Вася Дрозд усміхнувся і мрійно додав:
— Ех, коли б у тюрму попасти, в одиночне ув'язнення! Там, кажуть, політичним можна нічого не робити, а тільки читай собі книжки, які до вподоби. Я за один рік порозумнішав би пудів на два. Після служби обов'язково що-небудь учиню. Цієї осені в запас іду.
— До осені дожити треба. Подивись, он вони йдуть.— показав я на японські крейсери.
— Я вже думав про це і навіть пісеньку склав. От які слова:
Над баштами небо синіє... Що жде нас в далекім краю? І серце стискається й мліє За долю нещасну мою.
Загинуть, мабуть, доведеться В далеких холодних водах. Хто ж серцем на смерть обізветься І помсту запалить в серцях?
За наші безпліднії муки,
За смерть неповинних людей...
— Далі треба б щось про революцію, а от не виходить. Потім я цю пісню все-таки закінчу. Заново все перероблю.
У судновий дзвін пробили вісім склянок — полудень. З новою зміною вахти на "Орле" управління кораблем перейшло в бойову рубку. Ми в цей час були проти південного краю острова Цусіма. За сигналом командуючого, ескадра лягла на новий курс: норд-ост 23°, взявши напрям просто на Владивосток.
Інженер Васильєв стояв на кормовому містку, куди забрався з допомогою матросів, і востаннє понуро оглядав ескадру. Наша армада розтяглася так, що останні кораблі губилися в сірій млі. Важко було уявити, дивлячись на неї, що таку силу можна знищити.
ЗУСТРІЧ З ГОЛОВНИМИ СИЛАМИ
Туман, насунувшись, заступив од нас на якийсь час японські розвідувальні судна. Командуючий, бажаючи, очевидно, скористатися з цього, почав перестроювати свої лінійні кораблі в якийсь новий порядок. Нащо, з якою метою — ніхто не знав.
За сигналом командуючого, перший і другий броненосні загони повинні були, збільшивши хід до одинадцяти вузлів, повернути послідовно праворуч на вісім румбів. Наказ цей виконувався так: спочатку повернув праворуч під прямим кутом флагманський корабель, потім, дійшовши до місця його повороту, те ж саме проробили "Александр", "Бородино" і "Орел". Інакше кажучи, всі ці кораблі послідовно йшли струменем головного. В цей час знову показалися з імли японські розвідники. Щоб не виявити перед ними свого задуму, Рожественський перший свій наказ щодо другого загону скасував, і цей загін, як і раніше, йшов кільватерною колоною. Багато хто з офіцерів гадали, що чотири кращі броненосці поворотом "всі враз" вліво розгорнуться в стрій фронту. Але цього не сталося. Коли ці кораблі з рештою ескадри утворили прямий кут, командуючий видав наказ:
"Першому броненосному загонові повернути послідовно на вісім румбів ліворуч".
Вийшла плутанина. "Александр" пішов у кільватер "Суворову", а "Бородино", не зрозумівши сигналу, зробив поворот ліворуч одночасно з флагманським кораблем. Завагався трохи і "Орел", спантеличений переднім броненосцем. У нашій бойовій рубці почалася гарячка. Командир судна, капітан 1-го рангу Юнг, крикнув старшому штурману, лейтенантові Саткевичу:
— Ви помилилися] Сигнал, мабуть, був "повернути враз".
Точний і акуратний по службі, лейтенант Саткевич відповів упевнено:
— Цього не може бути І Сигнал розбирав я особисто і сигнальний старшина Зефіров.
Командир, не задовольнившись таким поясненням, розпорядився:
— Лейтенант Славінський, перевірте!
Вахтовий начальник Славінський, завжди урівноважений і неквапливий, цього разу швидко подивився в сигнальну книгу і доповів:
— Помилки нема. Сигнал був — "повернути послідовно". "Бородино" плутає.
Прочитав те ж саме і вахтовий офіцер, мічман Щербачов.
Командир заспокоївся, тим більше, що й "Борбдино", переклавши руля, пішов за "Александром".
Врешті-решт перший загін вишикувався в кільватерну колону. Ця колона, висунувшись наперед і утворивши уступ, ішла окремо від решти ескадри паралельним з нею курсом22. Знову ескадра опинилася в двох колонах, з яких праву вів "Суворов", ліву — "Ослябя". Відстань між цими двома паралельними колонами була тринадцять кабельтових 23.
О 1 годині 20 хвилин дня на "Орле", де з дозволу начальства багато матросів спало, прогриміла команда:
— Вставай! Чай пити!
Для команди заварювали чай просто в самоварах. їх було на броненосці кілька, величезних, виблискуючих червоною міддю. З чайниками в руках підбігали матроси. Проте цього разу не всім довелося допити чаю.
Через п'ять хвилин праворуч по носу невиразно почали окреслюватися на горизонті головні сили ворожого флоту. Число їхніх кораблів все збільшувалось. І всі вони йшли кільватерним строєм напереріз нашому курсові. І
Кінець. Не маючи переваги в швидкості ходу, ми нікуди не можемо від них втекти. Оцим і відрізняється морська битва від сухопутної. На суші можна заховатися за горами, в лісах. У морі все відкрите, і, скільки охоплює око, розстилається тільки водна рівнина. Крім того, на суші командуючий не бачить самого бою, а має про нього уяву лише з донесень молодших начальників. На морі ж усе відбувається у нього на очах, він безпосередньо наглядає за оперативними діями. Там начальник що вище займає становище, то менше наражається на небезпеку, командуючи військовими силами з глибокого тилу. На морі ж під час бою наражаються на однакову небезпеку всі, незалежно від звання і посади. Флагманський корабель рискує ще більше: на його щоглах майорить адміральський прапор, ніби навмисне для того, щоб привернути вогонь противника. Коли гине корабель, коли не можна спустити шлюпок і коли кожен, рятуючись, повинен розраховувати тільки на свою спритність, фізичну силу і на вміння плавати — молодий матрос має навіть більше шансів зостатися живим, ніж старий командир судна або адмірал.
З-за хмар на кілька хвилин визирнуло сонце, освітивши морський простір. Ворожі кораблі наближались. Наші офіцери намагалися визначити їх типи. Хтось, вказуючи на головного, здивовано вигукнув:
— Дивіться: броненосець "Мікаса"!
— Не може бути! "Мікаса" давно вважається загиблим.
— Значить, воскреснув, якщо він тут.
Головним справді був "Мікаса" під прапором адмірала Того. За ним ішли броненосці: "Сікісіма", "Фудзі", "АсахЬ і броненосні крейсери "Кассуга" і "Ніссін". Слідом за цими кораблями виступили ще шість броненосних крейсерів: "Ідзумо" під прапором адмірала Камімура, "Якум.о", "Асама", "Адзума", "Токіва" і "Івате".
На баку, тривожно вдивляючись у ворожі кораблі, зібралися групи матросів. Деякі з них, додержуючи старих морських традицій, побували перед смертю в бані й переодяглися в чисту білизну. Таких, переконаних, що на тім світі вони повинні стати перед богом, як на адміральському огляді, було небагато. В одній групі був і кочегар Бакланов у брудному робочому одязі. Що відчував він, вдивляючись у кораблі противника, які наближалися?
Священик Паїсій, одягнений у ризу, з хрестом в одній руці, з волосяним кропилом у другій, кваплячись, обходив верхню палубу. Його супроводжував, несучи чашу з святою водою, матрос, що виконував на судні обов'язки дячка. Біля кожної башти вони обидва зупинялись, і священик нашвидку кропив башту святою водою, а потім, мимрячи слова молитви, хрестом благословляв дула гармат.
Кочегар Бакланов, озирнувшись і побачивши Паїсія, сказав:
— Дивіться, хлопці, наш рудий клоп чаклувати почав. Але тільки, по-моєму, він даремно старається. Зараз почнуть годувати рибу людським м'ясом. А милостивий бог дивитиметься і радітиме, як христолюбиві воїни захлинаються в морі.
Почулися роздратовані голоси:
— Замовкни ти, покидьку проклятий!
— Законопатити б йому рот клоччям, він би не зубоскалив. Деякі матроси розсміялися.
Пробили ще раз бойову тривогу. Всі зайняли свої місця. Настала тиша. Життя на кораблі немовби завмерло. Працювали лише помпи, щоб уберегти судно від пожеж; зі шлангів з тріском виривалися блискотливі струмені, густо поливаючи палубу. А шлюпки ще зранку були наповнені водою.
За бойовим розписом я мав бути в операційно-перев'язочному пункті, розташованому з правого борту, на нижній палубі, біля головного вихідного трапа із спардека. Коли я спустився туди, там уже були обидва лікарі, два фельдшери, санітари, а також прикомандировані: обер-аудитор і інженер Васильєв, який вважався інвалідом. Слідом за мною прибув і священик Паїсій, що встиг уже зняти з себе ризу. Я був призначений у розпорядження лікарів.
Досить просторе приміщення було пофарбоване білою емалевою фарбою. Щоразу, коли били бойову тривогу, я спускався сюди. Під час нашого перебування в тропіках тут працювати було неможливо, бо відділ головних машин, який був під нижньою палубою, підвищував температуру в операційному пункті до шістдесяти градусів за Реомюром. Тепер, у холоднішій кліматичній смузі, температура тут значно знизилася. Були й інші незручності: в операційний пункт треба було спускатися з батарейної палуби по вузькому і дуже незручному для перенесення поранених трапу. Зате сам коридор був широкий, він далеко простягся вздовж судна, кінчаючися до носу тупиком, а до корми — машинною майстернею. Цей залізний провулок у надрах броненосця в разі потреби міг бути додатковим приміщенням для людей, які вибули зі строю. Операційний пункт, опоряджений в такому місці, мав ту перевагу, що був ізольований від інших відділів і добре захищений од ворожих снарядів: згори — дводюймовою броньовою батарейною палубою, з бортів — важкою бронею.
Під час переходу медичний персонал на чолі зі старшим лікарем Макаровим не переставав готувати перев'язочний матеріал. Самих тільки індивідуальних пакетів було в запасі півтори тисячі. Кожен такий пакет, що складався з бинта в сажень завдовжки і клаптя марлі, був загорнений у парафіновий папір і вкладений в окремий ящик. Ці ящики, заклеєні, із знаком Червоного Хреста, були розподілені по всіх містках, в бойовій рубці, в баштах, у казематах і в інших приміщеннях. Команда була заздалегідь навчена, як треба користуватися індивідуальним пакетом. Для транспортування поранених приготували п'ятдесят пар носилок, зроблених з парусини і бамбукових палиць. На всіх носилках був приладнаний для ніг парусиновий карман, щоб поранений, якого спускатимуть по трапу, не сповзав униз. Носильників розподілили по різних місцях корабля, захищених бронею, а кілька чоловік з них лишилися при операційному пункті. Тут-таки були припасені чани й анкерки з прісною водою.
На цій же нижній палубі за перегородкою, поблизу машинної майстерні, розташувався трюмно-пожежний дивізіон, його очолювали мічман Карпов і трюмний інженер-механік Румс.