еге ж, хвора.
— Атож. Отже, з гуманності і-і-і, сказати б, співчуття я б хотів бути чим-небудь корисним, передбачаючи неминучо нещасну долю її. Здається, і вся ця злиденна родина від вас тепер однієї тільки й залежить.
— Дозвольте спитати, — раптом підвелася Соня, — що ви їй говорили вчора про можливість пенсіону? Бо вона ще вчора казала мені, що ви взялися пенсіон їй виклопотати. Чи правда це?
— Зовсім ні, навіть у певному розумінні безглуздя. Я тільки нагадав про одноразову допомогу вдові померлого на службі чиновника, — якщо тільки буде протекція, але, здається, ваш небіжчик-батько не тільки не вислужив строку, а навіть і не служив зовсім останнім часом. Одним словом, надія хоч і могла б бути, але вельми ефемерна, бо ніяких, по суті, прав на допомогу для такого випадку немає, а навіть навпаки... А вона вже і про пенсіон задумала, хе-хе-хе! Спритна пані!
— Еге ж, про пенсіон... Бо вона легковірна і добра, і через доброту всьому вірить, і... і... і... у неї такий розум... Еге ж... вибачте, — сказала Соня і знову підвелася, щоб іти.
— Стривайте ж, ви ще не дослухали.
— Еге ж, не дослухала, — пробурмотіла Соня.
— То сядьте ж.
Соня зніяковіла страшенно і сіла знову, вже втретє.
— Побачивши таке її становище, з бідолашними дітлахами, хотів би, — як я й сказав уже, — чим-небудь, у міру сил, бути корисним, тобто що називається в міру сил, не більше. Можна було б, наприклад, влаштувати на її користь підписку або, так би мовити, лотерею... або щось подібне, — як це й завжди в таких випадках влаштовують близькі люди або сторонні, які взагалі бажають допомогти. От про це я й мав намір вас повідомити. Воно б можна було.
— Еге ж, добре б... Бог вас за це... — лепетала Соня, пильно дивлячись на Петра Петровича.
— Можна б, але... це ми потім... тобто можна б почати й сьогодні. Ввечері зустрінемось, домовимось І покладемо, як кажуть, основу. Зайдіть до мене сюди годині так о сьомій. Андрій Семенович, сподіваюсь, теж братиме участь із нами... Але... тут є одна обставина, про яку слід заздалегідь і докладно згадати. Для цього ж я й потурбував вас, Софіє Семенівно, запросивши вас сюди. А саме, моя думка, — що гроші не можна, та й небезпечно давати в руки самій Катерині Іванівні; а доказ цього — оці ж сьогоднішні поминки. Не маючи, так би мовити, й шматка хліба насущного на завтрашній день і... ну, і взуття та всього, купують сьогодні ямайський ром і навіть, здається, мадеру і-і-і каву. Я бачив, коли проходив. Завтра ж знову все на вас звалиться, до останнього шматка хліба; це вже безглуздя. А тому й підписка, на мій особистий погляд, має відбутися так, щоб сердешна вдова, сказати б, і не знала про гроші, а знали б, наприклад, тільки ви. Чи так я кажу?
— Я не знаю. Це вона тільки сьогодні так... це раз у житті... їй вже дуже хотілося пом'янути, шану віддати, пам'ять... а вона дуже розумна. А втім, як хочете, і я дуже, дуже, дуже буду... вони всі будуть вам... і вас Бог... і сироти...
Соня не договорила і заплакала.
— Еге ж. Ну, то майте це на увазі; а тепер благоволіть прийняти для потреб вашої родички, на перший випадок, посильну суму від мене особисто. Вельми й вельми бажаю, щоб ім'я моє при цьому не було згадане. Ось... через те що, так би мовити, і в самого скрута, більш не в силі...
І Петро Петрович простягнув Соні десять карбованців, перед тим старанно розгорнувши кредитку. Соня взяла, почервоніла, схопилась, щось пробурмотіла і хутчій почала прощатись. Петро Петрович урочисто провів її до порога. Вона вискочила, нарешті, з кімнати, схвильована й змучена, і повернулася до Катерини Іванівни надзвичайно збентежена.
Під час усієї цієї сцени Андрій Семенович то стояв коло вікна, то ходив кімнатою, не бажаючи перебивати розмови; коли ж Соня пішла, він раптом підійшов до Петра Петровича й урочисто простягнув йому руку.
— Я все чув і все бачив, — сказав він, особливо наголошуючи на останньому слові. — Це благородно, тобто я хотів сказати: гуманно! Ви хотіли уникнути подяки, я бачив! І хоч, признаюсь вам, я не можу співчувати, з принципу, приватній благодійності, бо вона не тільки не викорінює зла радикально, але навіть ще більше живить його, проте не можу не признатись, що дивився на ваш учинок із задоволенням, — так, так, мені це подобається.
— Ет, все це дурниці! — бурмотів Петро Петрович трохи схвильовано і якось придивляючись до Лебезятникова.
— Ні, не дурниці! Людина, ображена і роздосадувана, як ви, вчорашнім випадком і водночас здатна думати про нещастя інших, — така людина... хоч учинками своїми робить соціальну помилку, — все-таки... гідна поваги! Я навіть не сподівався від вас, Петре Петровичу, тим більше що за вашими уявленнями, о! як ще заважають вам ваші уявлення! Як вас хвилює, наприклад, вся оця вчорашня невдача, — вигукував добренький Андрій Семенович, знову відчувши особливу прихильність до Петра Петровича, — і для чого, для чого вам неодмінно цей шлюб, цей законний шлюб, благородний мій, ласкавий Петре Петровичу? Для чого вам неодмінно ця законність у шлюбі? Ну, коли хочете, то бийте мене, а я радий, радий, що він не вдався, що ви вільні, що ви не зовсім ще загинули для людства, радий. Отже, бачите: я сказав усе!
— А для того, що у вашому цивільному шлюбі я не хочу рогів носити і чужих дітей годувати, от для чого мені законний шлюб потрібний, — аби щось відповісти, сказав Лужин. Він був чимсь дуже заклопотаний і замислений.
— Дітей? Ви кажете про дітей? — здригнувся Андрій Семенович, мов бойовий кінь, що зачув військову сурму, — діти — питання соціальне і питання найважливіше, я згоден; але питання про дітей розв'яжеться інакше. Дехто навіть зовсім заперечує дітей, як і всякий натяк на сім'ю. Ми поговоримо про дітей згодом, а тепер звернімося до рогів! Признаюсь вам, це для мене уразливий пункт. Цей поганий, гусарський, пушкінський вислів[5-13] навіть немислимий у майбутньому лексиконі. Та й що таке роги? О, який хибний погляд! Які роги? Нащо роги? Яка нісенітниця! Навпаки, в цивільному шлюбі їх і не буде! Роги — це тільки природний наслідок будь-якого законного шлюбу, сказати б, поправка його, протест, так що в цьому розумінні вони навіть анітрохи не ганебні... І якщо я коли-небудь, коли припустити таку дурницю, — буду в законному шлюбі, то я навіть радий буду вашим отим триклятим рогам; я тоді скажу своїй жінці: "Друже мій, досі я тільки любив тебе, а тепер я тебе й поважаю, бо ти зуміла протестувати!" Ви смієтесь? Це тому, що ви неспроможні одірватись від забобонів! Чорт забирай, адже я розумію, в чому саме неприємність, коли обдурять у законному: але ж це тільки підлий наслідок підлого факту, де принижені і він і вона. Коли ж роги ставлять відкрито, як у цивільному шлюбі, тоді вже вони не існують, вони немислимі і втрачають навіть назву рогів. Навпаки, дружина ваша доведе вам тільки, як вона ж поважає вас, визнаючи вас неспроможним чинити перешкоди її щастю і настільки розвиненим, щоб не мститись їй за нового чоловіка. Чорт забирай, я іноді мрію, що коли б мене видали заміж, тьху, коли б я оженився (по-цивільному чи по-законному, однаково), я б, здається, сам привів до своєї жінки коханця, коли б вона довго його не заводила: "Друже мій, — сказав би я їй, — я тебе люблю, але ще крім того хочу, щоб ти мене поважала, — от!"[5-14] Чи так, чи ж так я кажу?..
Петро Петрович хихикаючи слухав, але без особливої цікавості. Він навіть мало й слухав. Він справді обмірковував щось інше, і навіть Лебезятников, нарешті, це помітив. Петро Петрович був дуже схвильований, потирав руки, замислювався. Все це Андрій Семенович потім збагнув і пригадав...
II
Важко було б точно назвати причини, внаслідок яких у хворій голові Катерини Іванівни зародилася ідея цих безглуздих поминок. Справді, на них було витрачено мало не десять карбованців із двадцяти з лишком, одержаних від Раскольникова, власне, на похорон Мармеладова. Можливо, Катерина Іванівна вважала себе зобов'язаною перед небіжчиком ушанувати його пам'ять "як годиться", щоб знали всі жильці, а надто Амалія Іванівна, що він був "не тільки зовсім не гірший за них, а, може, ще й багато кращий" і що ніхто з них не має права перед ним "кирпу гнути". Може, тут найбільше дала себе взнаки та особлива гордість бідноти, через яку, правлячи деякі громадські обряди, обов'язкові в нашому побуті для всіх і кожного, багато бідняків пнуться з останніх сил і витрачають останні заощаджені копійки, щоб тільки було "не гірш як у людей " і щоб "не осудили" їх як-небудь оті люди! Дуже ймовірно і те, що Катерині Іванівні захотілося, саме в цьому випадку, саме цього разу, коли від неї, здавалося б, усі на світі одцурались, показати всім цим "нікчемним і паскудним жильцям", що вона не тільки "вміє жити і вміє приймати", але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в "благородному, можна навіть сказати, в аристократичному полковницькому домі", і вже зовсім не до того готувалася, щоб самій замітати підлогу і прати вночі дитяче лахміття. Ці пароксизми гордості та пихи находять іноді й на дуже бідних і затурканих людей і часом обертаються у них у дратівливу, нестримну потребу. А Катерина Іванівна була, крім того, і не із затурканих: її можна було зовсім вбити обставинами, але затуркати її морально, тобто залякати і підкорити собі її волю, не можна було. Крім того, Сонечка дуже слушно про неї говорила, що в неї в голові плутається. Достеменно й остаточно цього ще, правда, не можна було сказати, але останнім часом, протягом всього останнього року, її бідна голова справді надто змучилась, щоб розум хоч почасти не потьмарився. Сильний розвиток сухот, як кажуть медики, теж сприяє ушкодженню розумових здібностей.
Вин у множині і різноманітних сортів не було, мадери теж: це було перебільшено, але вино було. Були горілка, ром і лісабонське, все найнижчого ґатунку, але всього в достатній кількості. З їстівного, крім куті, було три-чотири страви (між іншим і млинці), все приготоване в Амалії Іванівни, та крім того ставили разом два самовари для передбачуваних після обіду чаю і пуншу. Закупками розпорядилася сама Катерина Іванівна з допомогою одного жильця, якогось нужденного ляшка, що бозна для чого проживав у пані Ліппевехзель.