Я заставив вашого годинника, бо в мене більше, нічого не було.
Дельфіна прожогом скочила з ліжка, підбігла до секретера, видобула гаманець і подала Растіньякові. Потім подзвонила й крикнула:
– Я їду, їду, Ежене, тільки одягнуся! Та я була б страховищем, якби не поїхала! Ідіть, я приїду раніше за вас! Терезо! – гукнула вона свою покоївку, – попросіть пана де Нусінгена негайно зайти до мене, мені треба його бачити.
Ежен, щасливий, що може принести вмирущому звістку, що одна з дочок ось-ось приїде, прибув на вулицю Святої Женев’єви майже веселий. Він розкрив гаманець, щоб негайно заплатити візникові. В гаманці такої багатої, такої елегантної жінки було тільки сімдесят франків. Зійшовши нагору, Ежен побачив, що Б’яншон підтримує батька Горіо, а фельдшер під наглядом лікаря щось робить йому. Старому припікали спину – останній, даремний засіб медичної науки.
– Ви що-небудь відчуваєте? – спитав лікар у Горіо.
Але замість відповіді батько Горіо, побачивши студента, запитав:
– Вони їдуть, правда?
– Він ще може трохи протягнути, якщо говорить, – зауважив фельдшер.
– Так, – відповів Ежен. – Дельфіна зараз буде.
– Він увесь час кликав своїх дочок, – сказав Б’яншон. – Так благав і так кричав, щоб вони приїхали, як благають дати їм води посаджені на палю.
– Досить, – мовив лікар фельдшерові, – ніщо вже не допоможе, його не можна врятувати.
Б’яншон разом із фельдшером знову поклали вмирущого на його злиденне ліжко.
– Треба було б перемінити йому білизну, – зауважив лікар. – Хоч і немає вже надії, а все-таки людську гідність треба поважати. – Я ще прийду, Б’яншоне, – сказав він студентові. – Якщо хворий буде скаржитися на біль – змочіть йому груди опіумом.
Фельдшер і лікар вийшли.
– Ну, Ежене, більше мужності, друже! – звернувся Б’яншон до Растіньяка, коли вони лишилися самі. – Треба надіти йому чисту сорочку й перемінити постіль. Піди скажи Сільвії, щоб принесла простирала й допомогла нам.
Ежен пішов у їдальню; пані Воке і Сільвія накривали на стіл. Після перших же слів Растіньяка вдова підійшла до нього, прибравши кисло-солодкого виразу обачливої крамарки, що не хоче ні втратити своїх грошей, ні розсердити покупця.
– Любий мій пане Ежене, – почала вона, – ми з вами чудово знаємо, що в батька Горіо нема жодного су. Дати простирала людині, що ось-ось помре, це означає втратити їх, тим більше що одне й без того доведеться пожертвувати на саван. Ви мені й так винні сто сорок чотири франки, додайте сорок франків на простирала та ще деякі дрібниці, за свічку, яку вам дасть Сільвія, – разом буде не менше як двісті франків, а ними така бідна вдова, як я, не може ризикувати. Будьте справедливі, пане Ежене, я вже й так чимало втратила за останні п’ять днів, відколи мене спіткала ця напасть. Я сама дала б десять екю, аби тільки наш старенький виїхав, як ви обіцяли. Бо все це неприємно вражає моїх пансіонерів. Його краще було б відвезти у лікарню. Зрештою, поставте себе на моє місце. Мій пансіон для мене – все, це моє життя.
Ежен квапливо пішов нагору в кімнату Горіо.
– Б’яншоне, де гроші за годинник?
– Там, на столі; лишилося триста шістдесят з чимсь. Я заплатив за все, що брав сам. Ломбардна квитанція під грішми.
– Візьміть, пані Воке, – сказав Растіньяк з почуттям огиди і жаху, збігши по сходах, – одержуйте за рахунком. Пан Горіо пробуде у вас недовго, а я…
– Так, бідолаху винесуть з цього дому ногами вперед, – напівсумно-напіввесело мовила вдова, перелічуючи двісті франків.
– Годі про це! – сказав Растіньяк.
– Сільвіє, дайте простирала та йдіть допоможіть панам. – І стиха сказала Еженові: – Не забудьте ж Сільвії, вона вже дві ночі не спить.
Тільки-но Ежен відвернувся, стара побігла за куховаркою і шепнула їй на вухо:
– Візьми латані простирала з міткою сім. Їй-богу, для мертвого й це буде добре.
Ежен, що вже зійшов на кілька східців, не чув, що сказала хазяйка.
– Ну, – озвався Б’яншон, – перемінимо сорочку. Підведи його.
Ежен став у головах, підтримуючи вмирущого за плечі; Б’яншон зняв з нього сорочку; бідолаха зробив рух, ніби хотів щось захистити на грудях, і жалісно заквилив, наче тварина від сильного болю.
– Ах, он воно що! – здогадався Б’яншон. – Він шукає волосяний ланцюжок і медальйон, якого ми зняли, коли робили припікання. Бідолаха! Треба повернути йому медальйон. Він на каміні.
Ежен узяв ланцюжок, сплетений з біляво-попелястого волосся, мабуть, з волосся пані Горіо. З одного боку медальйона він прочитав: "Анастазі", з другого – "Дельфіна". Емблема його серця, що завжди лежала на його грудях. Всередині були тоненькі кучерики – їх зрізали, напевне, ще тоді, коли дівчатка були зовсім маленькі. Тільки-но медальйон торкнувся грудей старого, він протяжно зітхнув, і в тому зітханні відбилося задоволення, що викликало жах. Це був останній проблиск його чутливості, що, здавалося, зосередилась десь у тому невідомому центрі, звідки виходять і куди линуть наші поривання. Його перекривлене судомою обличчя набуло виразу хворобливої радості. Обидва студенти були глибоко вражені цим жахливим вибухом почуття, що пережило свідомість, і їхні сльози закапали на вмирущого, який відповів криком радості:
– Назі! Фіфіно!
– В ньому ще жевріє життя, – сказав Б’яншон.
– Нащо воно йому? – спитала Сільвія.
– Щоб страждати, – відповів Растіньяк.
Подавши товаришеві знак, що треба робити, Б’яншон став навколішки й просунув руки під ноги хворого, тим часом як Растіньяк так само просунув руки йому під спину. Сільвія приготувалася витягти простирала, коли вмирущого піднімуть, і замінити чистими. Горіо, обманутий сльозами юнаків, зібрав останні сили, простягнув руки, намацав голови студентів, судорожно схопив їх за волосся і мовив кволим голосом: "Ах, мої ангели!" – душа прошептала ці останні два слова і разом із ними відлетіла.
– Бідолашній старенький! – сказала Сільвія, зворушена цим вигуком, сповненим найвищого почуття, востаннє збудженого жахливим, хоч і ненавмисним обманом.
Останнє зітхання старого було радісним: у ньому відбилось усе життя Горіо-батька, аж до останку сповнене самоомани.
Горіо обережно вклали на ліжку. З цієї хвилини його обличчя відбивало болісну боротьбу, що точилася між життям і смертю в механізмі, уже позбавленому свідомості, яка дає людській істоті змогу відчувати радість і біль. Остаточне руйнування було тільки питанням часу.
– В такому стані він лежатиме кілька годин і помре тихо, непомітно, – сказав Б’яншон. – Крововилив, мабуть, поширився на весь мозок.
В цю мить на сходах почулася хода задиханої молодої жінки.
– Вона спізнилась, – мовив Растіньяк.
Але то була не Дельфіна, а її покоївка Тереза.
– Пане Ежене, – сказала вона, – пані з паном засперечалися за гроші, що їх наша бідолашна пані просила для батька. Вона знепритомніла, прийшов лікар, довелось їй пускати кров; пані все кричала: "Тато вмирає, я хочу до тата!" Волала так, що аж серце стискалося.
– Годі, Терезо, тепер уже їй нема чого приходити, пан Горіо вже не при пам’яті.
– Бідний наш пан Горіо, Невже йому так погано? – сказала Тереза.
– Я вам більше не потрібна? Тоді я піду, пора подавати обід, уже пів на п’яту, – озвалася Сільвія і, виходячи, мало не зіткнулася на верхній площадці сходів з графинею де Ресто.
Гнітюча й страшна була поява графині. Вона глянула на смертне ложе, скупо освітлене однією свічкою, і розридалася, побачивши обличчя свого батька, по якому перебігали ще останні відблиски життя. Б’яншон із скромності вийшов з кімнати.
– Я не могла вирватися раніше, – мовила графиня, звертаючись до Растіньяка.
Студент сумно кивнув головою. Пані де Ресто взяла руку свого батька й поцілувала.
– Простіть мене, тату! Ви казали, що мій голос підніме вас із могили. Ну, верніться ж на хвилинку до життя і благословіть вашу дочку, яка так кається. Почуйте ж мене! Який жах! Ніхто, крім вас, не зможе тепер мене благословити тут, на землі. Всі ненавидять мене, тільки ви мене любите. Навіть власні мої діти ненавидитимугь мене. Візьміть мене з собою, я любитиму, доглядатиму вас. Він не чує, я божеволію!
Вона впала навколішки й безтямно дивилася на вмирущого.
– Нещастю моєму немає краю, – сказала графиня, глянувши на Ежена. – Пан де Трай зник, лишивши величезні борги, і я дізналася, що він зраджував мене. Чоловік мій ніколи мені не простить, а я віддала в його руки своє майно. Я втратила всі ілюзії. Боже мій! Для кого я зрадила єдине серце, – вона показала на батька, – яке мене вірно любило? Його я не визнавала, відштовхувала, завдавала йому такого болю, я підла, підла!
– Він знав це! – відповів Растіньяк.
Раптом батько Горіо розцлющив очі, але то був конвульсивний рух. Жест графині, що виразив пробуджену в ній надію, був не менш страшний, ніж очі вмирущого.
– Невже він почув мене? – скрикнула графиня. – Ні, – додала вона, сідаючи біля ліжка.
Пані де Ресто лишилася коло батька, а Ежен пішов попоїсти. Пансіонери вже зібралися в їдальні.
– Ну, – сказав йому художник, – там нагорі, здається, буде маленька смерторама?
– Шарлю, – відповів Ежен, – по-моєму, ви могли б обрати для своїх жартів не такий сумний предмет.
– А що, хіба тут уже й посміятися не можна? – заперечив художник. – Кому це заважає? Б’яншон каже, що старий уже втратив свідомість.
– Ну що ж, – підхопив службовець музею, – як жив, так і помре.
– Тато вмер! – крикнула графиня.
Почувши цей жахливий зойк, Растіньяк, Сільвія і Б’яншон кинулися нагору й побачили, що пані де Ресто зомліла. Коли вона опритомніла, її посадили у фіакр. Ежен доручив Терезі піклуватися про пані де Ресто, наказавши покоївці відвезти її до пані де Нусінген.
– Так, він справді вмер, – сповістив Б’яншон, повернувшись у їдальню.
– Ну, панове, прошу до столу, – сказала пані Воке, – суп прохолоне.
Студенти сіли поруч.
– Що тепер робити? – спитав Ежен Б’яншона.
– Я закрив йому очі і поклав його як годиться. Заявимо про смерть у мерію, лікар засвідчить її, його зашиють у саван і поховають. Що ж, по-твоєму, з ним іще робити?
– Він уже ніколи не нюхатиме так хліба, – сказав один з пансіонерів, перекривлюючи бідолаху.
– Хай йому чорт, панове, – вигукнув репетитор, – облиште батька Горіо, годі вже нас начиняти ним; цілу годину тільки про нього й мови. Одною з переваг славного міста Парижа є те, що тут можна народитися, жити і вмерти так, що ніхто на вас не зверне уваги.