Дантон виходить з-за Дерев і кидається на Брута. Той відступає вбік, і Дантон налітає на воза. Один його ріг проштрикує бочку. Дантон марно силкується вивільнити ріг, а я тим часом випрягаю Брута. Тоді Брут відходить метрів за тридцять, розбігається і мчить на Дантона. Наляканий Дантон нарешті вивільняється, залишивши в бочці шматок рога, й відскакує вбік. Брут не встигає зупинитись і перекидає воза.
Тоді я стаю очевидцем дивовижного видовиська. Брут і Дантон торкаються один одного рогами, вони не штовхаються, лише труться великими рогами. Здається, ніби вони перемовляються, проте вони не мукають, тільки сопуть. Потім буйволиця повільно підіймається по схилу, а слідом за нею ступають самці, які час від часу зупиняються й знову труться рогами. Коли вони затримуються надто довго, Маргеріта млосно стогне й рушає далі на плоскогір'я. Два мастодонти, знову ж таки пліч-о-пліч, рушають за Маргерітою. Після трьох таких зупинок ми сходимо на плоскогір'я. Ми вибираємося нагору якраз біля маяка, де простягається гола площа завдовжки з триста метрів. У кінці площі табір каторжан, праворуч і ліворуч будинки лікарень: одна для засланців, друга для військових.
Дантон і Брут і далі ступають позаду метрів за двадцять від Маргеріти. Маргеріта ж спокійно виходить на середину площі й зупиняється. Обидва недруги порівнюються з нею. Вона час від часу видає протяжний сумовитий звук. Буйволи знову торкаються один одного рогами, але цього разу в мене таке враження, що вони розмовляють між собою, бо з їхнього сопіння проступають звуки, які, певне, щось означають.
Після цієї розмови один із них повільно відходить ліворуч, а другий праворуч. Вони зупиняються на самих краях площі. Отже, їх розділяють якихось триста метрів. Маргеріта чекає в центрі. Я все зрозумів: це відбувається зі згоди обох сторін поєдинок за право володіти буйволицею. Втім, молода буйволиця згодна з цим, вона пишається, що два самці збираються битися за неї. Мабуть, не варто вам казати, що на своєму стоп'ятдесятиметровому маршруті кожен з них набагато збільшив свої дві тисячі кілограмів завдяки тій швидкості, яку вони розвинули. Удар цих двох голів такий страшний, що обидва буйволи понад п'ять хвилин перебувають у нокауті. У кожного підгинаються ноги. Швидше приходить до тями Брут, який біжить чвалом на своє вихідне місце… Поєдинок тривав дві години. Наглядачі хотіли застрелити Брута, але я не дав їм цього зробити, і під час чергового удару Дантон зламав собі рога, якого він пошкодив об бочку. Він утік, переслідуваний Брутом. Це переслідування тривало до наступного дня. Скрізь, у садку, на кладовищі й у пральні, де буйволи побували, вони все знищили.
І тільки наступного ранку, після ночі постійних поєдинків, десь о сьомій годині, Брут зумів притиснути Дантона до муру пекарні, що стоїть на березі моря, і там устромив йому в черево свій ріг. Щоб докінчити його, Брут тричі обернувся довкола себе, повертаючи ріг у череві Дантона, який, спливаючи кров'ю, переможений упав на землю.
Ця битва двох велетів так виснажила Брута, що мені довелося допомагати йому вивільнити свій ріг. Ї він немічно пошкандибав понад морем, а поряд з ним пішла Мар– ґеріта, гордо задерши вгору свою шуту голову.
Я не був присутній на їхній шлюбній ночі, бо наглядач, який відповідає за буйволів, звинуватив мене в тому, що я випряг Брута, і звільнив з погоничів.
Я йду до коменданта поговорити про Брута.
– Що сталося, Метелику? А, ви щодо Брута… Його доведеться вбити, він надто небезпечний. Порішив уже трьох чудових буйволів!
– Я дуже прошу вас урятувати Брута. Наглядач, який відповідає за буйволів, нічого не знає. Брут не нападав, він захищався. Дозвольте, я розкажу вам усе до ладу.
Комендант усміхається.
– Слухаю вас.
– … Тепер ви, пане коменданте, самі бачите, що на мого буйвола напали, – скінчив я розповідь. – Навіть більше, коли б я не випряг Брута, Дантон убив би його, бо в ярмі Брут не міг захищатися.
Приходить наглядач, що відповідає за буйволів.
– Добрий день, пане коменданте. Я вас шукаю, Метелику. Сьогодні вранці ви вийшли з табору так, ніби на роботу. Але ж ви більше не працюєте?
– Я вийшов, пане Ангості, щоб подивитися, чи міг я перешкодити буйволам битись. І пересвідчився, що, на жаль, не міг, бо вони тоді просто оскаженіли.
– Може, це й так, але тепер Ви все одно більше не водитимете буйвола, я вам уже сказав. А втім, у неділю вранці його однаково заб'ють, буде м'ясо для каторжан.
– Ви цього не зробите?
– Невже ви мені завадите?
– Не я, а комендант.
– Слухайте, Метелику, чого ви берете це так близько до серця?
– Бо воно мені болить! Я ж бо водив Брута, він мій товариш.
– Товариш? Буйвіл?! Ви глузуєте з мене?
– Він вважає, що Брут не винен. Вислухайте його, – сказав комендант.
– Гаразд, говоріть.
– Пане Ангості, ви вірите, що тварини розмовляють між собою?
– Чом би й ні, якось же вони спілкуються!
– Так от, Брут і Дантон билися за обопільною згодою на дуелі! І я знову пояснюю все від початку до кінця.
– Дідько вас знає, Метелику! – каже корсіканець. – Дивний ви чоловік. Заберіть свого Брута, але якщо він таки уб'є іще одного буйвола, його вже не врятує ніхто, навіть комендант. Я знову призначаю вас погоничем. Постарайтеся, щоб Брут працював як слід.
Через два дні в майстерні полагодили віз, і Брут у супроводі своєї Маргеріти знову почав возити воду. Коли ми приходили туди, де він любив перепочити, я підкладав під колесо каменюку й казав: "Бруте, де тепер Дантон?" І величезний, як мастодонт, (рйвіл ураз зривався з місця й з переможним виглядом щодуху тяг воза нагору.
Бунт на Сен-Жозефі
Острови особливо небезпечні через фальшиву свободу, яку тут нібито мають каторжани. Боляче дивитися, як вони, змирившись із долею, живуть тим одноманітним життям. Одні чекають закінчення свого терміну, інші погрузли у дрібних чварах і вже нічого не чекають.
Цієї ночі я лежу в гамаку, а десь у глибині корпусу йде запекла гра в очко, в якій першу скрипку грають мої друзі Карбоньєрі та Гранде. Я намагаюся поринути в спогади. Та це мені не вдається: у мене таке враження, ніби суду присяжних ніколи не було. Я марно силкуюся викликати в пам'яті туманні картини того фатального дня – не щастить навіть виразно уявити бодай одне обличчя. Тільки прокурор постає переді. мною з усією своєю жорстокістю. Ах ти ж наволоч, а я гадав, що взяв над тобою гору, коли опинився на Трінідаді в Бауенів. Якими чарами ти зачарував мене, негіднику, що шість моїх утеч не принесли мені свободи? Чи ти спав спокійно, довідавшись про мою першу втечу? Хотів би я знати, злякався ти чи просто розгнівався, почувши, що твоя жертва уникнула "шляху занепаду", на який ти кинув її за сорок три дні до того? Я дременув з в'язниці. Але яка лиха доля переслідувала мене, що через одинадцять місяців я знову повернувся на каторгу? Може, Бог покарав мене за те, що я знехтував первісне життя, яке було таке прекрасне, і я міг би жити там скільки завгодно? Лалі і Зораїму, цих двох таких любих мені жінок, це плем'я, що живе без жандармів, живе за єдиним законом взаєморозуміння між людьми, які складають його. Так, я опинився тут через власну помилку, однак я повинен думати лише про єдине – втекти, втекти звідси або загинути. Але ж, коли ти дізнався, що мене впіймали й повернули на каторгу, твоє обличчя знову скривилося в посмішці переможця, і ти подумав: "Що ж, усе йде добре, він знову на "шляху занепаду", на який я послав його". Але ти помиляєшся. Ніколи моя душа, мій розум не йтимуть сліпо цим шляхом звиродніння! Ти володієш лише моїм тілом, твої охоронці, твої тюремники двічі на день нагадують мені, що я у в'язниці. Ото й тільки. Шоста година ранку: "Метелик!" – "Є". Шоста година вечора: "Метелик!" – "Є". По-твоєму, все йде добре. Вже шість років ви тримаєте мене в лабетах, я, мабуть, уже занепав, загнив, отож недалеко той день, коли дзвін покличе акул на бенкет і вони з'їдять мене з усіма тельбухами.
Помиляєшся, твої розрахунки хибні. Тіло моє на каторзі, але душа – на волі. Хочеш, я тобі щось скажу? Я не належу каторзі, не перейняв звичок каторжан, навіть своїх найближчих друзів. Я весь час прагну тільки одного – втекти…
Тієї самої хвилини, коли я отак розмовляю подумки з прокурором, до мого гамака підходять двоє.
– Ти спиш, Метелику?
– Ні.
– Ми хочемо з тобою поговорити.
– Говоріть. Тільки тихо, щоб ніхто не почув.
– Ми готуємо бунт.
– Який у вас план?
– Переб'ємо всіх арабів і наглядачів разом з їхнім проклятим поріддям – жінками та дітьми. Я, Арно, мій друг Отен та ще четверо наших товаришів нападемо на склад зброї в адміністративному корпусі. Я там працюю, і зброя у мене в доброму стані. Двадцять три автомати, понад вісімдесят рушниць, карабінів і магазинних гвинтівок. Бунт почнеться…
– Годі, не кажи більш нічого. Я не хочу брати в ньому участь. Дякую за довіру, але ваш намір не підтримую.
– Ми думали, ти згодишся очолити бунт. Вислухай мене і сам побачиш, що бунт не зазнає поразки. Ми готуємося до нього вже п'ять місяців. Нас підтримують понад п'ятсот чоловік.
– Не називай мені жодного імені. Я відмовляюсь очолити бунт і навіть брати в ньому участь.
– Чому? Поясни, адже ми довірилися тобі.
– Я не просив тебе ділитися зі мною вашими планами. Зрештою, я роблю в житті те, чого хочеться мені, а не те, чого хочуть інші. До того ж я не вбивця, який убиває всіх підряд. Я можу вколошкати того, хто глибоко мене скривдить. А на жінок та дітей, які нічого мені не зробили, рука в мене не підніметься. Ось що я вам скажу й чого ви навіть не підозрюєте: якщо ваш бунт і вдасться, ви все одно приречені.
– Чому?
– Тому, що ви не втечете звідси. Припустімо, сотня людей підтримає бунт. Але як вони виберуться звідси? На островах тільки два човни. На них сядуть щонайбільше чоловік сорок. Що ви робитимете з рештою?
– Ми будемо серед тих сорока, які попливуть на човнах.
– Це ти так гадаєш. Але інші не дурніші за вас. Вони теж будуть озброєні, і коли ви переб'єте наглядачів та їхні родини, то почнете стріляти один в одного, намагаючись сісти в човни. Та найголовніше те, що жодна країна не захоче прийняти ці два човни. Бо телеграми раніше від вас поприходять скрізь, де ви можете з'явитися, а надто коли залишите за собою стільки трупів.