та подальша різанина, що засвідчили початок періоду заворушень у Китаї, не могли не мати руйнівного впливу на морську торгівлю з Близьким Сходом. Після цього перси, які до цього часу були головними возіями на всьому маршруті, пішли з Південно-Китайського моря, вважаючи за краще зустрічатися з китайськими суднами в Калах-Барі на Малайському півострові, де вони обмінювалися вантажами.
Хоча возіями вантажів на китайському маршруті з VII до середини IX ст. були переважно перси, кількість представників інших народів, що рухалися вздовж морських шляхів, також мала бути помітною, адже вантажні судна перевозили на невеликі відстані пасажирів із мусульманського світу, Індії, Індонезії та Китаю. Одним із них був китайський буддійський монах Їцзін, який у 671 р. вирушив із Чан'аню до Індії на пошуки буддійських текстів. Він обрав морський шлях, ймовірно, тому, що подорожувати суходолом вважалося менш безпечним. Вирушивши з китайського порту Янчжоу, він на місцевому судні дістався до Гуанчжоу, де сів на перський корабель, що прямував до Палембанга на острові Суматра. Після перебування на Суматрі він сів на інший корабель, який йшов прямо до Тамлука в гирлі Гангу біля сучасної Калькутти. Згодом він повернувся до Палембангу, де збирався продовжити дослідження, але його робота була перервана у 689 р., коли він сів на корабель, щоби передати листа для відправки в Гуанчжоу, і корабель відплив із ним на борту, але відмовився повертатися назад. Застрягши в Гуанчжоу, він був змушений чекати на нагоду знов повернутися до Палембангу. Пізніше Іцзін записав спогади про монахів, яких він зустрів під час подорожі Індією. Його список налічував 56 осіб, з яких 47 були китайцями, 8 – корейцями й один – согдійцем. 30 з них обрали подорож морем. Вочевидь у Південно-Китайському морі того часу не бракувало швидких суден.
Неможливо навести достовірну статистику щодо обсягів торгівлі між Китаєм і мусульманським світом, але вони, мабуть, були значними, і різко зросли в період із початку VII до середини IX ст. в міру того, як вдосконалювалися навички навігації, а інформація щодо морських шляхів усе більше поширювалися серед спільноти мореплавців. Неспокій у Таримському басейні наприкінці VIII ст. мав бути ще одним фактором, що змушував мандрівників і торговців віддавати перевагу морським маршрутам. З уривків документальних свідчень, що збереглися, та дедалі багатших археологічних даних стає зрозуміло, що на морських шляхах Індійського океану відбувалося жваве судноплавство, а порти на його узбережжі були процвітаючими багатокультурними анклавами, де сповідували багато різних релігій, через які із великою швидкістю проходив обмін знаннями, та, як можна припустити, рухалися потоки вправних ремісників. Дещо про сполученість того часу відображає той факт, що в Гуанчжоу проживала велика мусульманська перська торгова громада, а китайські робітники працювали на будівництві столиці Аббасидів у Багдаді.
Відродження далекого заходу
Навала варварів, переважно германського походження, на західну Європу у V ст. повністю зруйнувала інфраструктуру Римської імперії, яка розпалася на низку дрібних держав, де влада належала нащадкам армій загарбників. Але це був далеко не крах цивілізації. Часто буває так, що коли просте войовниче суспільство підкорює народ із вищим рівнем розвитку, загарбники незабаром переймають багато аспектів культури тих, чиї землі вони захопили. Так сталося в західній Європі, де, зокрема, бургундці, франки й вестготи оселилися як господарі серед романізованих народів Галлії та Іберії, створивши нові могутні держави, які не тільки увібрали в себе значну частину культури цих територій, але й наповнили її новою енергією та цілісністю. Із часом ці народи почали вважати себе нащадками римлян. Вони говорили романськими мовами, похідними від латини, прийняли християнство та засвідчили свою лояльність до Римського папи. Новий "римський" захід, якщо можна так його назвати, дуже відрізнявся від того залишку старого римського світу, який пережив цей бурхливий час у вигляді Візантійської імперії. Тепер між ними вклинилися племена слов'ян, аварів, а згодом булгар, які не мали нічого спільного з римською культурою. Цей поділ заохочував схід і захід розвиватися за своїми власними несхожими траєкторіями.
Франки, що колись прийшли зі сходу Рейну до римської Галлії і оселилися між Рейном та Сеною, і якими в середині V ст. правила династія Меровінгів, почали виходити на перші ролі серед інших західних державних утворень. Система спадкоємності була ускладнена тим, що вони запозичили германський звичай поділу королівства між нащадками чоловічої статі, що вело до непорозуміння і фрагментації. Реальну владу мали вищі придворні вельможі, відомі як "мажордоми". У 687 р. один із мажордомів, Піпін II, перебрав на себе управління майже всією імперією, а його наступники Карл Мартел (правив у 714–41 рр.) і Піпін III Короткий (правив у 741–68 рр.) і далі керували країною впевнено й ефективно. Коли у 751 р. Піпін III уклав союз із Папою Римським (якому загрожували лангобарди), Папа погодився, щоби Піпін скинув останнього з невправних меровінгських монархів і сам став королем франків. Це було початком династії Каролінгів.
Після смерті Піпіна королівство було поділене між двома його синами, але один із них, Карл Великий, знов об'єднав його у 771 р., коли помер його брат. Карл Великий був талановитим правителем, що зосередив свої зусилля на розширенні імперії військовим шляхом. Кампанії проти саксів, баварців, бретонців і лангобардів значно збільшили володіння Каролінгів. Менш успішним він був у північно-західній Іберії, воюючи з Омеядським халіфатом, але в центральній Європі під час боротьби за землі на півночі та сході аж до Дунаю він знищив потужну Аварську імперію. За 30 років його правління територія, яку контролювали франки, зросла вдвічі. За винятком Британії та Іберії, Європа на захід від Ельби тепер була об'єднана під владою одного короля. Карлу Великому вдалося успішно відтворити Західну Римську імперію.
Титул "короля франків та лангобардів" вже не був доречним для людини, яка об'єднала західну Європу, тому Карл Великий домовився, щоби Папа Лев III коронував його імператором і легатом[74] у Римі на день Різдва 800 року. Символізм був зрозумілим для всіх: Карл Великий оголошував себе імператором відновленої Римської імперії на заході, спадкоємцем цезарів. Така заява одразу ж привела його до конфлікту з візантійськими імператорами, які законними спадкоємцями Риму вважали себе. Справу було вирішено так: протягом наступних 12 років дві сторони ділили владу, а потім було досягнуто компромісу, що давав змогу Карлу Великому називати себе імператором без використання слова "римський". Імперія, яку побудував Карл Великий, реформувала західну Європу, створивши такий рівень стабільності, якого регіон не знав протягом п'яти століть. Це були часи економічного розквіту та культурного відродження. В умовах миру зросла продуктивність праці й активність торговців. На річках та в їхніх гирлах неподалік від Ла-Маншу та Північного моря – у таких місцях, як Руан, Квентовік, Домбург і Дорестад – виникли ринки для торгівлі з Британськими островами, а порти Рібе та Хедебю на Данському півострові використовувалися для обміну з балтійською зоною, яка швидко ставала важливим гравцем у торгівлі на далекі відстані. Два основні торгові шляхи з'єднували регіон Північного моря і Балтики із Середземномор'ям: один із них йшов по річках Сені та Роні й забезпечував доступ до порту Марсель, а інший через Рейн і альпійські перевали виходив до північного узбережжя Адріатичного моря, де знаходилася Венеція. З Марселя кораблі могли торгувати з Римом, з Аглабідським еміратом у північній Африці (через Туніс), а транзитом через порти Александрії та Антіохії – з Аббасидським халіфатом. З Венеції, що у 730 р. уже була впливовою регіональною державою, кораблі могли вирушати до Константинополя.
9.17 Розширення та консолідація Франкської імперії під час правління Карла Великого на початку ІХ ст. н.е. створило новий силовий блок на заході, достатньо потужний, щоби протистояти подальшому просуванню мусульман. Імперія Каролінгів тепер була суперником Візантії в боротьбі за лідерство в християнському світі.
9.18 Золота монета короля Мерсії Оффи (правив у 757–96 рр. н.е.), яку для полегшення торгівлі з арабським світом карбували в стилі арабського динара.
Карл Великий радо вступав у торговельні та дипломатичні відносини як зі своїми християнськими, так і з мусульманськими сусідами. Мусульмани охоче купували рабів, достатню кількість яких можна було захопити під час грабіжницьких походів на слов'янські землі північної Європи (звідси й слово "slave"[75]). Щоби полегшити торгівлю з мусульманами, Карл Великий зробив свою грошову одиницю сумісною з дирхамом. Значна частина цієї торгівлі мала вестися безпосередньо з Тунісом і Сусом, але добрі стосунки існували й з Аббасидським халіфатом, про що свідчить слон, якого було відправлено на кораблі з Єгипту до Пізи як подарунок Карлу Великому від Гаруна ар-Рашида. Цілком ймовірно, що князівство Беневенто на півдні Італії, яке потрапило під вплив Каролінгів на початку ІХ ст., через свої порти, зокрема Неаполь і Салерно, слугувало посередником в обміні з мусульманським світом. Та велика кількість золота й срібла, яку князівство постачало Каролінгам, могла бути торговельним митом.
Карл Великий був визнаний опікуном храму Гробу Господнього в Єрусалимі, і дійсно робив йому значні пожертви. Це викликало стурбованість у візантійців, що не мали великого впливу на Святій Землі, адже це був ще один приклад того, як Карл Великий проголошував себе захисником християнської церкви. Його тісні стосунки з Папою Римським, безпосереднє керівництво германською церквою та численні благочестиві вчинки на підтримку християнських учених і місіонерів сприймалися як прямий виклик авторитету Візантії.