Вжити якихось рятівних заходів протягом ночі також було неможливо — Шіртенштайн марно телефонував різним приватним і навіть державним адвокатам, питаючись поради. Таким чином постала проблема, якої майже не можна було розв'язати: як виграти час і відтягти примусове виселення хоча б до пів на десяту? Пельцер, що теж на якийсь час надав свої знання і зв'язки до послуг комітету громадського резонансу, поговорив по телефону з кількома експедиторами, службовцями виконавчих органів, яких він знав зі свого карнавального товариства "Вічнозелений букет". Виявилося також, що він співає у чоловічому хорі, "де аж кишить юристів". Та всюди йому сказали, що легально затримати виселення майже неможливо. Знов розмова по телефону, з якимось Юпом. Пельцер натякнув йому на можливість автомобільної аварії на вулиці, яку він — Пельцер — ладен був "узяти на свій кошт", проте Юп — мабуть, експедитор, якому було доручене виселення,— не погодився на таке. Пельцер гірко прокоментував його відмову: "Він і досі ставиться до мене з підозрою, не вірить у мої чисто людяні мотиви". Та коли Богаков почув слова "автомобільна аварія", у нього з'явилася майже геніальна ідея. Хіба Лев Борисович не був водієм сміттєвоза і турок Кая Тунч та португалець так само? І хіба водії сміттєвозів не солідарні зі своїм товаришем, запротореним до в'язниці, та з його матір'ю? А чого ж вони — це озвався Пінто, селянського вигляду чолов'яга, так само як і Тунч: оскільки їхні послуги начебто не потрібні були ні фінансовому комітетові, ні комітетові громадського резонансу, він чистив на кухні зварену в лушпинні картоплю, а Тунч роздмухував самовар і допомагав готувати чай,— чого ж вони — це вже обидва хороМ — досягнуть самою солідарністю? Чи, може, вони повинні — це вже ображено і зневажливо — демонструвати буржуазною балаканиною (вони висловились інакше: "словами, словами, самими буржуазними словами") свою солідарність, коли нібито законно викидають на вулицю десятьох людей, і серед них трьох дітей? У відповідь Богаков похитав головою і, болісно скривившись, з величезним зусиллям підняв руку, прохаючи тиші. А коли всі замовкли, розповів, що колись у Мінську, ще школярем, бачив, як саме в такий спосіб реакціонерам не дали вивезти в'язнів. За півгодини до того, як їх мали вивозити, влаштували зумисну пожежну тривогу, звичайно, подбавши про те, щоб за кермом пожежних машин сиділи надійні товариші. Перед школою, в якій замкнули в'язнів, машини зіткнулися так, що загородили навіть тротуар, не тільки вулицю, одне слово, вдали справжню дорожню аварію. А поки там з'ясовували, хто на кого наїхав, і розводили машини, в'язнів — то були солдати й офіцери, яких звинувачували в дезертирстві та в збройно-
повстанні і яким загрожувала сувора кара,— визволиліг Гі школи через чорний хід. Пінто й Тунч, а також Шіртенштайн і Шольсдорф, що теж приєднався до них, усе ще нічого не розуміли, тому Богаков заходився пояснювати свій план. "Сміттєвози,— сказав він,— великі, не дуже годящі машини. Вони скрізь гальмують вуличний рух, а якби два, а ще краще три сміттєвози зіткнулися тут на перехресті, то в цілому районі щонайменше на п'ять годин усе захрясло б, і той Юп зі своєю машиною не під'їхав би до будинку навіть на півкілометра. А що йому двічі довелося б їхати вулицею з однобічним рухом, бо іншої дороги немає, то, наскільки я знаю німців, він ще був би хтозна й де, коли ми вже мали б на руках ухвалу виконавчих органів відкласти виселення. А на випадок, якби він справді дістав проїзну картку, тобто дозвіл у зв'язку з нагальною справою проїхати вулицями з однобічним рухом, треба влаштувати аварію двох сміттєвозів ще на одному перехресті". Шіртенштайн нагадав, що як таку аварію вчинять водії-чужоземці, це може мати для них прикрі наслідки, тож треба подумати, чи не краще попросити допомоги в німців. З цією метою Салазара забезпечили грошима на дорогу й вирядили в місто. Шольсдорф дав Богакову олівець та клаптик паперу, і той заходився креслити план міста, позначаючи на ньому з допомогою Гельцена всі вулиці з однобічним рухом. Вирішили, що досить буде зіткнути два сміттєвози, щоб викликати цілковитий хаос, у якому Юпова машина безнадійно застрягла б десь за кілометр від будинку. Оскільки Гельцен був трохи знайомий зі статистикою вуличного руху, а також як службовець управління шляхового будівництва добре знав габарити і тоннаж сміттєвозів, він, опрацьовуючи разом із Богаковим стратегічний план, дійшов висновку, що, "мабуть, досить було б і одного сміттєвоза, якби він увігнався в стовп або в дерево". Але все ж таки краще влаштувати й другу аварію. "З поліцією і всіма формальностями це затягнеться на чотири або й на п'ять годин". Шіртенштайн на радощах обняв Богакова і спитав, чим він може йому віддячити. Богаков відповів, що його найбільше і чи не останнє вже (бо він себе дуже кепсько почуває) бажання —ще раз послухати "Лілі Марлен". Досі він не знав Шіртенштайна, отже, це була не шпилька, а, мабуть, просто російська наївність. Шіртенштайн зблід, але повівся як джентльмен: відразу ж підійшов до піаніно й зіграв "Лілі Марлен" — чи не вперше за останні п'ятнадцять років. Зіграв дуже добре. Богаков був зворушений до сліз.
Пісня сподобалася також Тунчеві, Пельцерові і Грунчеві. Лотта й пані Гельтоне затулили вуха, а М. в. Д., глузливо всміхаючись, вийшла з кухні.
Тунч знову перейшов до справи, заявивши, що береться влаштувати аварію — він уже вісім років водить машину без жодних порушень, і міський автопарк дуже ним задоволений. Тому він може дозволити собі одну дорожню пригоду, але йому доведеться змінити маршрут, що треба наперед погодити. Зробити це буде важко, але можна.
Тим часом фінансовий комітет остаточно з'ясував становище. "Та радіти нема чого,— сказала пані Гельтоне,— становище страшне. Гойзери згребли все у свої руки, навіть відкупили заборгованості Лені іншим підприємствам: за газ, за воду. Разом це становить — не лякайтеся! — величезну суму: шість тисяч сімдесят вісім марок і тридцять пфенігів". До речі, майже стільки, як заробив би за цей час Лев, коли б не сидів у в'язниці, отже, це доводить, що Лені цілком спроможна вкластися у свій бюджет. Таким чином, тут потрібна не безповоротна дотація, а тільки позика. Пані Гельтоне витягла свою чекову книжку, поклала на стіл, виписала чек і сказала: "Тисячу двісті для початку. Зараз я не можу дати більше. Я переплатила за італійські троянди, ви знаєте, Пельцере, як це буває". Пельцер не міг утриматись, щоб не прочитати моралі, перше ніж труснути гаманцем. "Якби вона була продала будинок мені, то її б тепер не спіткала така біда, але я даю тисячу п'ятсот. І сподіваюся,— погляд у бік Лотти,— що надалі мене матимуть за людину не тільки тоді, як потрібні гроші". Лотта, не звертаючи уваги на Пель-церів натяк, заявила, що вона банкрут. Шіртенштайн щиро признався, що хоч би як хотів, а більше сотні марок не нашкрябає. Гельцен і Шольсдорф дали один триста, а другий п'ятсот, крім того, Гельцен пообіцяв, що відтепер більше платитиме за помешкання й цим допомагатиме Лені віддавати борг. Шольсдорф почервонів і сказав, що почувається зобов'язаним решту взяти на себе, бо фінансова скрута пані Пфайфер якоюсь мірою, а властиво, всією своєю вагою лежить на його сумлінні. Він тільки має одну ваду, що завжди обмежує його фінансову спроможність,— збирає русистику, особливо автографи, і якраз останніми днями придбав кілька дуже цінних для нього листів Толстого. Але він готовий завтра вранці зробити деякі офіційні кроки, і то якнайшвидше; йому напевне пощастить, використавши свої зв'язки, відтягти виселення, особливо ж як він, тільки-но відчиниться каса, візьме позику під заклад своєї колекції і, маючи готівкою всю цю суму, звернеться до відповідної установи. Взагалі ж на перший раз цілком вистачило б навіть половини, якби він пообіцяв до обіду принести решту. Адже він усе-таки державний службовець, відомий своєю сумлінністю. До речі, після війни він не раз пропонував батькові Лені приватне відшкодування, але той відмовлявся, а тепер йому випала нагода спокутувати свої філологічні гріхи, про політичні наслідки яких він довідався так пізно. Треба було бачити Шольсдорф а: вчений від голови до п'ят, трохи схожий на Шопенгауера, в голосі бринять С. І. "Мені треба тільки одного, пані й панове,— принаймні дві години часу. Я не схвалюю операцію зі сміттєвозами, але згоджуюсь на неї як на крайній захід і мовчатиму, хоч як державний службовець не мав би права цього робити. Запевняю вас, що я теж маю друзів і користуюся деяким впливом. За тридцять років бездоганної служби, до якої в мене хоч і не було потягу, але все-таки був хист, я придбав собі друзів у високих колах, і вони допоможуть мені затримати виселення. Тільки дайте мені час".
Богаков, що тим часом вивчав із Тунчем план міста, не бачив іншого рятунку, як спрямувати рух транспорту кружним шляхом, улаштувавши аварію на тихій бічній вулиці чи хоча б на якийсь час припинивши на ній рух. Принаймні Шольсдорфові пообіцяли, що він матиме потрібний йому час. Шіртенштайн саме хотів щось сказати, але відразу урвав сам себе, схвильовано загукавши: "Тихіше! Тихіше!" —Лені заспівала знов:
Плід росте в тобі поволі Виноград під сонцем зріє Вдаліші ставок ясніє І коса дзвенить у полі
Запала майже врочиста тиша, яку порушувало тільки Лот-тине глузливе хихотіння. Врешті почувся коментар Пельцера: "То вона таки справді вагітна від нього!" Цим можна довести, що навіть висока поезія може бути дійовим засобом інформації.
Покидаю чи святково настроєне товариство, авт. уперше порушив свій нейтралітет, зробивши й собі скромний внесок У фонд Лені.
Другого дня вже о пів на одинадцяту Шольсдорф повідомив авт., що виселення пощастило відкласти, а ще через день авт. прочитав у місцевій газеті під заголовком "Знов чужоземці?" таку інформацію: "Вчора вранці, незадовго перед сьомою, на перехресті Ольденбургштрасе і Біцератштрасе зіткнулися два сміттєвози: один, де за кермом сидів португалець, у цей час мав виконувати свою роботу за три кілометри на захід, на Брукнерштрасе, а другий, де водієм був турок,— за п'ять кілометрів на схід, на Крекманштрасе.