Можеш спитати у доктора Ван Гелсінґа, коли мені не віриш. Якщо він не погодиться, ти учиниш, як вважатимеш за потрібне. Якщо ви всі не погодитеся, ти можеш зламати слово.
— Обіцяю! — сказав я, і на мить вона видалася неперевершено щасливою. Мені ж у щасті відмовлено, поки на її чолі є червоний відбиток.
Вона мовила:
— Обіцяй мені, що нічого не розповідатимеш мені про плани, складені задля компанії проти графа: жодного слова, думки чи висновку, поки у мене на чолі залишатиметься це, — і вона урочисто вказала на відбиток.
Я бачив, що для неї це дуже серйозно, і так само урочисто відповів:
— Я обіцяю!
І щойно промовивши це, я відчув, як між нами виросла стіна.
Пізніше, опівночі
Міна весь вечір була жвавою і веселою. І здавалося, що її веселість, якимось чином впливаючи на нас, додавала нам відваги. В результаті навіть я відчув, що покрив мороку, який накривав нас, знятий. Ми всі подалися спати рано. Міна спить зараз, немов дитя. Це дивовижно, що вона досі може спати, попри свою жахливу біду. Дякувати Богові за цей сон, бо завдяки йому вона принаймні може забути про свої тривоги. Можливо, вона своїм прикладом навіє сон і на мене, так само як своєю веселістю підбадьорила нас усіх увечері. Я спробую заснути сном без сновидінь.
6 жовтня, ранок
Ще одна несподіванка. Міна прокинулася дуже рано, приблизно в той самий час, що і вчора, і попросила мене привести доктора Ван Гелсінґа. Я подумав, що вона знову хоче попросити його про сеанс гіпнозу, і без зайвих питань пішов по професора. Він, вочевидь, уже чекав на мене, бо був вбраний, коли я увійшов до нього. Двері його кімнати були прочинені, тому він чув, певно, як відчинилися двері нашої кімнати. Він одразу ж рушив за мною. Перетнувши кімнату і підійшовши до Міни він запитав, чи можуть увійти й інші.
— Ні, — досить просто відповіла Міна, — в цьому немає необхідності. Ви самі можете їм усе розповісти. Я мушу їхати разом із вами.
Доктор Ван Гелсінґ був так само вражений, як і я. Після хвилинної паузи він запитав:
— Але чому?
— Ви повинні взяти мене з собою. Я у безпеці поруч із вами, а ви будете у безпеці поруч зі мною.
— Але чому, люба мадам Міно? Ви же знаєте, що ваша безпека — наш найсвятіший обов'язок. Ми вирушаємо у ризиковану подорож, яка для вас може виявитися гіршою, ніж для будь-кого з нас… враховуючи обставини… і те, що сталося… — Ван Гелсінґ розгублено замовк.
Міна підняла палець, вказуючи на чоло, і сказала:
— Я знаю. Ось чому я маю їхати. Зараз, поки сходить сонце, я можу вам розповісти. Потім уже не зможу. Я знаю, що коли граф покличе мене, доведеться йти до нього. Я знаю, якщо він накаже мені прийти таємно, я вдамся до хитрощів і в будь-який спосіб обведу круг пальця навіть Джонатана.
Господь бачив той погляд, який вона, обернувшись, кинула на мене, промовляючи ці слова, і якби тут був присутній янгол, що рахує людські вчинки, він неодмінно відзначив би цей погляд як такий, що робить їй честь. Я тільки й міг, що стиснути її долоні. Говорити я не міг. Емоції настільки переповнювали мене, що я навіть не міг дати волю сльозам. А Міна правила далі:
— Ви — відважні й сильні чоловіки. Ваша сила у вашій кількості, бо ви можете кинути виклик тому, чого б не витримав мій чоловік сам, якби змушений був охороняти мене. Крім того, я можу стати вам у пригоді, бо ви можете загіпнотизувати мене і дізнатися те, про що я навіть сама не здогадуюся.
Доктор Ван Гелсінґ серйозно мовив:
— Мадам Міно, ви говорите мудро, як завжди. Ви поїдете з нами. І всі разом ми досягнемо того, чого прагнемо.
Коли професор вимовив це, запала тиша. Я поглянув на Міну: вона спала, відкинувшись на подушку. Вона не прокинулася навіть тоді, коли я відсунув гардину і кімната наповнилася сонячним світлом. Ван Гелсінґ жестом звелів мені тихо йти за ним. Ми вийшли з кімнати, і за хвилину до нас приєдналися лорд Годалмінґ, доктор Сьюард і містер Моріс.
Професор розповів їм про те, що сказала Міна, і додав:
— Вранці ми вирушаємо у Варну. Зараз ми маємо рахуватися з новим чинником — Міною. Але її душа є щирою. Їй таки боліло, коли вона розказувала нам свої міркування. Але вона мала рацію і вчасно попередила нас. Ми не можемо втрачати жодного шансу, а у Варні маємо бути готовими діяти тієї ж миті, як прибуде корабель.
— А що саме ми робитимемо? — лаконічно спитав містер Моріс.
Перш ніж відповісти, професор трохи помовчав, а потім сказав:
— Спочатку ми піднімемося на корабель. Потім, коли знайдемо потрібну скриню, покладемо на неї гілку шипшини і тим самим замкнемо вурдалака всередині, бо гілка не дозволить йому залишити свій сховок, принаймні так кажуть перекази, а ми повинні покладатися перш за все на них. В давнину люди вірили в них, і вони закорінені у вірі. Отже, коли ми матимемо зручну нагоду, як поблизу нікого не буде, ми відімкнемо скриню і… всі наші бажання справдяться.
— Я не чекатиму зручної нагоди, — вигукнув Моріс. — Тільки-но я побачу скриню, відімкну її і знищу монстра, навіть якщо на мене в той момент дивитимуться тисячі очей!
Я інстинктивно схопив його за руку і відчув, що вона тверда, як криця. Гадаю, він зрозумів мій погляд. Сподіваюся, що це так.
— Ви хороший хлопець, — сказав Ван Гелсінґ. — Відважний хлопець. Квінсі — справжній чоловік, і Господь благословить його за це. Дитино моя, повірте, жоден із нас не зволікатиме через почуття страху. Я кажу лише про те, як нам учинити, як ми маємо вчинити. Але насправді може трапитися багато всього, але що саме і чим воно закінчиться, до певного моменту ми сказати не можемо. Всі ми матимемо зброю на різні випадки, і коли прийде час покінчити з графом, наша спроба не виявиться марною. А тепер давайте залагодимо всі справи. Нехай інші питання, які стосуються радних нам людей і тих, хто залежить від нас, будуть завершені. Що ж до мене, то мої власні справи вже впорядковані. Й оскільки мені вже нема чого робити, я готуватимусь до мандрівки. Я куплю для вас квитки і все, що необхідно для подорожі.
Обговорювати було нічого, тож ми розійшлися.
Згодом
Усе зроблено. Мій заповіт складений, всі справи залагоджені. Міна, якщо виживе, стане моєю єдиною спадкоємицею. Якщо ж ні, то все отримають ті, хто був таким добрим до нас.
Ось-ось сяде сонце. Мою увагу привернув неспокійний стан Міни. Впевнений, що в неї на думці є щось, що вона може розкрити тільки під час заходу сонця. Така її здатність стає своєрідним панциром для нас, бо щоразу під час світанку чи заходу сонця вона повідомляє нам про нову небезпеку, або новий біль, який, однак, із Божою поміччю приведе нас до успішного кінця. Я записую всі такі речі в щоденник, відколи моя кохана не повинна чути про них. Але якщо станеться так, що вона знову зможе довідуватися про наші справи, я буду готовий до цього. Вона кличе мене.
Розділ 25
Щоденник доктора Сьюарда
11 жовтня, вечір
Мене попросив записати це Джонатан Гаркер: він-бо каже, що не може виконати це завдання, а нам потрібен точний запис.
Гадаю, що ніхто з нас не здивувався, коли нас запросили до кімнати місіс Гаркер майже перед самим заходом сонця. Ми запізно зрозуміли, що схід і захід сонця — це той час, коли вона має особливу свободу: проявляється її колишня природа, і та сила, яка стоїть над нею, в цей час не може підкоряти її собі, пригнічувати чи спонукати до дії. Ця здатність чи стан надходить приблизно за півгодини до власне самого сходу чи заходу сонця і триває, поки або сонце не підіб'ється високо, або поки хмари палають у променях сонця, що вже сховалося за обрієм. Спочатку спостерігається якийсь негативний стан, ніби руйнується певний зв'язок, а потому швидко настає цілковита свобода. Однак, коли ця свобода зникає, переміна, якій передує тиша, приходить дуже скоро.
Сьогодні ввечері, коли ми зустрілися, вона була певною мірою напружена, були помітні всі ознаки внутрішньої боротьби. Я приписую це тому, що вона докладала значних зусиль. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе. Потім вона зробила знак своєму чоловікові сісти біля неї на дивані, де вона напівлежала, а решті з нас — підсунути свої стільці ближче до неї.
Взявши свого чоловіка за руку, Міна почала:
— Ми всі, хто зараз тут, вільні. Можливо, це востаннє. Я знаю, що ви будете зі мною до кінця. — Ці слова адресувалися її чоловікові, рука якого, як ми помітили, аж стиснула її долоню. — Вранці ми вирушаємо, щоб виконати наше завдання. І лише Богові відомо, що на нас чекає попереду. Ви були такі добрі, що погодилися взяти мене із собою. Я знаю, щó всі ці хоробрі, щирі чоловіки здатні зробити заради бідолашної слабкої жінки, душа якої, можливо, втрачена… Ні, ні, поки що ні, але у будь-якому разі на кону її душа. Але ви маєте пам'ятати, що я не така, як ви. Отрута просочилась у мою кров, у мою душу, вона може знищити мене, вона мусить знищити мене, бо заледве щось полегшить цей стан.
О друзі мої, ви так само добре знаєте, як і я, що на кону — моя душа. І хоча я усвідомлюю, що для мене існує тільки один шлях, проте ані ви, ані я не повинні обирати його.
Вона перебігала благальним поглядом від одного обличчя до іншого, розпочавши зі свого чоловіка і закінчивши ним.
— Що це за шлях? — спитав Ван Гелсінґ захриплим голосом. — Що це за шлях, який ми не повинні й не можемо обрати?
— Цей шлях — моя смерть, чи то від моєї власної руки, чи від руки когось іншого, перш ніж наш найбільший ворог остаточно переможе. Я знаю, і ви знаєте, що коли я помру, ви зможете, ви мусите звільнити мою безсмертну душу, як учинили це з бідолашною Люсі. Якби тільки смерть чи страх смерті були єдиною перепоною на моєму шляху, я б, не вагаючись, померла тут-таки, серед своїх улюблених друзів. Але смерть — це не все. Я не вважаю, що Бог хоче, аби я обрала смерть за таких обставин, коли у нас є надія і потрібно виконати гірке завдання. Тим-то я відмовляюся від вічного спокою і добровільно вступаю у ту темряву, яка, можливо, ховає у собі найбільше в світі зло.
Ми мовчали, бо інстинктивно відчували, що то була просто передмова. Обличчя в інших наче закам'яніли, а обличчя Гаркера набуло сірої барви. Можливо, він краще за інших здогадувався, про що йтиметься.
Вона правила далі:
— Це, так би мовити, мій майновий внесок…
Я не міг не звернути уваги на цей мудрований юридичний термін, який вона вжила у такому місці та з усією серйозністю.
— А що може дати мені кожен із вас? Свої життя, я знаю це… — сказала вона швидко і додала: — Але це легко для хоробрих чоловіків.