На стільцях лежали вельми елегантні костюми блазнів із блакитного і білого єдвабу.
– Оскільки ви дозволили мені самому обрати костюми, – сказав граф юнакам, – то я звелів, щоб вам приготували оці. По-перше, вони цього року найбільш у моді, по-друге, вони дуже зручні для конфетті, бо на них борошна не видно.
Франц майже не чув графових слів і, може, навіть недостатньо оцінив його люб'язність – усенька його увага зосередилася на тому видовищі, яке становила собою П'яцца-дель-Пополо, і на страшному знарядді, що було на ту пору її головною прикрасою.
Франц уперше в житті бачив гільйотину. Ми кажемо "гільйотину", тому що римська mandaia дуже скидається на французьке знаряддя смерті. Такий самий ніж, що скидається на півмісяць, ріже він випуклим боком, та падає з меншої висоти, ото й уся різниця.
Два чоловіки сиділи на відкидній дошці, що на неї кладуть засудженого, і полуднували, поки не було страти, – наскільки міг розгледіти Франц, їли вони хліб із ковбасою. Один підняв дошку, дістав з-під неї баклагу з вином, ковтнув звідтіля і передав баклагу приятелеві; то були катові помічники.
Дивлячись на них, Франц відчував, як у нього аж чуб змокрів.
Засуджених напередодні перевели з Нової в'язниці до маленької церкви Санта-Марія-дель-Пополо, і вони пробули там ніч, кожен із двома священиками, що готували їх до смерті, в осяяній свічками каплиці, біля якої ходили назад і вперед чатові, яких щогодини міняли.
Подвійна лава карабінерів вишикувалася від церковних дверей до шибениці й оточила її зусібіч, лишивши вільним прохід футів із десять завширшки, а довкола гільйотини – простір кроків зі сто зокола. Решту майдану наповнила юрба. Чимало жінок тримали на плечах дітлахів, звідки тим юним глядачам добре видно було шибеницю.
Пагорб Пінчо здавався просторим амфітеатром, де на всіх уступах з'юрмився люд; балкони обох церков, на розі віа Бабуїно та віа Ріпетта, переповнені були привілейованою публікою; сходи папертей скидалися на морські хвилі, які підганяв до портика безперервний приплив; кожен виступ стіни, досить широкий, щоб на нім могла стати людина, був п'єдесталом для живої статуї.
Графові слова справджувалися: либонь, немає у житті цікавішого видовища, ніж смерть.
А тим часом замість тиші, що, здавалося, відповідала урочистості майбутньої церемонії, від юрми линув гучний гамір, що складався із реготу, галасу і радісного крику, – певне, і тут граф казав правду: страта була для натовпу початком карнавалу.
Аж наче за помахом чарівної палички, гамір ущух; церковні двері відчинилися.
Попереду простувало братство прочан-покутників, убраних у сірі мішки з дірами для очей, у руках вони тримали запалені свічі; першим ішов голова братства.
За прочанами прямував височенний чолов'яга. Він був майже голий, якщо не брати до уваги куцих полотняних штанів; при лівому боці в нього висів здоровецький ніж у піхвах, а на правому плечі він ніс важкого залізного кия.
То був кат.
На ногах у нього були сандалі, припнуті до щиколоток мотузками.
Услід за катом, тим ладом, яким їх мали стратити, ішли Пеппіно й Андреа.
Кожного супроводжували два священики.
Ні в того, ні в того очі не були зав'язані.
Пеппіно йшов досить твердою ходою; либонь, його вже попередили, що на нього чекає.
Андреа священики провадили попід руки.
Страченці вряди-годи цілували розп'яття, яке їм притуляли до вуст.
Насилу вгледівши їх, Франц відчув, як у нього підгинаються ноги; він зиркнув на Альбера. Той був блідіший, аніж його маніжка, і несамохіть відкинув сигару, хоч викурив її ледве до половини.
Тільки граф був незворушний. На його мертвотно-блідому обличчі навіть виступив легенький рум'янець.
Ніздрі його роздималися, мов у хижого звіра, що завітрив кров, а розтулені вуста оголяли ряд зубів, білих і гострих, немов у шакала.
І водночас на його обличчі лежав вираз м'якої привітності, якого Франц ще ніколи в нього не зустрічав; надто ж дивували його лагідні оксамитові очі.
Тим часом страченці наблизилися до шибениці, і вже можна було розгледіти їхні обличчя. Пеппіно був гарний смаглявий парубок років двадцяти п'яти з гордовитим і несамовитим поглядом. Він високо тримав голову, наче виглядав, з якого боку надійде порятунок.
Андреа був куций і тлустий; із його жорстокого, мерзенного обличчя нелегко було визначити вік; йому можна було дати років із тридцять. У в'язниці в нього виросла борода. Голова його звішувалася набік, ноги підгиналися, і здавалося, весь він рухається покірно і механічно, без участі волі.
– Здається, ви казали, що стратять лише одного, – сказав Франц графові.
– І я не збрехав вам, – відтяв той.
– А втім страченців двоє.
– Авжеж, але один стоїть на порозі смерті, а другий проживе ще чималенько.
– Як на мене, якщо мають помилувати, то вже саме пора це зробити.
– Так і є, он погляньте, – відказав граф.
І справді, тієї хвилі, коли Пеппіно підходив до підніжжя шибениці, прочанина, що, либонь, трохи загаявся, ніхто не зупинив і він промкнувся крізь лави вояків, підійшов до голови братства і передав йому згорнуту вчетверо цидулу.
Від гострого погляду Пеппіно не втекла жодна подробиця тієї сцени; голова братства розгорнув цидулу, прочитав і звів руку.
– Нехай святиться ім'я Господнє, слава його святості панотцеві римському! – голосно і виразно виголосив він. – Одного зі страченців помилували.
– Помилували! – вигукнула юрма, немов однісінька душа. – Одного помилували!
Почувши те слово, Андреа стрепенувся і звів голову.
– Кого помилували? – вигукнув він.
Пеппіно тяжко сапав, мовчки завмерши на місці.
– Помилували Пеппіно, що прозивається Рокка Пріорі, – сказав голова братства.
І передав цидулу ватажкові карабінерів; той прочитав її й оддав назад.
– Пеппіно помилували! – заволав Андреа, відразу ж струснувши із себе заціпеніння. – Чому помилували його, а не мене? Ми мали обидва умерти, мені обіцяли, що він умре раніше за мене, не маєте ви права убивати мене самого, не хочу я вмирати сам, не хочу!
Він видирався із рук священиків, корчився, репетував, гарчав, мов навіжений, і намагався розірвати пута, що зв'язували його руки.
Кат кивнув помічникам, вони зіскочили з шибениці й ухопили страченця.
– Що там коїться? – поспитав Франц у графа.
Усі балакали римським діалектом, то він не зовсім тямив, про що там ідеться.
– Що там коїться? – перепитав граф. – Невже ви не здогадуєтеся? Цей чоловік, що зараз умре, шаліє від того, що інший чоловік не помре разом із ним; якби була змога, то він роздер би його нігтями й зубами, аби тільки не залишити його при житті, якого сам позбувається. О люди, люди! Крокодиляче поріддя, як сказав Карл Моор! – вигукнув граф, махаючи кулаками над юрмою. – Упізнаю я вас, за всіх часів гідні ви самі себе!
Андреа і катові помічники борсалися в куряві, і страченець знай волав: "Він повинен умерти! Я хочу, щоб він умер! Ви не маєте права вбивати мене самого!".
– Погляньте, – сказав граф, ухопивши юнаків за руки, – погляньте, адже, присягаюся, на це варто подивитися! Ось людина, що скорилася долі, що йшла на шибеницю, ладна була померти, мов боягуз, щоправда, та без опору і скарг. Знаєте, що надавало їй сили? Що втішало її? Знаєте, чому вона покірно чекала страти? Тому що інший теж потерпав, тому що інший теж мав умерти, тому що інший мав умерти передніше від неї! Поведіть двох баранів, поведіть двох бичків на заріз і дайте на здогад одному, що його товариш не помре – баран забекає на радощах, бугай замукає від щастя, а людина, що створена за образом і подобою Божою, людина, якій Бог заповідав найпершим, єдиним і найвищим законом любов до ближнього, людина, якій Бог дав мову, щоб вона висловлювала свої думки, – який буде найперший її вигук, як вона дізнається, що її товариш порятований? Прокляття!
Хвала людині, вінцеві природи, цареві творіння!
І граф зареготав, та таким страшенним реготом, яким може сміятися лише той, хто багато витерпів.
Тим часом боротьба коло гільйотини тривала, і дивитися на те було геть несила. Катові помічники тягнули Андреа на шибеницю; він збурив проти себе всеньку юрму, і двадцять тисяч голосів волали: "Стратити його! Стратити!"
Франц сахнувся, та граф знову вхопив його за руку й утримував коло вікна.
– Що з вами? – запитав він. – Вам шкода його? Годі й казати, доречна жалість! Якби ви дізналися, що під вашим вікном гасає скажений пес, ви вхопили б рушницю, вискочили надвір і без жодного жалю забили б упритул бідолашне звіря, котре тільки тим і винне, що його вкусив інший скажений пес, і воно платить так само, а тут ви шкодуєте людину, яку ніхто не кусав, проте вона убила свого доброчинця, і тепер, коли вона не може вбивати, бо руки її зв'язані, вона несамовито вимагає смерті свого товариша в нещасті! Ні, дивіться, дивіться!
Графова вимога була майже зайва: Франц не міг відірвати очей від страшенного видовиська. Катові помічники затягли страченця на шибеницю і, попри його стусани, укуси і зойки, змусили його стати на коліна. Кат став збоку від нього, тримаючи наготові кия; він кивнув, і помічники відскочили. Страченець хотів було підвестися, та не встиг: кий глухо гупнув його у ліву скроню; Андреа повалився ниць мов бичок, потім перевернувся горізнач. Тоді кат покинув кия, вихопив ножа, одним махом перерізав йому горлянку, став на живіт і заходився топтати його ногами. Від кожного натиску з горлянки страченця бризкала кривава цівка.
Франц не міг більше витерпіти; він кинувся вглиб кімнати і майже безтямно впав у фотель.
Альбер учепився у штору, заплющивши очі.
Граф стояв, високо звівши голову, немов переможний дух зла.
XV. Карнавал у Римі
Коли Франц отямився, він побачив, що Альбер, блідий мов смерть, п'є воду, а граф уже вбирається у блазенський костюм. Франц мимоволі глянув на майдан: гільйотина, кати, страченець – усе зникло, залишалася тільки юрба, галаслива, збурена, весела. Дзвін Монте-Чіторіо, що сповіщає тільки про смерть пресвятого панотця й відкриття карнавалу, гучно дудонів.
– Що діється? – запитав він графа.
– Нічого, геть нічогісінько, як бачите, – відказав той. – Лиш карнавал відкрився. Одягайтеся хутчій.
– Ото диво, – сказав Франц, – цей жах розвіявся мов сон.
– Та це й був тільки сон, вам привиділося жахіття.
– Мені так, а страченому?
– І йому так само; тільки він заснув назавжди, а ви прокинулися; і хто скаже, котрий із-поміж вас щасливіший?
– А де ж Пеппіно, – запитав Франц, – з ним що сталося?
– Пеппіно хлопчина розсудливий, без зайвого самолюбства; замість того щоб образитися, що за нього забули, він скористався цим і пірнув у юрбу, не подякувавши навіть шановним священикам, що супроводжували його до шибениці.