— На крик міледі збіглися слуги. Вона нетямилася з люті. Які прокляття вивергала вона на вас! Я злякалась, як би вона не згадала, що ви потрапили до її спальні через мою, і не запідозрила, що я — ваша спільниця. Тож я взяла весь свій злиденний скарб і втекла.
— Бідолашна дівчинко! Що ж я можу зробити для тебе? Післязавтра я вирушаю в похід.
— Все, що завгодно, добродію! Допоможіть мені виїхати з Парижа, допоможіть виїхати з Франції!
— Та не брати ж тебе на облогу Ла-Рошелі! — заперечив Д'Артаньян.
— Звичайно, ні; проте ви можете влаштувати мене десь у провінції, наприклад, у якої-небудь знайомої дами на вашій батьківщині.
— Люба моя дівчинко, в мене на батьківщині дами не тримають покоївок. Проте стривай: я знаю, що ми зробимо! Планше, біжи по Араміса, хай негайно йде сюди. У нас є до нього дуже серйозна розмова.
— Розумію, — сказав Атос — Але чому не до Портоса? Мені здається, що його маркіза…
— Портосова маркіза вдягається за допомогою писарчуків свого чоловіка, — сміючись, мовив Д'Артаньян. — До того ж, Кетті не схоче жити на Ведмежій вулиці, чи не так, моя люба?
— Я житиму де завгодно, — відповіла Кетті, — аби тільки мене як слід сховали і ніхто не знав, де я.
— А тепер, Кетті, коли ми розлучаємося з тобою і, отже, ти більше не ревнуєш мене…
— Добродію, — відказала Кетті, — хоч би де я була, далеко чи близько, я завжди кохатиму вас!
— Ось де, хай йому грець, звила гніздо вірність! — прошепотів Атос.
— Я теж, — мовив Д'Артаньян, — я теж завжди кохатиму тебе, будь певна. А тепер скажи мені щиро: чи не чула ти про молоду жінку, котру викрали якось вночі? Мені дуже важливо це знати.
— Стривайте… О Боже, добродію, невже ви кохаєте ще й цю жінку?
— Ні, її кохає один з моїх друзів. Та ось і він, поглянь, це — Атос.
— Я! — вигукнув Атос з таким жахом, ніби він наступив на змію.
— Ну звичайно ж, ти! — сказав Д'Артаньян, стискаючи Атосові руку. — Ти чудово знаєш, як ми всі прихильні до бідолашної пані Бонасьє. До того ж, Кетті нікому не пробовкається, чи не так, Кетті? Розумієш, дівчинко, — вів далі гасконець, — це дружина того бридкого гладуна, якого ти, мабуть, помітила біля дверей, коли входила до мене.
— О Боже! — вигукнула Кетті. — Не нагадуйте мені про нього. Я так боюсь його; тільки б він не впізнав мене!
— Тобто як — не впізнав? Хіба ти раніше його бачила?
— Він двічі приходив до міледі.
— Он воно що! Коли?
— Тижнів зо два — зо три тому.
— Так, так…
— І вчора ввечері він приходив.
— Вчора ввечері?
— Авжеж, саме перед тим, як прийшли ви.
— Атосе, ми оточені шпигунами!.. І ти гадаєш, що він упізнав тебе, Кетті?
— Помітивши його, я насунула на обличчя чепець, але, може, було вже пізно…
— Зійдіть униз, — Атосе, до вас він ставиться не так підозріливо, як до мене, — й гляньте, чи й досі він стоїть біля дверей.
Атос зійшов униз і незабаром вернувся.
— Його немає, — сказав він, — і двері замкнені.
— Він пішов доповісти, що всі голуби злетілися до голубника.
— Тоді розлітаймося, — мовив Атос, — і залишмо тут самого Планше; він розповість нам про подальші події.
— Хвилинку! Але ж ми послали по Араміса!
— Авжеж, — похопився Атос — Зачекаймо Араміса. Тут до кімнати ввійшов Араміс.
Йому про все розповіли й пояснили, чому конче треба знайти у когось із його вельможних знайомих місце для Кетті. Араміс на хвилину замислився й спитав, зашарівшися:
— Я справді прислужуся вам цим, Д'Артаньяне?
— Буду вам вдячний на все життя.
— Так от, пані де Буа-Трасі просила мене знайти для однієї з її приятельок, яка, здається, живе десь у провінції, надійну покоївку; коли ви, Д'Артаньяне, можете поручитися за дівчину…
— О добродію! — вигукнула Кетті. — Запевняю вас: я буду безмежно віддана тій особі, що дасть мені можливість виїхати з Парижа.
— Все буде гаразд, — сказав Араміс.
Він сів до столу, написав записку, запечатав її своїм перснем і віддав Кетті.
— А тепер, моя люба, — мовив Д'Артаньян, — ти сама знаєш, що залишатися тут небезпечно — і нам, і тобі. Тому ми мусимо розлучитись. Ми зустрінемося з тобою в кращі часи.
— Хоч би коли, хоч би де ми зустрілися, — відповіла Кетті, — я завжди кохатиму вас так само, як кохаю зараз!
За хвилину троє молодих людей розійшлися в різні боки, домовившись зустрітися о четвертій годині в Атоса й доручивши Планше стерегти квартиру.
Араміс рушив додому; Атос із Д'Артаньяном подалися заставляти сапфір.
Як і передбачав наш гасконець, їм дали під заставу триста пістолів. Більше того, лихвар сказав, що, коли б вони побажали продати йому перстень, він дав би за нього п'ятсот пістолів, бо цей сапфір чудово підходить до однієї пари сережок.
Атосові й Д'Артаньянові, як добрим солдатам і неабияким знавцям, вистачило трьох годин, щоб придбати все мушкетерське спорядження. До того ж Атос, як несперечлива людина й широка натура, не торгуючись, платив ті гроші, які правили за ту чи іншу річ, аби тільки вона йому подобалась. Д'Артаньян спробував зауважити другові, проте Атос, лагідно усміхнувшись, поклав йому руку на плече, і Д'Артаньян зрозумів: коли йому, бідному гасконському дворянинові, й годиться торгуватись, то це аж ніяк не личить людині, котра поводиться, як принц крові.
Мушкетер нагледів чудового андалузького коня шести років, чорного, як агат, з яскраво-червоними ніздрями, з тонкими й стрункими ногами. Він пильно оглянув його, але не знайшов жодної вади. За коня заправили тисячу ліврів.
Може, його віддали б і дешевше; але поки Д'Артаньян сперечався з баришником, Атос поклав на стіл гроші.
Для Грімо купили пікардійську конячину, коренасту й сильну, яка коштувала триста ліврів.
Купивши сідло для цієї конячини та зброю для Грімо, Атос побачив, що від його ста п'ятдесяти пістолів не лишилося нічого. Д'Артаньян запропонував другові частину своїх грошей, а той, мовляв, згодом оддасть борг.
Атос знизав плечима.
— Скільки пропонував лихвар за сапфір?
— П'ятсот пістолів.
— Тобто на двісті пістолів більше; сто — вам, сто — мені. Друже мій, та це ж ціла спадщина; йдіть до лихваря.
— Як, ви хочете…
— Цей перстень справді навіював би мені надто сумні спогади; до того ж, у нас ніколи не буде трьохсот пістолів, щоб викупити його; отже, ми марно втратимо на цій справі дві тисячі ліврів. Скажіть йому, Д'Артаньяне, що він може забрати собі перстень назавжди, і вертайтеся з двома сотнями пістолів.
— Подумайте як слід, Атосе.
— Дзвінка монета дорого коштує в наш час; крім того, треба вміти приносити жертви. Йдіть, Д'Артаньяне, йдіть. Грімо супроводитиме вас зі своїм мушкетом.
За півгодини Д'Артаньян вернувся з двома тисячами ліврів, не зазнавши ніяких пригод.
Отак Атос знайшов гроші на спорядження, яких зовсім не сподівався.
IX. Видіння
Отож о четвертій годині четверо друзів зібралися в Атоса. З турботами про спорядження було покінчено, і тепер на обличчі кожного відбивалися тільки власні потаємні турботи. Адже кожна хвилина здобутого сьогодні щастя таїть у собі тривогу за майбутнє.
Несподівано прийшов Планше з двома листами, адресованими Д'Артаньянові.
Один являв собою маленьку записочку, вишукано згорнену впродовж аркуша й запечатану гарною печаткою зеленого воску із зображенням голуба, що несе в дзьобі зелену гілочку.
Другий був великий, чотирикутний; на ньому виблискував грізний герб його високопреосвященства герцога-кардинала.
Коли Д'Артаньян побачив маленького листа, серце в нього радісно закалатало: він упізнав почерк, який запам'ятав на все життя, дарма що бачив його лише раз.
Юнак схопив цей лист і розпечатав його.
"Найближчої середи, — писалося в листі, — між шостою і сьомою годиною вечора будьте на Шайотській дорозі й пильно придивляйтесь до карет, що проїздитимуть повз вас; але коли вам дороге ваше життя й життя тих, хто вас кохає, не кажіть жодного слова, не робіть жодного руху, щоб ніхто не здогадався, ніби ви впізнали особу, яка не зупиняється ні перед чим, аби тільки побачити вас хоч на мить".
Підпису не було.
— Це пастка, Д'Артаньяне, — сказав Атос, — не ходіть туди.
— Але мені здається, що я впізнаю почерк, — відповів Д'Артаньян.
— Почерк можна й підробити, — вів далі Атос — О шостій чи о сьомій годині вечора в таку пору року Шайотська дорога зовсім безлюдна; їхати туди однаково, що піти на прогулянку до лісу Бонді.
— А що, як ми поїдемо разом? — спитав Д'Артаньян. — Хай йому біс! Адже не проковтнуть нас усіх чотирьох одразу; та ще з чотирма слугами, та з кіньми, та зі зброєю…
— До того ж це була б слушна нагода показати наше спорядження, — докинув Портос.
— Якщо це справді пише жінка, — заперечив Араміс, — і якщо ця жінка не хоче, аби її бачили, ви скомпрометуєте її, Д'Артаньяне, затямте собі. Такий вчинок не гідний дворянина.
— Ми залишимось позаду, — сказав Портос, — а Д'Артаньян поїде до карети сам.
— Так-то воно так, але з карети, яка мчить на повному ходу, дуже легко вистрілити з пістолета.
— Ба! — мовив Д'Артаньян. — Куля може не влучити. А ми тим часом наздоженемо карету й переб'ємо всіх, хто в ній сидітиме. Все-таки кількома ворогами буде менше.
— Він каже правду, — погодився Портос — Я за бійку: треба, зрештою, випробувати нашу зброю.
— Що ж, дозволимо собі таку втіху, — озвався Араміс своїм звичним лагідним і недбалим тоном.
— Як хочете, — сказав Атос.
— Панове, вже пів на п'яту, — зауважив Д'Артаньян. — Ми ледве встигнемо до шостої години на Шайотську дорогу.
— Крім того, якщо ми виїдемо надто пізно, — докинув Портос, — нас ніхто не побачить, а це було б дуже прикро. Отож лаштуймося в путь, панове!
— А ви ж забули про другий лист, — спинив їх Атос — Судячи з печатки, він, здається мені, заслуговує на те, щоб його розпечатали: признаюся, мій любий Д'Артаньяне, мене він турбує куди більше, ніж та записка, яку ви непомітно сховали в себе на грудях.
Д'Артаньян зашарівся.
— Гаразд, панове, — сказав юнак, — подивімося, чого хоче від мене його високопреосвященство.
Д'Артаньян розкрив листа й прочитав:
"Пана Д'Артаньяна, королівського гвардійця роти Дезессара, запрошують сьогодні на восьму годину вечора до палацу кардинала.
Ля Удиньєр, капітан гвардії".
— Ти ба! — мовив Атос — Оце побачення далеко небезпечніше, ніж перше.
— Я піду на друге, побувавши на першому, — відповів Д'Артаньян. — Одне призначено на сьому годину, друге на восьму; часу вистачить на обидва.
— Гм… А я б не пішов, — озвався Араміс — Вихований кавалер не може не піти на побачення, призначене дамою; але завбачливий дворянин завжди може знайти виправдання, щоб не з'явитися до його високопреосвященства, надто коли в нього є підстави вважати, що його запрошено зовсім не з люб'язності.
— Я згоден з Арамісом, — кивнув головою Портос.
— Панове, — відповів Д'Артаньян, — я вже одного разу дістав через пана де Кавуа таке запрошення від його високопреосвященства.