НА БЕРНАРДИНСЬКІЙ ВУЛИЦІ У ГРЕНГУАРА ОДНА ПО ОДНІЙ ЗАРОДЖУЮТЬСЯ КІЛЬКА БЛИСКУЧИХ ІДЕЙ
Як тільки Гренгуар зрозумів, що сталося, і впевнився, що головним дійовим особам цього лицедійства безсумнівно загрожує мотузка, шибениця та інші неприємності, він вирішив не втручатись у цю справу. Але волоцюги, серед яких він залишився, розміркувавши, що кінець кінцем вони все ж найкраще товариство в Парижі, не переставали цікавитися долею циганки. Він вважав це цілком зрозумілим з боку людей, що, як і циганка, не мають попереду нічого, крім Шармолю або Тортерю, і котрі не заносились, як він, у захмарну височінь на крилах Пегаса. З їхніх розмов він дізнався, що його дружина, повінчана з ним за звичаєм розбитого кухля, знайшла притулок у Соборі Паризької богоматері, і на цьому заспокоївся. Він навіть не думав про те, щоб її відвідати. Часом він згадував про маленьку кізку, та цим усе і обмежувалось. Удень він давав акробатичні вистави, щоб прогодувати себе, а ночами гнув спину над обвинувальною запискою, спрямованою проти паризького єпископа, бо він не забув, як колеса єпископських млинів колись облили його водою, і затаїв на нього за це в своїй душі образу. Водночас він був зайнятий складанням коментаря до прекрасного твору Бодрі-ле-Руж, єпископа Нойонського і Турнейського, "De cupa petrarum" [254], що викликав у нього сильний потяг до архітектури. Ця схильність витіснила з його серця пристрасть до герметики, природним, необхідним наслідком якої і була архітектура, бо між герметикою і архітектурою є внутрішній зв'язок. Гренгуар, який любив ідею, полюбив її зовнішню форму.
Одного дня він зупинився біля церкви Сен-Жермен-Оксеруа, біля будинку, який називали Єпископською в'язницею і який стояв напроти другого, що звався Королівською в'язницею. В Єпископській в'язниці була чарівна каплиця чотирнадцятого століття, завівтарна частина якої виходила на вулицю. Гренгуар благоговійно розглядав зовнішню скульптуру цієї каплиці. Він перебував у стані тієї егоїстичної, всепоглинаючої насолоди, коли художник у всьому світі бачить лише мистецтво і весь світ — у мистецтві. Раптом він відчув, як чиясь рука важко лягла йому на плече. Він обернувся. То був його колишній друг, його колишній учитель — преподобний архідиякон.
Гренгуар завмер від здивування. Він уже давно не бачив архідиякона, а дом Клод був однією з тих визначних і пристрасних натур, зустріч з якими завжди порушує душевну рівновагу філософа-скептика.
Архідиякон кілька хвилин мовчав, і Гренгуар міг не поспішаючи розглядіти його. Він побачив, що дом Клод дуже змінився, зблід, мов зимовий ранок, очі його глибоко запали і волосся майже зовсім посивіло. Першим порушив мовчанку священик, сказавши спокійним, але холодним тоном:
— Як ваше здоров'я, метре П'єр?
— Моє здоров'я? — відповів Гренгуар. — Ех! Та ні те ні се, але в цілому непогано. Я вмію у всьому додержуватись міри. Ви ж бо пам'ятаєте, метре, у чому, за словами Гіппократа, секрет вічного здоров'я, id est: cibi, potus, somni, venus, omnia moderata sint [255].
— Отже, вас ніщо не турбує, метре П'єр? — знову заговорив священик, пильно дивлячись на Гренгуара.
— Їй-богу, ні!
— А що ви тепер робите?
— Ось бачите, метре, дивлюсь, як витесані ці камінні плити і як вирізьблено барельєф.
Священик посміхнувся тією сумною посмішкою, яка піднімає лише куточок уст.
— І це вас захоплює?
— Це рай! — вигукнув Гренгуар. І, схилившись над статуями з виглядом захопленої людини, що демонструє живих феноменів, провадив далі: — Хіба вам не здається, що зображення на цьому барельєфі виконано надзвичайно майстерно, ретельно й терпеливо? Подивіться на цю колону. Де ви знайдете листя капітелі, над яким більш тонко й любовно попрацював би різець? Ось три опуклих медальйони Жана Мальвена. Це ще не кращий твір його великого генія. Проте наївність, ніжність облич, витонченість поз, драпувань і навіть та невимовна чарівність, яка домішується до всіх його недоліків, робить ці статуетки напрочуд живими й вишуканими, можливо, навіть занадто. Чи не вважаєте ви, що це дуже цікаво?
— Звичайно, — відповів священик.
— А коли б ви побували всередині каплиці! — промовив поет з властивою йому надмірною балакучістю. — Скрізь статуї! їх багато, як капустяного листя на качані! Від хорів віє такою благочестивістю і своєрідністю, що я ніколи ніде нічого подібного не бачив.
Клод перебив його:
— Отже, ви щасливі? Гренгуар відповів із запалом:
— Клянуся честю, так! Спочатку я любив жінок, потім тварин. Тепер я люблю каміння. Воно таке ж втішне, як жінки й тварини, але менш віроломне.
Священик приклав руку до чола. Це був його звичний жест.
— Невже?
— Ще б пак! — сказав Гренгуар. — Це дає насолоду.
Він схопив священика за руку й повів його в сходову башточку Єпископської в'язниці.
— Ну, ось вам сходи. Я щасливий, коли бачу їх. Це одні з найпростіших і найрідкісніших сходів Парижа. Тут усі східці скошені знизу, їхню красу і простоту становлять саме плити цих східців, близько фута завширшки, вплетені, вбиті, ввігнуті, вправлені, втесані, немовби зчеплені одна з одною справді міцною і витонченою хваткою.
— І ви нічого не бажаєте?
— Ні.
— І ні за чим не шкодуєте?
— Ні жалю, ні бажань. Я влаштував своє життя.
— Те, що влаштовують люди, — сказав Клод, — руйнують обставини.
— Я філософ школи Піррона [256], — відповів Гренгуар, — і в усьому намагаюся додержуватись рівноваги.
— А як ви заробляєте на життя?
— Час від часу пишу епопеї й трагедії, але найприбутковіше моє ремесло вам відоме, учителю: я ношу в зубах піраміди із стільців.
— Грубе ремесло для філософа.
— У ньому знову-таки все побудоване на рівновазі, — відповів Гренгуар. — Коли людиною володіє одна думка, вона знаходить її в усьому.
— Мені це знайоме, — відповів архідиякон. І, трохи промовчавши, священик вів далі:
— Та все-таки у вас досить нужденне життя.
— Нужденне, так, але не нещасне.
У цю хвилину почувся цокіт копит об брук, і співрозмовники побачили в кінці вулиці загін королівських стрільців на чолі з ротмістром, які проскакали з піднятими вгору списами. Це була блискуча кавалькада.
— Чого ви так дивитесь на цього офіцера? — спитав Гренгуар архідиякона.
— Мені здається, я його знаю.
— А як його звуть?
— Мені здається, — відповів Клод, — його звуть Феб де Шатопер.
— Феб! Рідкісне ім'я. Є ще інший Феб, граф де Фуа. Я знав одну дівчину, яка завжди клялася йменням Феба.
— Ходімо зі мною, — сказав священик, — мені треба вам дещо сказати.
З часу появи загону в священика під маскою крижаного спокою почало відчуватись якесь збудження. Він рушив уперед. Гренгуар пішов за ним за звичкою коритися йому, як, зрештою, і всі, хто стикався з цією владною людиною. Вони мовчки дійшли до вулиці Бернардинів, досить безлюдної. Тут Клод зупинився.
— Що ви хочете мені сказати, вчителю? — спитав Гренгуар.
— Чи не здається вам, — з виглядом глибокої задуми заговорив архідиякон, — що одяг вершників, яких ми щойно бачили, значно красивіший за ваш і мій?
Гренгуар заперечливо похитав головою.
— Я віддаю перевагу моєму жовто-червоному камзолові перед цією лускою із заліза й сталі. Велика насолода гримотіти на ходу, ніби ряди з залізним крамом під час землетрусу!
— І ви, Гренгуар, ніколи не заздрили цим красивим молодцям у військовому обладунку?
— Заздрити? Але чому ж, пане архідиякон? їхній силі, їхньому озброєнню, їхній дисципліні? Філософія і незалежність у лахмітті варті більшого. Я вважаю за краще бути голівкою мухи, аніж хвостом лева!
— Дивно, — задумливо промовив священик. — А все ж пишний мундир — дуже гарна річ.
Гренгуар, бачачи, що архідиякон замислився, залишив його, щоб помилуватися з порталу одного із сусідніх будинків. Він повернувся і, сплеснувши руками, сказав:
— Коли б ви не були настільки захоплені красивими мундирами військових, пане архідиякон, то я попросив би вас піти подивитися на ці двері. Я завжди твердив, що вхідні двері будинку сйора Обрі найкращі в світі.
— Пере Гренгуар, куди ви поділи малу циганську танцівницю? — спитав архідиякон.
— Есмеральду? Як ви різко змінюєте тему розмови. — Здається, вона була вашою дружиною?
— Так, нас повінчали розбитим кухлем на чотири роки. До речі, — додав Гренгуар, не без лукавства дивлячись на архідиякона, — ви все ще думаєте про неї?
— А ви? Ви вже не думаєте?
— Іноді. У мене так багато справ! Боже мій, яка гарненька була маленька кізка!
— Здається, циганка вам врятувала життя?
— Так, їй-бо, це правда!
— Що з нею сталося? Що ви з нею зробили?
— Далебі, не знаю. Здається, її повісили.
— Ви так гадаєте?
— Я в цьому не певен. Коли я відчув, що тут пахне шибеницею, я вийшов з гри.
— І це все, що ви знаєте?
— Стривайте! Мені казали, що вона сховалася в Соборі Паризької богоматері і що там вона в повній безпеці. Я дуже радий цьому, але досі не межу дізнатися, чи врятувалася з нею кізка. От і все, що я знаю.
— Я розкажу вам більше! — вигукнув Клод, і його голос, досі тихий, повільний, майже глухий, раптом став громовим. — Вона справді знайшла притулок у Соборі богоматері, але за три дні правосуддя забере її звідти і її повісять на Гревському майдані. Вже є ухвала судової палати.
— Ото прикрість! — сказав Гренгуар.
Вмить до священика повернувся його холодний спокій.
— А якому дияволу, — заговорив поет, — спало на думку домагатися її повторного арешту? Хіба не можна було дати спокій суду? Кому яка шкода від того, що нещасна дівчина знайшла притулок під арками Собору богоматері поряд з гніздами ластівок?
— Між людьми бувають дияволи, — відповів архідиякон.
— Це страшенно прикро, — зауважив Гренгуар. Архідиякон, помовчавши, запитав:
— Отже, вона врятувала вам життя?
— Так, у моїх друзів-волоцюг. Ще трохи, і мене б повісили. Тепер вони б шкодували за цим.
— Ви нічого не хочете зробити для неї?
— З великою радістю, дом Клоде. Коли б тільки не вскочити у якусь халепу!
— Ну й що ж з того?
— Як це що з того? Добре вам так казати, а я почав два великих твори.
Священик ударив себе по лобі. Незважаючи на його удаваний спокій, час од часу якийсь різкий жест виказував його внутрішнє хвилювання.
— Як її врятувати? Гренгуар відповів:
— Учителю, я скажу вам: "Il padelt", що по-турецькому означає: "Бог — наша надія".
— Як врятувати її? — повторив задумливо Клод.