Перша — це підсумок його життя, вона поновлюється між кожним досвітком і присмерком, а друга — це застигла мить, з якої невдовзі почнеться "скоро". Замолоду, коли його сіті були ще затонкі й не давали ждати, він, бувало, обманював сам себе й вважав, що чує ці миті, хоча й знав, що ще не час.
"Либонь, ото й усе, що я робив, що зробив за все життя," — думає він, згадуючи обличчя старих людей, які, природно, не довіряли його юності й, передаючи церкву в його руки, ревнували до неї, наче батько, що видає доньку заміж; обличчя старих людей, поборознені зібраними докупи розчаруваннями і сумнівами, що так часто стають зворотним боком картини поважних, але ще жвавих літ. До слова, модель картини і в одній особі її власник мусить дивитися на цей бік, не може не дивитися. "Вони зробили своє — зіграли за правилами, — висновує він. — Це я підвів, я порушив правила. Мабуть, це найбільший із усіх громадських гріхів. Так, це, мабуть, моральний гріх". Думка снується тихо, спокійно, плавно, виливається у мирні óбрази — не догматичні, не настирні, не докірливі, не повні каяття. Він бачить себе постаттю, парадоксальною тінню серед тіней, у своєму оманливому оптимізмі й егоїзмі певною, що вона — і то в тій частині Церкви, яка найбільше помиляється, відбираючи мрію, серед сліпих пристрастей, зведених рук і гучних голосів — знайде те, чого не знайшла в немирському апофеозі Церкви на землі. І здається йому, що він завжди це розумів: руйнують Церкву не ті, що в ній і навмання шукають чогось поза нею, ба й не ті, що поза Церквою і навмання шукають чогось у ній. Руйнують професіонали, що керують нею, що зняли дзвони із дзвіниць. І ввижаються йому ці дзвіниці — незчисленні, хаотично розкидані, порожні, нереальні, понурі, спрямовані в небо не із захопленням, не із захватом, а з благанням, з погрозою, з безнадією. І ввижаються йому церкви світу фортечним валом, середньовічною барикадою з мертвими загостреними кілками — проти істини, проти миру в житті людей, яке полягає в тому, щоб грішити й бути прощеним.
"І я прийняв це, — думає він. — Я примирився. Та ні, гірше — служив їй. Служив, використовуючи її для того, щоб потурати своїм забаганкам. Я прийшов сюди, де на мене чекали обличчя, на яких були спантеличення, прагнення й запал, чекали, щоб повірити, а я їх не бачив. Де зведені руки тяглися до того, що, як сподівалися, я мав принести, а я не бачив їх. Приніс із собою одне зобов'язання, чи не найважливіше зобов'язання чоловіка, яке я добровільно взяв на себе перед Богом; тáк мало означали для мене це зобов'язання й обіцянка, що я навіть не бачив себе зв'язаним ними. І якщо це було все, що я зробив для неї, то чого мав сподіватися? Чого мав сподіватися, крім ганьби та розпачу й того, що з сорому лик самого Бога відвернеться від мене? Очевидно, тої миті, коли я відкрив перед нею не тільки глибину мого прагнення, але й те, що вона ніколи-ніколи не допоможе втолити його, тоді, очевидно, я став її спокусником і вбивцею, винуватцем і знаряддям її ганьби та смерті. Зрештою, мусять бути такі речі, за які не можна звинуватити Бога й перекласти на Нього відповідальність. Мусять бути". Думка починає уповільнюватися. Уповільнюється, як колесо, що заїжджає в пісок; вісь, віз і рушійна сила цього ще не відчули.
Йому ввижається він сам серед облич, завжди серед облич, оточений, обложений лицями, немовби від церковних дверей бачив себе на амвоні, немовби він — риба в акваріумі. Більше того, обличчя видаються дзеркалами, в яких він бачить себе. Знає їх усіх, може з них вичитати всі свої діяння. У них відображається балаганна фігура — трохи ошалілий скоморох, шарлатан, що проповідує щось гірше за єресь, із зневагою до тих, чий кін він захопив, а замість розп'ятого образу милосердя й любові накидає зарозумілого хвацького головоріза, застреленого з дробовика в мирному курнику в час короткого перепочинку від звичної праці — вбивання. Колесо думки уповільнюється; вісь уже відчула це, віз — ще ні.
Він бачить, як на обличчях, що його оточили, віддзеркалюються подив, спантеличення, тоді гнів, тоді страх, немовби вони зазирнули за його безглузде скоморохування й побачили, що на нього дивиться — а йому невтямки — останнє і понадверховне Само Обличчя, холодне й жахливе у Своєму безпристрасному всевіданні. Він знає, що вони бачать ще більш, бачать, як зобов'язання, що виявилося йому не до снаги, стало тепер карою; і здається йому, що зараз він каже Обличчю: "Напевно, я взяв на себе більше, ніж міг виконати. Але хіба це злочин? Невже мене за це покарають? Невже мушу відповідати за те, що мені не до снаги?" А Обличчя на те: "Не для того, щоб виконати обіцянки, ти прийняв її. Задля того, щоб задовольнити своє самолюбство, ти взяв її. Як засіб, щоб тебе викликали до Джефферсона. Не задля Моєї мети, а задля твоєї власної".
"Чи це правда? — подумки питає він. — Невже це правда?" І знову бачить себе в той час, коли викрилася ганьба. Пригадує те, що відчував, ще не народившись, те, що приховував від своєї свідомості. Бачить, як спробував відкупитися хабарем — своєю витривалістю, стійкістю й гідністю, вдавав, що відмовився від амвона як мученик, а насправді в цю саму мить серце залила хвиля тріумфальної радості відречення. Однак обличчя підвело. Вважало себе в безпеці за піднятим псалтирем, та фотограф натиснув на спускову кнопку.
Він немовби бачить самого себе. Уважно, терпляче і вправно розігрує той карти, вдаючи, що його, покірливого, довели до того, чого насправді бажав ще перед вступом до семінарії, хоча дотепер не зізнається собі в цьому бажанні. І знай роздає, розкидає хабарі-подачки, як гнилі яблука перед свиньми: ділиться з мемфіською колонією жалюгідними відсотками батьківського спадку, дозволяє себе цькувати, витягти вночі з ліжка, завезти до лісу, відлупцювати палицями і безсоромно коле місту очі, ріже вухо своїм показним сластолюбним терпеливим ego мученика, своїм виглядом та поведінкою, своїм "о доки, Господи?" і тільки вдома, зачинивши двері, сластолюбно тріумфуючи, скидає із себе личину: "Ах. Ось і по всьому. Все в минулому. Все куплено, за все заплачено".
"Але я був тоді молодий, — думає він. — Я теж мусив робити не те, що міг, а те, що вмів". Тепер думка рухається над силу, добре було б йому це розпізнати і відчути. Та віз і досі не відає, до чого наближається. "Зрештою, я ж заплатив. Я купив цього духа, дарма що розплатився своїм життям. А хто мені може заборонити? Кожен має право занапащати себе, якщо не шкодить комусь іншому, якщо живе сам по собі…" Він раптом зупиняється. Завмирає, затамовує подих, на нього напливає страх, ледь не жах. Тепер розуміє, що потрапив у пісок. Усвідомивши це, відчуває, як нутро лаштується докласти всіх сил. Просуватися він ще просувається, та тільки минуле не відрізняється від майбутнього і схоже на пройдені п'яді піску, який прилипає до коліс і з сухим шарудінням обсипається. Воно ще раніше мало б застерегти: "…відкрив жінці своє прагнення, своє ego… знаряддя, що завдало їй відчаю та ганьби…" — і хоч він не мав такого на гадці, фраза постає цілком, на всю черепну коробку, позад очей: "Не хочу думати про це. Не маю права думати про це. Не смію думати про це". Він сидить. Із цієї миті загрузле в піску колесо думки прокручується з повільною невблаганністю середньовічного знаряддя тортур, здіймає вивернуті, роздроблені суглоби його духу, його життя. "А якщо це так, якщо я — знаряддя, що завдало їй відчаю і смерті, тоді мною орудує хтось інший. Знаю, що п'ятдесят років я навіть прахом не був. Я був єдиною миттю пітьми, в якій проскакав кінь і прогримів постріл. А якщо я — мій дід у мить його смерті, тоді моя жінка — дружина його внука… розбещувач і вбивця жінки мого внука, бо я не дозволяв онукові ні жити, ні вмерти".
Вивільнившись, колесо зривається вперед із протяжним, схожим на зітхання звуком. Він нерухомо сидить у холодному поту. Піт тече й тече. Колесо крутиться й крутиться. Тепер воно котиться прудко й плавно. У розколиханій зависі серпня, в яку зараз увійде ніч, воно огортається, оповивається неясним сяйвом, схожим на ореол. Ореол повен лиць, не позначених стражданням, не позначених нічим — ані жахом, ані болем, ані навіть докором. Вони погідні, неначе знайшли спасіння в апофеозі, серед них є і його власне. Взагалі-то вони трохи подібні, близькі до чогось середнього з безлічі облич, які йому випадало бачити за все своє життя. Однак він розрізняє їх: обличчя дружини, містян, парафіян, які відкинули його, які цього дня, палкі та спраглі, зустріли його на станції, обличчя Байрона Банча, жінки з дитиною і цього чоловіка, що звався Крістмас. Тільки це обличчя неясне. Не таке виразне, як інші, воно немовби переживає тепер уже мирні муки пізнішої, ще заплутанішої неоднорідності. Згодом він зрозуміє, що це два обличчя, які ніби стараються (але знає, що стараються й хочуть не самі собою, а через рух і бажання самого колеса) звільнитись одне від одного, розтанути й знову злитися. А тепер-от зауважив ще одне обличчя — не Крістмасове. "Та це ж… — здогадується він. — Я ж його недавно бачив. Та це ж той… хлопець. З цим чорним пістолетом, як він називається… автоматичним. Той, що… на кухні, де… убив… стріляв…" І тут йому здається, що всередині його прорвався якийсь пекельний потік і ринув назовні. Він ніби бачить цей потік, відчуває, що сам відділяється від землі, легшає, легшає, опустошується, пливе. "Я вмираю, — думає він. — Мушу помолитися. Мушу спробувати". Але не молиться. Не пробує. "Коли все піднебесся, все небо повне марного, непочутого крику всіх живих, що жили на землі й досі волають, як заблукалі діти, між холодних жахливих зір… Я ж так мало хотів. Я ж так мало просив. Могло б здаватися…" Колесо крутиться, вертиться, пропадає, не зрушує з місця, немовби розкручене цим останнім потоком, що вирвався з нього, спустошивши тіло, і тепер, ставши легшим від забутого листка, нікчемнішим від плавучого сміття, спустошене й застигле, воно похилилося до нечутного на дотик підвіконня під невагомими руками: настав час на ЧАС.
Вони немовби тільки й чекали, поки він знайде силу ковтнути повітря, збере рештки честі, гордості й життя, щоб знову пройнятися тріумфом і прагненням.