустий. Як так пройшло?
Адже ж пройшло — це те ж, що й не було. Все, що твориться, що існує, Колись у швець поверну я! "Пройшло, прошило!* І що б це означало?
Усе одно, що й зовсім не бувало, — А крутиться все круга — мов іе." Одвічна пустота — прихилиш? моє.
(пер. М. Лукаша)
— Песимістичні слова. Перша цитата мені сподобалася більше. Хоч його життя й закінчується, він бачить сенс у тому, що залишив після себе.
— Хіба не є це підтвердженням і еволюційного вчення Дарвіна? Ми беремо участь в чомусь великому, кожна найкрихітніша форма життя має значення у великій цілості. Ми — жива планета, СофієІ Ми є великим кораблем, котрий пливе у космосі довкола палаючого сонця. Але кожен з нас є також човником, котрий простує почерез життя з вантажем генів. Якщо довеземо той вантаж до наступного порту, то значить, що не жили намарне. Б'ернст'ерне Б'ернсон висловлює ту думку у вірші "Псалом II":
Хвала весняній вічності життя,
Яка дала усьому долю й крила.
Найменший уникає забуття,
Бо все — е все. Лиш форму суть змінила.
Рід родить рід,
Що прагне до світил.
Вид родить вид
Мільйон мільйонів років.
Загиблі знову світяться світи,
Воскреслг до глибокого й високого.
Поринь в життя це вічно молоде, Солодких весен квітко. В людській подобі шлях, як мить, пройдеш, Не знати звідки.
Ти теж дрібним потрібен і слабким, Хто е усім, не будучи ніким. Вдихай на повні груди Цей день, що е і буде 450 Навіки і повсюди!
ФРОЙД
...бридка, егоїстична жага, котра зринула в ній...
Гільда Меллер Кнаґ, не випускаючи з рук важкої папки, зістрибнула з ліжка. Вона поклала її на письмовий стіл і кинулася до ванни, прихопивши зі собою одяг Десять хвилин стояла під душем, а тоді похапцем одягнулася і злетіла сходами додолу.
— Поснідаєш, Гільдо?
— Спершу трохи повеслую.
— Але ж, Гільдо!
Дівчинка вибігла з дому і помчала садом до води. Відв'язала човен від причалу, заскочила в нього і повеслувала на середину фьорду. Спочатку вона гребла, енергійно змахуючи веслами, а потім уже спокійно.
"Ми — жива планета, Софіє! Ми — це великий корабель, який пливе у космосі навколо палаючого сонця. Кожен з нас також є маленьким човником, котрий пливе через життя з вантажем генів. І якщо ми зуміємо доставити цей вантаж до наступного порту, то життя не минуло намарне,.."
Гільда знала ці слова напам'ять, адже ж писалися для неї. Не для Софії, а для неї. Усе написане і підшите у папці було листом тата до Гільди.
Дівчинка вийняла весла з уключин і склала їх на дні. Тепер човен вільно колихався на воді. М'яко хлюпотіли хвильки об днище.
Човник на поверхні маленької затоки в Ліллесанні був схожий на неї. Й вона сама, наче горіхова шкаралупка, йшла поверхнею життя.
А де тут місце Софії та Альберто? Справді, де вони?
Гільда ніяк не могла погодитися з тим, що персонажі татової книги є лише кількома "електромагнітними імпульсами" у його мозку. Не могла прийняти того, що вони — тільки папір та туш зі стрічки його портативної друкарської машинки. Чому б тоді їй самій не бути лише нагромадженням білкових сполук, які колись з'єдналися у "маленькому теплому ставочку". Але ж вона була чимось більшим. Була Гільдою Меллер Кнаґ.
Велика папка — це справді фантастичний подарунок на день народження. І татові вдалося заторкнути у ній струну чогось вічного. Однак Пльді не подобався отой зухвалий тон, який дозволяв собі тато, описуючи Софію та Альберто. Буде йому над чим поміркувати ще дорогою додому Вона в боргу перед тими двома, про яких читала. Гільда спробувала собі уявити тата на летовищі в Копенгагені, як він, уподібнившись якомусь дивакові, метається з боку на бік.
Невдовзі Гільда зовсім заспокоїлася, підпливла до причалу і прив'язала човен. Потім вони з мамою довго сиділи за сніданком. Як добре мати змогу розмовляти про прості речі, про те, наприклад, що яєчко чудове, лише трішки зам'яке.
Аж пізно ввечері Гільда почала читати рукопис. Залишалося уже зовсім небагато сторінок.
Знову почувся стук у двері.
— Може, просто заткнемо вуха? — спитав Альберто. — І той хтось піде собі геть.
— Ні, я хочу подивитися, хто там.
Альберто рушив за Софією. На порозі стояв голий чоловік. Він мав дуже пихатий вигляд, а єдиним елементом його одягу була корона на голові.
— Ну то як? — запитав він. — Якої думки панове про нові шати короля?
— Альберто й Софії аж мову відняло від здивування. Це трохи збило голого чоловіка з пантелику.
— Ви мені не вклонилися! — гаркнув він. Альберто відважився на слово:
— Це правда, але ж король зовсім голий!
Чоловік все ще не змінив своєї пихатої пози. Альберто нахилився до Софії і прошепотів їй на вухо:
— Він переконаний, що все так, як має бути. Голий чоловік враз нахмурився.
— У цьому домі заведена цензура? — спитав він.
— На жаль, — відповів Альберто. — Ми тут живемо наяву і при повному глузді. У такому безсоромному вигляді король не може переступити поріг нашого дому.
Цей пихатий, але голий король видався Софії таким смішним, що вона не стримала реготу. Наче за якимось таємним сигналом, чоловік у короні нарешті збагнув, що на ньому немає ані нитки. Він затулився обома долонями, кинувся до лісу І за мить зник з очей. Там, напевно, зустрівся з Адамом та Свою, Ноєм, Червоною Шапочкою і Вікні Пухом.
Альберто й Софія стояли на порозі, і заходились від сміху. Нарешті Альберто мовив:
— Час уже повертатися до хати. Я розповім тобі про Фройда та його вчення про підсвідоме.
Вони знову вмостилися перед вікном. Софія глянула на годинник.
— Уже пів на третю, а мені ще треба залагодити купу справ, пов'язаних з вечіркою.
— Мені також. Ми тільки перекинемося кількома словами про Зигмунда Фройда.
— Він був філософом?
— У кожному разі можемо назвати його філософом культури. Фройд народився 1856 року і вивчав медицину у Віденському університеті. У Відні він прожив більшу частину свого життя, а саме в цей період столиця Австрії переживала розквіт культурного життя. Спершу Фройд спеціалізувався у галузі медицини, яка називається неврологією. На переломі століть він створив свою теорію психоаналізу.
— Сподіваюся на детальніше пояснення*
— Психоаналіз — це опис людської психіки взагалі, а також лікувальний метод нервових та психічних захворювань. Не подам тобі повної картини діяльності Фройда, але ознайомлення з його теорією підсвідомого абсолютно потрібне для розуміння суті людини.
— Ти пробудив мою цікавість. Розказуй!
— На думку Фройда, між людиною та її довкіллям виникає постійна напруга. Точніше кажучи, це напруга — чи конфлікт — між інстинктивними прагненнями та потребами самої людини і вимогами, які ставить до неї оточення. Не буде перебільшенням сказати, що Фройд відкрив людські інстинкти. Це зробило його типовим виразником натуралістичних течій, таких популярних наприкінці минулого століття.
— Що ти розумієш під "інстинктами" людини?
— Не завжди тільки розум керує нашими вчинками.