Що це: саботаж, випадок чи знов якась сумнівна незлагодженість у службі вивозу сміття? І як сталося, що третій сміттєвоз, яким уже керував німець, не зваживши на дорожній знак однобічного руху, теж заїхав на Біцератштрасе і ввігнався у стовп? Підприємці, що користуються великою пошаною в нашому місті і мають перед ним неабиякі заслуги, дали редакції відомості, з яких виходить, що це була запланована операція. Бо ж хіба не дивно: обидва водії, і турок, і португалець, живуть у тому самому будинку на Біцератштрасе, що має в місті погану славу; якраз учора, за згодою відділу соціальної охорони і поліції нагляду за моральністю, з нього мали виселяти пожильців. "Оборонці" однієї дами, яка, за чутками, провадить веселий спосіб життя, дивовижно високою "позичкою" перешкодили виселенню, яке спершу вдалося відтягти, створивши неймовірний вуличний хаос (див. фото). Може, слід пильніше придивитись до тих водіїв-чужоземців? Відомо, що посольства їхніх країн охарактеризували їх як політично ненадійних. Останнім часом ми дедалі частіше довідуємося, що чужоземці вдаються до сутенерства; і ми ще раз спитаємо — як сеіегшп севдео 1 — чому знов чужоземці? Цей відверто скандальний випадок потребує дальшого розслідування. Є підозра, що ініціатором його був якийсь невідомий, що під сумнівним приводом, як "об'єктивний спостерігач", проліз до згаданих вище підприємців і, вкравшись до них у довіру, добув певну інформацію. Матеріальні збитки за попередніми підрахунками становлять приблизно шість тисяч марок. А чого коштує кількагодинний простій, викликаний вуличним хаосом, навряд чи можна підрахувати".
Авт.— не тому що злякався, а тому, що знемагав від туги,— полетів... ні, не до Рима, а до Франкфурта, а звідти поїздом поїхав до Вюрцбурга, куди перевели Клементину, запідозривши і її в розголошенні таємниць, пов'язаних зі справою Рахелі Гінцбург. Вона — Клементина — за цей час
А крім того, я вважаю (латин.)— початок фрази давньоримського державного діяча Катона Старшого (234—184 до н. е.) з вимогою зруйнувати Карфаген, якою він закінчував кожен свій виступ.
не тільки встигла все обміркувати, а й твердо вирішила зняти з себе чернечий каптур і показати світові свої вогнисті коси.
Мабуть, тут доречно висловити одну чудову банальність: авт., хоч він і намагався, як той відомий лікар, долати свій заплутаний шлях "у земній кареті неземними кіньми", теж тільки звичайний смертний; він начитався з певних літературних творів про зітхання "з Еффі на Балтійському морі", а оскільки в нього не було ніякої Еффі щоб їхати з нею на Балтійське море, то він із чистим сумлінням просто поїхав з Клементиною... скажімо, до Фейтсгехгайма, щоб спокійно обміркувати там різні життєво важливі питання. Авт. не зважується назвати Клементину "своєю", бо вона не зважується нею стати; над нею явно ще тяжіє чернечий комплекс, фо вона майже вісімнадцять років проносила каптур, але більше не захотіла носити, вважає обітницю честі за нечесну; між іншим, вії в неї довші й не такі цупкі, як здалося авт. в Римі. Змушена протягом десятиріч рано вставати, вона тепер досхочу втішається ранковим сном, сніданком у ліжку, довгими прогулянками, післяобіднім відпочинком і виголошує цілі лекції (які, мабуть, можна назвати також роздумами або монологами) про те, чому вона боїться переступити разом з авт. Майнську лінію в північному напрямку. Про своє дотеперішнє життя вона не хоче говорити. "Припустімо, що я була б розлучена або вдова — я тоді теж не захотіла б жодним словом розповідати про своє подружнє життя". їй справді минув сорок один рік, і її справжнє ім'я Карола, та вона не заперечує, щоб авт. і далі звав її Клементиною. Ближче придивившись до неї, кілька разів поговоривши з нею, авт. виявив, що вона жінка розпещена: звикла жити на всьому готовому, ніколи не знала турбот про помешкання, про одежу, про книжки чи про харч; звідси — страх перед життям. Навіть розрахунок за звичайнісіньку післяобідню каву — скажімо, десь у Швецінгені чи Німфенбурзі — лякає її, а побачивши гаманець, вона аж здригається з жаху. Довгі, але необхідні телефонні розмови з "Нордмайнією" — так вона зве цю округу — нервують її, бо вона вважає вигадкою все, що чує про Лені. Не саму Лені, про яку знає з паперів ордену; вона, правда, не змогла добути й прочитати стільки разів уже згадуваний твір Лені про "Маркізу д'О...", але Дістала від сестри Пруденції листовний опис його форми
/.о— Р0"1* Р°ману "Еффі Б ріст" німецького письменника Т. Фонтане (1819—1898).
й змісту. її нервує кожна згадка про Рахель Гінцбург, і коли авт. запросив її поїхати з ним у Герзелен і нарвати там троянд, вона по-котячому тріпнула лівою рукою і сказала, що не хоче "знати ні про які чуда". Може, тут доречно буде зазначити, що вона — несвідомо — ставить знак рівності між словами "вірити" і "знати". Стало відомо, що в Герзеле-ні наміряються побудувати бальнеологічний курорт; вода в його джерелі має температуру, яку вважають за ідеальну: 38—39 градусів за Цельсієм. Крім того, відомо — авт. довідався про це по телефону,— що Шольсдорф надзвичайно енергійно взявся до справи (за Шіртенштайном), що цитованій вище газеті пред'явлено через суд вимогу спростувати такі вислови, як "будинок, що має погану славу" і "жінка, яка провадить веселий спосіб життя"; найважче виявилося переконати суд, що "милий вираз "жінка, яка провадить веселий спосіб життя" можна вважати образою. І ще: Лотта тимчасово переселяється до кімнати Лева, а турки Тунч і Килич, мабуть, перейдуть до її помешкання (коли згодиться власник будинку, що, як кажуть, ненавидить усіх азіатів), бо Лені й Мехмет вирішили одружитися, хоч назвати їхній зв'язок одруженням поки що навряд чи можна, оскільки Мехмет уже одружений, проте як магометанин за законами своєї країни, а не тієї, яка дала йому притулок, має право взяти й другу жінку; це було б справжнє подружжя, якби Лені стала магометанкою, що зовсім не виключено,— адже Коран теж визнає матір божу. Тим часом розв'язано й іншу проблему: найстарша дівчинка португальців, восьмирічна Ману ела, взялася купувати Лені булочки. На Гельцена в його управлінні "почали натискати, поки що легенько" (все за Шіртенштайном). За цей час Лені звели з комітетом "Рятуйте Лені"—вона почервоніла "з радості і з сорому" (мабуть, учетверте в своєму житті — авт.). Гінеколог підтвердив, що Лені вагітна, і тепер вона багато часу проводить у лікарів, хоче, щоб її обстежили "з верху до низу, вздовж і впоперек" (слова самої Лені за Ш.). Висновки терапевта, зубного лікаря, ортопеда й уролога на сто відсотків добрі; тільки психіатр зробив деякі застереження, виявив цілком безпідставне почуття приниженості й підвищену вразливість до оточення, але він вважає, що все це минеться, як тільки Лева випустять із в'язниці. Тоді їй треба —"і він це рекомендує як ліки" (психіатр за Ш.) —якомога частіше виходити на люди руч об руч з Мехметом Шахіном і Левом. Не зрозумілі психіатрові, так само як і Шіртенштайнові, кошма ои що мучать Лені: навіть засинаючи в обіймах Мехмета, вона бачить уві сні борону, дошку, кресляра й офіцера. Він називає це — надто спрощено й цілком помилково, як авт. може довести,—"вдовиним комплексом", посилаючись — так само помилково — на обставини, за яких Лені зачала й народила Лева. Ці кошмари, про що знає й Клементина, не мають ніякого стосунку до підземель, бомбардувань і обіймів під час тих бомбардувань.
Повільно, полегшуючи перехід добре продуманим багато-етапним планом, зробивши зупинку спершу в Майнці, потім у Кобленці, а втретє в Андернаху, авт. спромігся нарешті заманити Клементину до "Нордмайнії". Він обережно додавав нові враження й нові знайомства; спершу пані Гельтоне, її бібліотека, культивована, майже чернича атмосфера її середовища; освічені люди теж мають право на тактовне ставлення. Дуже приємна зустріч, на закінчення якої пані Гельтоне хрипко прошепотіла: "Вітаю вас!" (з чим? —Авт.) Далі Б. Г. Т., що приголомшив Клементину казковою цибу-ляною юшкою, чудовим італійським салатом та підсмаженим антрекотом і жадібно поглинав кожне слово про Рахель Гінцбург, Герзелен і т. д.; він зневажав газети, а тому нічого не знав про скандал, який тим часом напевне встигли вже залагодити. На прощання він прошепотів: "Щасливий!" Грунч, Шольсдорф і Шіртенштайн мали колосальний успіх: перший — через свою "природну поведінку", а ще, мабуть, тому, що ніхто не може лишитися байдужий до знадливого смутку старих кладовищ; Шольсдорф тому, що він був сама симпатія,— хто б перед ним устояв? Він немов на світ народився, відколи знайшов реальну можливість служити Лені, а крім того, як філолог він був колегою Клементини, і за чаєм з мигдалевим печивом вони вдалися в палку суперечку про той період в історії російської радянської культури, який К. називала формалізмом, а Шольсдорф структуралізмом. Зате Шіртенштайн трохи поступався йому: він надто багато нарікав на інтриги й вагнеріанство деяких псевдомодерних композиторів, а також надто відверто скаржився, тужно поглядаючи на К. і ще тужніше на подвір'я, що він не втримався коло жодної жінки й жодної жінки не втримав коло себе; він проклинав піаніно й музику, в нападі мазохізму підійшов до піаніно й майже з люттю на самого себе відтарабанив на ньому "Лілі Марлен", тоді вибачився і, схлипуючи без сліз, попросив лишити його "самого зі своїм горем". Що то за горе, вони побачили в Пельцера, якого теж вирішили відвідати; за цей час — за якихось п'ять фейтсгехгаймських, швецінгенсь-ких чи німфенбурзьких днів — він так змарнів, що на нього страшно було дивитися. Його дружина Єва, що здавалась якоюсь несправжньою у своєму заляпаному фарбами халаті, з ледь відчутною, але симпатичною меланхолією подала каву й печиво, зробила кілька загальних песимістичних зауважень, тоді елегійним тоном почала розмову про Бойса та Артмана, про "сповнене глузду безглуздя мистецтва", щедро цитуючи одну солідну щоденну газету, і нарешті вернулася до свого мольберта: "Я просто мушу, пробачте мені!" Пельцер уважно придивився до Клементини, немов оцінював її, як "горобця в жмені", а коли вона з поважних і зрозумілих причин (вона від третьої до шостої години випила у Шольс-дорфа чотири, в Шіртенштайна три чашки чаю, а в Пельце-ра вже дві чашки кави) на хвилину вийшла, прошепотів: "Спершу вважали, що це діабет, проте в мене відсоток цукру в крові цілком нормальний і все інше також.