Віддавши печатку, заявивши про свій вихід з Ордену і про намір піти у світ, Кнехт, хоч і зробив щось нечуване, незвичайне, страхітливе і, можливо, навіть непристойне, не порушив правил Ордену. Бажаючи здійснити цей незбагненний, проте формально цілком законний крок не за спиною настоятеля Ордену, а вічнавіч з ним, він робив більше, ніж того вимагала буква закону.
Але як дійшла до такого ця оточена пошаною людина, одна з підпор ієрархії? Як могла вона для здійснення свого наміру, який, хай там що, всетаки був дезертирством, використати писані правила й знехтувати сотню неписаних, але так само священних і природних зобов'язань, що мали б її стримати? Настоятель почув, як у темряві пролунали удари годинника, відігнав від себе марні думки, десять хвилин присвятив пильним дихальним вправам, тоді скупався й вибрав собі келію для медитації, щоб за годину, яка лишилася до сну, набратися ще сили, заспокоїтись і вже до ранку не думати більше про цю справу.
Другого дня молодий служник привів Магістра Кнехта з будинку для гостей до настоятеля Ордену і був свідком того, як вони привіталися. Він звик бачити зблизька великих майстрів медитації і жити серед них, але тут він помітив у поставі й поведінці, в привітанні обох Магістрів щось особливе, нове для себе — якийсь небувалий, вищий ступінь зосередженості. То було, розповідав він нам, не звичайне вітання двох найвищих службовців Касталії, що могло вилитись у весело й недбало виконану церемонію, або в урочисторадісний святковий акт, або й часом у своєрідне змагання, хто виявить більше ввічливості, підпорядкування й під2кресленої покірливості. А тут враження було таке, наче приймали чужого, скажімо, славетного майстра йоги, який приїхав здалека, щоб висловити настоятелеві Ордену свою пошану й позмагатися з ним. Обидва Магістри були дуже стримані й скупі на слова і жести, але в погляді й на обличчі в кожного проступали спокій, рішучість і зосередженість, а також прихована напруга, наче вони світилися зсередини чи були заряджені електричним струмом. Більше нічого наш свідок не побачив і не почув. Магістри пішли у внутрішні кімнати, мабуть, до приватного кабінету настоятеля, де їм ніхто не повинен був заважати, і пробули там кілька годин. Ми знаємо про їхню розмову тільки те, що випадково пощастило довідатись від депутата Десиньйорі, якому дещо розповів про неї сам Йозеф Кнехт.
— Ви вчора приголомшили мене, — почав настоятель, — і мало не вивели з рівноваги. Відтоді я мав час трохи подумати про все це. Звичайно, погляди мої не змінилися, адже я член Колегії і керівництва Ордену. За буквою закону ви маєте право заявити про вихід з Ордену і скласти з себе обов'язки. Ви дійшли висновку, що посада стала для вас обтяжливою, і відчуваєте потребу спробувати нового життя поза Орденом. А що, як я вам запропоную зробити таку спробу, але не так, як ви зопалу надумали, а, скажімо, взявши тривалу або взагалі не обмежену жодним терміном відпустку? Адже десь така й була мета вашої заяви.
— Не цілком, — заперечив Кнехт. — Якби Колегія задовольнила моє прохання, я б залишився в Ордені, та однаково пішов би з посади. Те, що ви так ласкаво пропонуєте, було б тільки втечею від правди. Та й мало було б користі Вальдцелю і Грі в бісер від Магістра, який надовго, на невизначений час, пішов у відпустку і про якого не можна знати напевне, чи він узагалі повернеться. А якщо б він і повернувся через рік або через два, то багато чого з того, що стосується його обов'язків і його дисципліни, Гри в бісер, уже забув би, а нічого нового не навчився б.
Александр: — Може, всетаки чогось би навчився. Може, пересвідчився б, що світ за межами Касталії не такий, як він собі уявляв, і що тому світові так само непотрібен Йозеф Кнехт, як він Кнехтові, і, заспокоївшись, повернувся б назад, радий, що знов опинився в давньому, надійному оточенні.
— Ваша добрість сягає дуже далеко. Я вам вдячний, а проте не можу скористатися нею, бо шукаю зовсім іншого. Я прагну не задовольнити свою цікавість чи скуштувати світського життя, а беззастережно стати на новий шлях. Я не хочу йти в світ, маючи про запас стежку назад на той випадок, якщо мене спіткає розчарування, не хочу бути обережним мандрівником, що вирішив трохи поглянути на чужі краї. Навпаки, я жадаю ризику, ускладнень і небезпек. Я зголоднів за дійсністю, за реальними завданнями і вчинками, за нестатками й муками. Можу я попросити вас, щоб ви не наполягали на своїй ласкавій пропозиції і взагалі не пробували збудити в моїй душі вагання і звабити мене назад? Це нічого не дасть. Мій приїзд до вас втратив би для мене своє значення і свій чар, якби приніс запізніле, вже непотрібне мені задоволення мого прохання. Я не стояв на місці, відколи написав свою заяву; шлях, на який я ступив, — тепер єдино можливий для мене, він — мій закон, моя батьківщина, моє служіння.
Александр зітхнув і кивнув головою, визнаючи, що він мав слушність.
— Отже, припустімо, — терпляче сказав він, — що вас справді не можна ні уласкавити, ні переконати, що ви, всупереч усім зовнішнім ознакам, гнані амоком або втратили глузд, а тому глухі до голосу будьяких авторитетів, розуму чи доброти і вам краще не ставати на дорозі. Отже, я поки що не буду вас переконувати чи впливати на вас. Але в такому разі зробіть те, задля чого ви сюди приїхали: розкажіть мені історію своєї зради, поясніть свої вчинки й наміри, якими ви так налякали нас! Чи то буде сповідь, чи виправдання, чи звинувачення, однаково я хочу вислухати його.
Кнехт кивнув головою.
— Гнаний амоком дякує вам за ласку, вона його втішила. Я не маю наміру нікого звинувачувати. Те, що я хочу сказати, якби його не було так важко, так неймовірно важко передати словами, — для мене означає виправдання, а вам хай здається моєю сповіддю.
Він відхилився на спинку стільця й глянув угору, туди, де на склепистій стелі ще проступали бляклі залишки розпису з тих часів, коли Гірсланд був монастирем, — казкове плетиво ліній і барв, квітів і орнаментів.
— Думка про те, що посада Магістра може набриднути й від неї можна відмовитися, вперше виникла в мене через кілька місяців після того, як мене призначили Магістром Гри. Одного дня я сидів собі й гортав книжечку свого славетного попередника Людвіга Вассермалера, в якій він, переглядаючи місяць за місяцем рік праці Магістра, дає вказівки й поради своїм наступникам. І ось я натрапив на те місце, де він нагадував, що до наступної святкової Гри треба готуватися заздалегідь, а якщо не відчуваєш натхнення й тобі бракує ідеї — настроювати себе на неї, зосереджувати на ній усі свої думки. Коли я, на той час наймолодший з Магістрів, сповнений завзяття, прочитав це застереження, то, в юнацькій своїй зарозумілості, трохи посміявся з тривоги старого чоловіка, що прозирала в його словах, а проте й відчув у них якусь небезпеку, щось грізне й гнітюче, і вже тоді вирішив: якщо колись настане такий день, що думка про наступну святкову Гру замість радості викликатиме в мене тривогу, а замість гордості — страх, я не буду тяжко вимучувати ідею нової Гри, а складу з себе повноваження й поверну Колегії ознаки свого звання. То вперше в мене з'явилася така думка, але, звичайно, тоді, коли я щойно опанував свої обов'язки і всі труднощі лишилися позаду, коли вітрила мої несли мене вперед, я в глибині душі не дуже вірив, що колись постарію, стомлюся від життя та праці й що мене пригнічуватиме обов'язок вишукувати ідеї для нових ігор. У всякому разі, цей намір з'явився в мене саме тоді. Ви ж на той час досить добре знали мене, Превелебний, може, навіть краще, ніж я сам себе знав, ви були моїм порадником і сповідником у перші, найтяжчі дні мого перебування на посаді й тільки недавно залишили Вальдцель.
Александр допитливо глянув на нього.
— Я навряд чи мав коли приємніше доручення, сказав він, — і був тоді такий задоволений вами й самим собою, як хіба врядигоди в житті. Якщо правда, що за кожну приємність, яку тобі послала доля, треба платити, то тепер я мушу спокутувати свій тодішній захват. Я тоді просто пишався вами. А сьогодні вже не можу пишатися. В тому, що Орден спіткає через вас велике розчарування, а Касталія переживе великий струс, є частка й моєї вини. Може, тоді, як я був вашим проводарем і порадником, мені треба було побути в Селищі Гри на кілька тижнів довше й ще суворіше повестися з вами, ще пильніше вас перевірити. Кнехт весело зустрів його погляд.
— Вам не треба робити собі таких закидів, Превелебний, а то мені доведеться нагадати вам декотрі настанови, які ви змушені були давати щойно обраному Магістрові, коли йому здавалась надто тяжкою його служба, його обов'язки й відповідальність. В одну таку хвилину — я саме пригадав це — ви сказали мені: якби я, Magister Ludi, виявився негідником чи нездарою, якби я робив усе те, чого Магістр не повинен робити, якби я, перебуваючи на своїй високій посаді, навіть навмисне намагався завдати нашій любій Касталії якнайбільшої шкоди, все це завадило б їй не більше і схвилювало її б не глибше, ніж камінчик, кинутий у море. Па мить знялися б брижі, розійшлися б колом, і все. Такий міцний, такий непорушний наш касталійський лад, такий стійкий її дух. Пам'ятаєте? Ні, ви, безперечно, не винні в тому, що я намагаюся бути якнайгіршим касталійцем і завдати Орденові якнайбільшої шкоди. І ви знаєте також, що я не дуже порушу, та й не міг би порушити ваш спокій. Але я хочу розповісти, що було далі. Те, що я в перші дні свого перебування на посаді Магістра зміг додуматись до такої ухвали, що я не забув цієї ухвали й тепер ладен здійснити її, пов'язане з особливим духовним станом, в якому я час від часу перебуваю і який називаю "пробудженням". Але ви вже знаєте, що це таке, я колись розповідав вам про нього, як ви були моїм вихователем і гуру, і навіть скаржився, що, відколи зайняв свою високу посаду, в мене вже не буває такого стану, що він стає для мене все недосяжнішим.
— Я пригадую, — підтвердив настоятель, — мене тоді трохи вразила ваша здатність до таких переживань, бо серед нас вона — рідкісне явище, а за межами Касталії трапляється в найрізноманітніших формах: часом у геніїв, особливо в державних діячів і полководців, але також і в слабких, напівпатологічних, загалом скоріше необдарованих людей, наприклад, у ясновидців, телепатів, медіумів.