Ця ніч теж минула спокійно, бо вітер, так би мовити, закляк з останнім промінням сонця і піднявся знову лише на світанку. Зійти на берег було легко, і, визнані найкращими мисливцями колонії, Герберт та Гедеон Спілет із самого ранку вирушили на полювання, а через дві години повернулися з низками качок і куликів. Топ творив дива, і завдяки його старанню й спритності мисливці не втратили жодного підстреленого птаха.
О восьмій ранку "Бонадвентур" знявся з якоря і під ходовим вітром, що помітно дужчав, швидко поплив до мису Північна Щелепа.
— Загалом я не здивувався б, якби тепер повіяв сильний західний вітер. Учора ввечері на заході небо було аж бурякове, та й "баранці" на хвилях не провіщають нічого доброго, а вранці в небі з'явилися ще й "котячі хвости", — сказав Пенкроф.
"Котячими хвостами" називають довгасті хмари у зеніті неба, що скидаються на легкі пасма вати й летять не нижче п'яти тисяч футів над рівнем моря; вони завжди провіщають бурю.
— У такому разі, — мовив Сайрес Сміт, —поставмо всі вітрила і мчімо до Акулячої затоки. Гадаю, там "Бонадвентур" буде в безпеці.
— Авжеж, там таки буде безпечно, — згодився Пенкроф. — [346] Крім того, весь північний берег узявся нудними дюнами — і дивитись ні на що!
— А в Акулячій затоці, —додав Сайрес Сміт, —хотілося б не тільки перебути ніч, а й провести завтра цілий день, — затока варта того, щоб її добре вивчити.
— Все одно нам, мабуть, доведеться там сидіти, — відповів Пенкроф. — Гляньте, як на заході насупилося небо!
— Хоч би там що, — озвався журналіст, — а цей вітер нам поможе швидше допливти до Північної Щелепи.
— Звісно, вітер добрий, —відповів моряк, —— але, щоб увійти в затоку, доведеться маневрувати, а я, не знаючи там дна, волів би робити це при денному світлі, а не в сутінках...
— Судячи з того, що ми бачили на півдні Акулячої затоки, дно там має бути всіяне рифами, — зауважив Герберт.
— Робіть, як знаєте, Пенкрофе, — мовив Сайрес Сміт. — Ми покладаємось на вас.
— Не турбуйтеся, пане Сайресе, — відповів моряк, — без потреби я не піду на ризик. Я волів би скорше дістати ножа в бік, аніж пробоїну в нутро "Бонадвентура"!
"Нутром" Пенкроф називав підводну частину бота, бо дорожив ним більше, ніж своїм життям.
— Котра година? — запитав Пенкроф.
— Десята, — відповів Гедеон Спілет.
— А яка відстань до мису, пане Сайресе?
— Миль п'ятнадцять, — відповів інженер.
— Отже, через години дві з половиною, між полуднем і першою, — сказав моряк, —ми вийдемо на траверс мису. На біду, це час відпливу, й нам напевне буде важко увійти в затоку проти течії й вітру.
— Тим більше, — сказав Герберт, — що сьгодні місяць уповні, а припливи і відпливи в квітні завжди найвищі.
— Скажіть, Пенкрофе, чи не можна зачекати кінця відпливу на якорі край мису? — запитав Сайрес Сміт.
— Та що ви, пане Сміт! — вигукнув моряк. — Стати на якір біля берега, коли наближається буря?! Ви що-не-будь собі думаєте, пане Сайресе? Це все одно, що самохіть піти на дно!
— Що ж тоді робити?
— Протриматися в морі до припливу, тобто десь до сьомої вечора, і, якщо не буде надто темно, спробувати увійти в затоку. В іншому випадку ляжемо на ніч у дрейф і спробуємо пройти в затоку на світанку. [347]
— Я вам уже сказав, Пенкрофе, — повторив Сайрес Сміт, — робіть, як знаєте. Ми покладаємось на вас.
— Ех! — вигукнув Пенкроф. — Був би на березі хоч один маяк! На скільки легше стало б морякам!
— Атож! — відповів Герберт. — Та цього разу на березі немає здогадливого інженера, який знову розвів би вогнище, аби допомогти нам втрапити у порт!
— Ай справді, любий Сайресе, — сказав Гедеон Cm-лет, — ми вам досі не подякували; та, щиро кажучи, якби вам не спало на думку розвести вогнище, ми ніколи не втрапили б на острів!
— Яке вогнище?.. — перепитав Сайрес Сміт, здивований словами журналіста.
— Йдеться, пане Сайресе, про те, — відповів Пенкроф, — що, повертаючись додому, ми опинились у великій скруті на борту "Бонадвентура". І напевне минули б острів, якби ви не розвели вогнища на майданчику над Гранітним палацом у ніч із дев'ятнадцятого на двадцяте жовтня.
— Атож, атож... — розгублено притакнув інженер, — то була справді дуже слушна думка...
— А тепер, — додав моряк, — нікому зробити нам цю послугу, — хіба Айртон додумається...
— Таки нікому, — погодився інженер.
Через кілька хвилин, знайшовши на носі бота Гедеона Спілета, інженер шепнув йому на вухо:
— Якщо є на цьому світі щось абсолютно вірогідне, дорогий Спілете, то це те, що в ніч із дев'ятнадцятого на двадцяте жовтня я не розводив ніякісінького вогнища ні на плоскогір'ї над Гранітним палацом, ні будь-де на острові!..
РОЗДІЛ XX
Ніч у морі— Акуляча затока. —Зізнання. — Підготовка до зимівлі. —Люті морози. — Ко-лмгіети працюють дома. — Через шість місяцю. — Фотокартка. — Несподівана пригода.
Обставини склалися саме так, як передбачав Пенкроф, — інстинкт моряка не обманув його. Вітер дедалі свіжішав, аж поки перейшов у штормовий зі швидкістю від [348] сорока до сорока п'яти миль на годину (19); вітрильники, заскочені таким вітром у відкритому морі, квапляться взяти рифи і прибрати брамселі. Було близько шостої вечора, коли "Бонадвентур" вийшов на траверс Акулячої затоки, але ще був сильний відплив і увійти в бухту не пощастило. Змушений триматися у відкритому морі, капітан Пенкроф за найбільшого бажання не міг би дійти навіть до гирла річки Вдячності. Отож він вичікував, установивши клівер на грот-щоглі, як штормовий таксель, і повернувши бот носом до суші.
На щастя, попри сильний вітер, хвилі завдяки близькому берегу лишалися помірні, і Пенкрофові не доводилось боятися морських валів, дуже небезпечних для дрібних суденець. "Бонадвентур" не перекинувся б навіть за великих хвиль, — його правильно навантажили баластом, — та якби хвилі переплескували через палубу, могла б виникнути небезпека, що обшивка борту не витримає ударів води. Пенкроф — досвідчений моряк — стояв біля керма, готовий до всіляких несподіванок. Звичайно, він безмежно вірив у надійність свого бота і все ж таки із завмиранням серця чекав нового дня.
За цілу ніч Гедеон Спілет і Сайрес Сміт ні разу не змогли знайти хвилини, щоб поговорити наодинці, а тим часом, судячи із слів, які інженер прошепотів журналістові, їм конче треба було обмінятися думками про новий прояв таємничої сили, що, очевидно, правила островом Лінкольна. Гедеон Спілет безперестану думав про загадкове вогнище, яке світилося на острівному березі. Він бачив той вогонь на власні очі! Так само, як і він, те вогнище спостерігали його супутники — Пенкроф і Герберт! У ту темну ніч воно допомогло їм визначити розташування острова; вони не сумнівалися, що його запалив інженер, і раптом з'ясовується, що той ні сном, ні духом про це не знає!
Гедеон Спілет вирішив з'ясувати це питання, як тільки . "Бонадвентур" повернеться додому, і наполягати, щоб Сайрес Сміт розповів решті колоністів про всі оті дива. Можливо, треба спільними зусиллями дослідити увесь острів Лінкольна?
Хай там як, але тієї ночі вогонь не загорався на узбережжі біля виходу до недослідженої затоки, і до самого світанку невеличкий бот боровся з вітром у відкритому морі. Ледь над східним обрієм зайнялася зоря, вітер трохи стих і змінив напрям на два румби, що дало змогу Пенкрофові взяти
(19) Близько 106 кілометрів на годину. (Прим, автора.) [349]
курс просто на вхід до вузької затоки. Близько сьомої райку, обігнувши мис Північної Щелепи, "Бонадвентур" обережно увійшов до затоки, обрамленої закам'янілою лавою химерних обрисів.
— Який чудовий рейд! — захоплено сказав Пенкроф. — У ньому можна було б розмістити цілий флот!
— Найцікавіше те, — відповів Сайрес Сміт, — що береги затоки утворені двома зустрічними потоками лави, що наростала з кожним виверженням вулкану. Затока тут захищена з усіх боків, і, гадаю, навіть у найсильнішу бурю море в ній спокійне, наче озеро.
— Ще б пак! — погодився Пенкроф. — Вітер може увірватися сюди лише через вузьку горловину між двома мисами; до того ж північний мис прикривав південний, отож шквалам увірватися сюди дуже важко. Слово честі, "Бо-надвентур" міг би простояти тут цілий рік на якорі, ні разу не гойднувшись.
— Тільки для нього у затоці забагато місця, — зауважив журналіст.
— Ваша правда, пане Спілете, — відповів моряк. — Для "Бонадвентура" вона великувата, не заперечую. Але якщо для флоту США потрібна буде база в Тихому океані, то кращого рейду йому не знайти!
— Ми ніби опинилися в пащі акули, — зауважив Наб, натякаючи на дивну форму затоки.
— У глибині пащі, друже Набе! — відповів Герберт. — А вам не страшно, що вона клацне зубами?
— Не страшно, — поважно відповів Наб. — Та все ж таки затока ця мені не до вподоби. Надто вона лиха й похмура!
— Отакої! — крикнув Пенкроф. — Нащо ж ти, Набе, гудиш затоку? А я щойно зібрався принести її в дар Америці!
— Цікаво, а вона досить глибока? — запитав інженер. — Бо там, де пройде "Бонадвентур", не завжди пройдуть крейсери.
— Це неважко перевірити, — відповів Пенкроф.
І моряк кинув за борт саморобного лота — довгого каната із залізним грузилом. Канат завдовжки п'ятдесят морських саженів розмотався до кінця, але дна не дістав.
— Що ж, крейсери сюди також можуть заходити, на мілину не сядуть, — зауважив Пенкроф.
— Так, — погодився Сайрес Сміт. — У цій затоці — справжня безодня: Та це й не дивно — острів вулканічного [360]
походження; саме тому в морському дні трапляються такі бездонні западини.
— Береги затоки, — додав і собі Герберт, — справляють враження, прямовисних скель. Гадаю, якби Пенкроф мав навіть у п'ять або шість разів довший канат, то й тоді не дістав би дна.
— Усе це чудово, — озвався журналіст, — але мушу, Пенкрофе, вам сказати, що ваш рейд не бездоганний...
— Чого б то, пане Спілете?
— Ніде немає ані балки, ані рову, щоб якось вибратись на берег. Не видно, де б хоч ногу поставити!
І справді, до прямовисних скель із лави ніяк було й під-ступитися. Навкруги здіймалися ніби неприступні вали бастіонів чи береги норвезьких фіордів, але ще суворіші. "Бонадвентур" пройшов попід самими стінами, мало не торкаючись їх, уздовж усієї затоки, а його пасажири не знайшли жодного виступу, що дав би їм змогу зійти на дикий похмурий берег.