Під час сеансу Анелька, яка спокійно позувала, зненацька здригнулась, обличчя її почервоніло, а потім стало біле, як облатка. Ми з Ангелі дуже злякались. Він припинив роботу й запропонував Анельці відпочити; я приніс їй води. За хвилину все минуло. Анелька хотіла позувати далі, але я бачив, що вона пересилює себе й чимось стривожена. Чи, може, втомилась. День був дуже спекотний; стіни будинків нагрілись. Я повів її додому раніше, ніж учора. Дорогою настрій в неї теж не покращився. За обідом вона знову зненацька почервоніла. Ми з папі Целіною стали допитуватись, що з нею сталося. Вона запевняла, що нічого. Коли я запитав, чи не покликати лікаря, вона поквапливо й наче аж роздратовано відповіла, що в цьому немає ніякої потреби, що вона почуває себе добре. Проте цілий день була бліда; її чорні брови весь час насуплювались, а на обличчі з'являвся якийсь суворий вираз. До мене вона ставилась байдужіше, ніж учора, — іноді мені здавалось, що вона уникає моїх поглядів. Не розумію, що з нею. І дуже тривожуся. Знову не спатиму, а якщо й засну, то, мабуть, побачу якийсь сон, схожий на той, що про нього я недавно писав.
30 серпня
Навколо мене відбувається щось незрозуміле. Опівдні я постукав до моїх дам, маючи намір супроводжувати Анельку до художника; проте їх обох не було вдома. Готельна покоївка сказала мені, що вони години зо дві тому звеліли викликати візника й поїхали до міста. Я був трохи здивований і вирішив зачекати їх. Десь за півгодини вони повернулись, однак Анелька тільки пройшла повз мене і, привітавшись, попрямувала до своєї кімнати. Я лише встиг помітити, що обличчя в неї схвильоване. Я подумав, що вона пішла перевдягтись, але пані Целіна сказала мені:
— Леоне, любий, будь ласка, піди до Ангелі й вибачся перед ним, Анеля сьогодні не прийде. Вона така знервована, що ніяк не змогла б позувати.
— А що з нею? — спитав я, страшенно занепокоєний.
Пані Целіна якусь мить вагалась, а потім відповіла:
— Не знаю; возила її до лікаря, але ми його не застали. Я лишила йому записку з проханням приїхати до нас у готель… Зрештою… не знаю…
Більше я не міг нічого довідатись. Найняв візника й поїхав до Ангелі. Коли я сказав, що Анелька сьогодні не може приїхати, мені здалося, ніби він подивився на мене якось недовірливо. Зрештою, зважаючи на мій стурбований вигляд, це було зрозуміло. Але раптом у мене промайнула думка, чи не побоюється він, що ми вже не хочемо робити портрет і вирішили відкрутитись від нього? Адже він нас не знає і може подумати, що я розстроєний через якісь фінансові ускладнення. Щоб розсіяти такі підозри, я вирішив заплатити йому наперед. Ангелі, почувши про це, гаряче запротестував, сказав, що плату він бере лише після того, як закінчить портрет, та я запевнив, що маю доручення від тітки передати йому належну суму, а тому що мені, мабуть, доведеться виїхати з Відня, я хотів би викопати це доручення. Після довгої суперечки, яка аж набридла мені, я поставив на своєму. Ми домовилися, що сеанс відбудеться завтра в домовлений час; а якщо через стан свого здоров'я пані Кроміцька не зможе прийти, я попереджу його про це до десятої години.
Повернувшись до готелю, я одразу пішов до пані Целіни. Анелька була в своїй кімнаті; пані Целіна розповіла, що був лікар, але не сказав нічого певного й приписав Анельці тільки спокій. Не знаю, чому мені здалося, що пані Целіна знову ніби вагається. Може, вона просто тривожилась, це легко зрозуміти, бо і я відчуваю якусь неясну тривогу.
Пішовши до себе в кімнату, я почав докоряти собі за те, що наші стосунки з Анелькою і її душевна боротьба, яку вона переживає, знаючи, як я її кохаю, як мучуся, не могли не позначитись на її здоров'ї. Коли я думав про це, мої почуття можна було б виразити словами: "Нехай би краще я пропав, аніж вона має хворіти через мене!"
Я з таким страхом думав, що Анелька, напевно, не зійде вниз обідати, наче від цього бозна-що залежало. На щастя, вона зійшла, хоч була якоюсь дивною. Спершу вона зніяковіла, побачивши мене; потім намагалась бути такою, як завжди, але це їй не вдавалось. Мені здавалося, що вона приховує якусь тривогу. Була значно блідіша, ніж звичайно: адже волосся в неї русяве, а сьогодні вона вдавалась майже брюнеткою.
Тепер я ламаю собі голову, чи не надійшли погані звістки від Кроміцького? А якщо так, то що це за звістки? Може, мої гроші в небезпеці? Та хай їм біс! Усе мов багатство не варте того, щоб Анелька через нього хоч п'ять хвилин тривожилась.
Завтра необхідно все з'ясувати. Я майже певен, що Анельчина тривога викликана причинами морального порядку і що все це пов'язане з Кроміцьким. Що він знову міг там утнути? Не продав же він другого Глухова, бо його немає.
Берлін, 5 вересня
Я в Берліні, тому що, втікши з Відня, треба було кудись поїхати. До Плошова не можу — туди поїде вона.
Я був глибоко впевнений, що ніяка людська сила не відірве мене від неї, навіть сама думка порвати з нею стосунки видавалась мені дикою. Та що ж! Виявляється, нічого не можна наперед передбачити, бо я поїхав, і все між нами скінчено. Я в Берліні. Мені здається, що в голові в мене працює якийсь маховик. Він так швидко крутиться, що аж боляче, — але я не збожеволів! Усе розумію, все пам'ятаю. Мій лікар мав рацію: божеволів тільки людина зі слабою головою. Зі мною такого не могло трапитись ще й тому, що іноді збожеволіти — велике щастя.
6 вересня
Проте часом мені здається, що мій мозок википить. Те, що нормальна жінка, котра прожила з чоловіком кілька місяців, може завагітніти, цілком природно, а мені це природне явище видається чимось таким потворним, що в голові не вкладається. Адже не можна водночас розуміти, що це — звичайний закон природи і разом з тим щось потворне. Цього ніяка голова не витримає. Що ж це таке? Я напружую всю свою свідомість і розумію, що людей, які мають бути розтрощені, розтрощує сила незвичайних обставин; але зі мною сталося щось інше. Мене розчавив нормальний порядок речей.
І чим природніше те, що сталося, тим воно жахливіше.
Суцільні протиріччя. Вона в цьому не винна, я це розумію, я ж не збожеволів! Вона залишилася чесною, та я скоріше простив би їй будь-який злочин. І не можу я, богом присягаюсь, не можу простити тобі саме тому, що я так тебе кохав! Чи ти повіриш, що немає в світі жінки, котру я зараз так зневажав би, як зневажаю тебе, бо, по суті, ти мала двох чоловіків: мене для платонічного кохання, а Кроміцького — для подружнього! Бачиш, мені справді хочеться битись головою об мур, але, їй-богу, хочеться й сміятись…
Я не сподівався, що все-таки був засіб відірвати мене від тебе! Був, і він подіяв!
8 вересня
Коли подумаю, що все скінчено, розірвано, нічого не залишилось, що я вже виїхав назавжди, — не можу в це повірити. Немає в мене більше Анельки! А що ж є? Нічого!
Тож навіщо я живу? Не знаю! Напевно, не для того, щоб поцікавитись, чи Кроміцький матиме сина чи дочку!
Весь час я думав: "Як усе це природно!" — і голова в мене лускає.
Дивна річ: я повинен був бути готовим до цього, а мені ніколи нічого схожого, й на думку не спадало. Скоріше я міг сподіватись, що мене грім поб'є.
Але ж Кроміцький з Варшави одразу поїхав до Плошова, жив там кілька днів, а потім разом з Анелькою вони були в дорозі, у Відні, в Гаштейні.
А я створював любовну атмосферу. Це збуджувало нерви пані Кроміцькій, хвилювало її серце. їй-богу, в цьому є свої страшенно смішні сторони.
Я несосвітенний дурень. Якщо міг терпіти спільне життя подружжя Кроміцьких, то повинен вміти витерпіти і його наслідки. Але, бачить бог, це не мій розум, а мої нерви протестують проти цього. Є люди, в яких ці дві сили миряться між собою, а в мені вони гризуться, мов собаки. Це теж велике нещастя.
Чому, власне, я ніколи не передбачав нічого подібного? Адже слід було подумати, що коли можливий якийсь страшний збіг обставин, якийсь удар, болючіший за всі попередні, то він, звісно, мене не обмине.
Часом мені здається, що мене просто переслідує провидіння, що воно, встановивши певну логіку фактів, яка сама вміє мстити, не зупиняється на цій помсті, а ще навмисне вникає в мої справи й за них мене окремо карає. Чому така жорстокість до мене? Хіба мало чоловіків закохуються в чужих дружин, чи вони менше страждають, ніж я, тому що менше, легковажніше, нещиро кохають? Де ж тоді справедливість?
Ні! В цих речах немає ніякої закономірності, все відбувається випадково, як прийдеться.
10 вересня
Весь час я думаю про те, що досі причиною людських трагедій були виняткові випадки й нещастя, а моя трагедія виникла внаслідок природного ходу подій. Справді, я не знаю, що гірше. Така природність для мене нестерпна.
11 вересня
Кажуть, що людина, яку вдарила блискавка, стовпіє і не падає одразу. Я теж тримався силою тієї блискавки, що вдарила в мене, але зараз думаю, що звалюся з ніг. Погано мені. Як тільки починає смеркатись, зі мною відбувається щось дивне: мені робиться душно, стає важко дихати, здається, ніби повітря не хоче проникати в глибину моїх легенів, і я дихаю лише частиною їх. Удень і вночі мене час від часу охоплює якийсь невимовний страх, страх не знати перед чим. Здається, що станеться щось страшне, незрівнянно гірше, ніж смерть.
Вчора я запитав себе: а що було б, якби я раптом у цьому незнайомому місті забув, як мене звати, свою адресу і побрів би в темряві, куди очі бачать, без мети, немов божевільний?…
Це хворобливий вимисел. У такому разі з моїм тілом сталося б лише те, що вже сталося з душею, бо й душа моя не знає, де вона зараз, і йде навмання, наче заблукала.
Я боюсь усього, крім смерті. Точніше кажучи, в мене таке дивне відчуття, що це не я боюсь, а в мені живо страх, наче якась окрема істота, — і тремтить. Я тепер зовсім не переношу темряви. Вечорами ходжу до повної знемоги освітленими електричними ліхтарями вулицями. Якби зустрів когось знайомого, втікав би від нього на кінець світу; але натовп мені необхідний. Коли вулиці починають безлюдніти, мені робиться страшно. Я завжди з жахом думаю про ніч. А ночі такі нестерпно довгі!
Майже весь час я відчуваю в роті металевий смак. Уперше я відчув його у Варшаві, коли, провівши Клару на вокзал і повернувшись додому, застав у себе Кроміцького; вдруге — тепер, у Відні, коли пані Целіна сповістила мені "велику новину".
Що це був за день І Після повторного візиту лікаря я прийшов спитати про Анельчине здоров'я.