Тоді прочанин, побачивши його розгубленість, сказав йому: [582]
— Та невже ж таки, брате Санчо Пансо, ти не впізнаєш сусіда твого, мориска Рікоте, крамаря з вашого села?
Санчо почав придивлятись до нього ще пильніше, пригадувати його риси і врешті упізнав його цілком; тоді, не злазячи з осла, обійняв його за шию і промовив:
— Кий біс тебе і впізна, Рікоте, як ти так по-чудернацькому вбрався? Скажи ж мені, хто се тебе пошив у хранцузи і як ти насмілився повернутись до Гишпанії; адже якщо тебе впіймають і впізнають, сам знаєш, яке тобі лихо буде.
— Якщо ти тільки, Санчо, мене не викажеш, то я певен, що в сьому перевдязі мене ніхто не впізна. Але звернімо зі шляху в он той то-пільнячок. Там товариші мої попоїдять і припочинуть трохи, та й ти з ними, бо то все хлопці-друзяки. Там я тобі й розкажу на дозвіллі, як мені велося після того, як я з села нашого зійшов, підкоряючись указові його королівської милості, який стільки лиха накоїв моєму нещасному народові — ти ж сам про сеє, мабуть, чув.
Санчо на те пристав, Рікоте переговорив зі своїми прочанами, і всі подались до тополиного гаю, що виднівся далеченько-таки од битого шляху. Там покидали свої костури, познімали з себе киреї чи то плащі прочанські, лишившись у самих куртах та ногавицях: був то все народ молодий і показний, окрім Рікоте, який убився вже в поважні літа. Всі повитягали торби, повні, як здавалось, усякого припасу, а найбільше такого, що збуджує спрагу,— на дві милі гукає, чим би її погасити. Посідали долі, розіклали на траві-мураві, що правила їм за обрус, хліб, сіль, ножі, горіхи, шматочки сиру, кістки від шинки — гризти там уже не було чого, а посмоктати можна, була там і чорна якась потрава, вони називали її кав'яр, з ікри риб'ячої: як із'їси трохи, то так на пиття потягне, що ну! І оливки були сушені, хотЬ без усякої приправи, зате смачні й поживні. Та над горою сього бенкетного добра гору брали, безперечно, шість бурдюків вина, що кожен добув із своїх саков; коли наш славний Рікоте, що з мориска обернувся на німця чи то шваба, вийняв свого бурдюка, виявилось, що той був із шістьох найбільший.
Заходились їсти, з превеликим смаком і без поспіху, розкошуючи кожним шматочком, що брали кінчиками ножів з усього потроху, а тоді, мов по команді, кожен схопив обіруч свого бурдюка і, припавши губами до горлечка, вліпив очі в небо, мов хотів туди поцілити. Довгенько так сиділи, відкинувшись, та головою туди-сюди водили — отака, мовляв, смакота! — і переливали тую смакоту з бурдюків собі в шлунки. На те все дивився Санчо, і було йому не шкода — навпаки, він тут якраз до речі пригадав приказку: "Попав між ворони, кракай, як і они", попросив у Рікоте бурдюка і став ціляти очима в небо з не меншим задоволенням, ніж уся компанія.
По чотири рази прикладались вони отак до бурдюків, а вп'яте вже годі: бурдюки стали порожні й сухі, як засохлі комишини, і веселощі трохи посмутніли. Час від часу котрийсь із прочан брав Санча за руку й промовляв: "Шваб і шпан — гут камрад!" — "Гут камбрат, сакрамент!" — відповідав Санчо і реготався цілу, може, годину; з голови йому повилітали всі губернаторські напасті, бо поки чоловік їсть і п'є, ніякі турботи не мають над ним влади. Вино скінчилось, почався сон: він зморив [583] усіх прочан, що тут же й простяглися на тих своїх столах та обру-сах. Не спали тільки Рікоте й Санчо, бо їли більше, а пили менше. Покинувши обнятих солодким сном товаришів, Рікоте одвів Санча трохи далі. Посідали вони під буком, і Рікоте, ніби забувши свою маври-танщину, заговорив до Санча щирісінькою гишпанською мовою:
— Сам добре знаєш, Санчо Пансо, друже мій і сусіде, що як проголосив його милость король указ про вигнання нашого народу, всі наші зажурились і злякались непомалу. Мене самого той указ так нажахав, що мені здавалось, ніби ще перед кінцем того терміну, який нам дано для виїзду з Гишпанії, на мене й на дітей моїх упала вже люта кара. От і надумав я, як чоловік розважний,— так мені принаймні здається,— як чоловік, який знає, що отоді й тоді його виженуть із домівки і доведеться йому іншої шукати,— надумав, кажу, сам-один, без сім'ї, покинути своє село й пошукати такого місця, куди б я міг потім спокійно перевезти своїх без зайвого поспіху, не так хапаючись, як інші; я ж бо бачив (як і старшина роду нашого), що сей указ не просто собі похвалка, як дехто собі гадав, а таки справжній закон, що буде виконаний належного часу. До такого висновку я ще й тому прийшов, що знав за нашими людьми деякі лихі вчинки і згубні, безрозумні наміри, що й порушили його королівську милость із Божого, бачиться, надиху, повзяти такий сміливий рішенець; я не хочу сим сказати, що всі наші тому провинні, серед них траплялися й правдиві, вірні християни. Але їх було так мало, що несила їхня була тамтим протистояти, і, певна річ, небезпечно було гадюку за пазуху пускати, годувати ворогів у власному домі. Кінець кінцем на нас цілком справедливо впала кара вигнання; декому, правда, здається, що та кара легка та лагідна, але нам вона уявляється найжорстокішою, яку тільки можна було вигадати. Хоч би де ми були, то все тужимо за Гишпанією: ми тут народились, се наш рідний край. Ніде не знайшли ми доброго прийняття в притузі нашій; у Бер-берії та інших африканських краях, де ми сподівались знайти гостинний і людяний прийом, нас якраз найбільше кривдять, найгірше нами поневіряють. Не цінували ми свого щастя, поки його не втратили, а тепер майже всі тільки одне бажання маємо — повернутися знов до Гишпанії; хто добре знає мову (от як і я), таки й вертаються, лишаючи напризволяще жінок своїх і дітей, отак вони рідний свій край люблять. Тільки тепер дізнав я на самому собі і досвідчив правдивість відомого вислову: солодко любити батьківщину. Отож, кажу, покинув я рідне село і помандрував до Франції; хоть же й добре там нас прийнято, вирішив я більшого світу побачити. Переїхав Італію, дібрався й до Німеччини: оттут, подумав, вільніше нам житиметься, бо люди тамтешні не дуже до всяких дрібниць чіпляються: кожен живе, як хоче, і майже скрізь панує свобода совісті. Я найняв там собі хату в селі під городом Аугс-бургом, а сам пристав до сих от прочан, які навикли щороку ходити до Гишпанії поклонятись її святиням: то для них новітня Індія, добрий заробіток і певна здобич. Ходять собі майже в усьому краю, і нема такого міста чи села, відки б вони виходили не ситі й не п'яні, як то кажуть, і щоразу не без реала в кишені; за час прочанства збирається в кожного не менше ста талярів чистого зиску: вони обмінюють їх на золото, ховають у криївках у своїх костурах або між латками своїх кирей —і так [584] хитро виносять те багатство з королівства до своїх земель, щасливо оминаючи перевірки на всіх постах і в усіх портах. А я оце, Санчо, надумався вирити свій скарб: закопав я його за селом, то й небезпеки немає жадної. А тоді вже з Валенсії або напишу жінці й дочці в Алжір, або й сам туди поїду (знаю-бо, що вони там) і потурбуюсь про те, як би їм виїхати до котрогось французького порту, а звідти вже подамось до Німеччини і будемо ждати, що нам Бог пошле: адже я добре знаю, Санчо, які добрі, щиро католицькі християнки Рікота, донька моя, та Фран-сіска Рікота, моя жінка, вони обидві за мене у вірі міцніші; та я й сам у душі більше християнин, аніж мавр, і все благаю Бога, щоб одкрив очі розуміння мого і напутив мене, як маю йому служити. Одне тільки мене дивує — чому це жінка моя й дочка в Берберію подалися, а не до Франції, де вони могли б жити по-християнському. На те одказав йому Санчо:
— Бачиш, Рікоте, вони так зробили не своєю волею, їх же забрав із собою твоєї жінки брат, Хуан Тіоп'єйо; він же таки щирий мавр, то так йому випадало найкраще. І ще от що я тобі скажу: даремно ти шукатимеш закопаний тобою скарб, бо чутка така була, що при перевірці у жінки твоєї і швагра одібрано велику силу перел і грошей немалу суму.
— Може, воно й так,— сказав Рікоте,— та того, що я закопав, вони не рушили, бо я нікому про той сховок нічого не казав, щоб якого лиха не сталось. Якщо ти, Санчо, допоможеш мені той скарб викопати й переховати, я дам тобі двісті талярів, щоб якось полатати твої злидні, бо я ж то, звісно, знаю, що вони в тебе немалі.
— Та воно б то й можна було,— одказав Санчо,— але з мене чоловік не жадібний, а то б я не випустив сьогодні рано з рук такої служби, що міг би в своїй хаті золотом усі стіни пооббивати, десь за півроку з щирого срібла їсти. Отже, через те та ще щоб не зраджувати його королівської милості, ворогам його помагаючи, не піду з тобою, хоч би ти мені не тільки обіцяв двісті талярів, а живцем давав мені в руки чотириста.
— А яку ж се ти службу покинув, Санчо? — спитав Рікоте.
— Я був губернатором над островом,— одказав Санчо,— і то над таким, що другого такого і в світі не знайдеш.
— А де ж той острів? — спитав Рікоте.
— Де? — перепитав Санчо.— Миль зо дві звідсіля буде, а зветься острів Гармадармія.
— Краще б ти вже, Санчо, мовчав,— сказав Рікоте.— Адже острови бувають у морі, а на суходолі їх не буває.
— Як то ні? — заперечив Санчо.— Кажу ж тобі, друже Рікоте, що я оце вранці звідти виїхав, а ще вчора був там губернатором на всю губу, паном діло жив. Та мусив, бачиш, тую службу покинути, бо вона здалась мені небезпечною.
— Ну і що ж ти з того губернаторства маєш? — запитав Рікоте.
— Маю таку думку,— одказав Санчо,— що старшинувати мені годилось би хіба над чередою худоби, та що на такій службі перебуваючи, щоб того багатства доробитись, треба забути про спокій і сон, ба навіть [585] про поживу душі, бо на островах губернаторам треба мало їсти, особливо якщо вони мають лікарів, що їхнього здоров'я пильнують.
— Щось я тебе, Санчо, не розумію,— сказав Рікоте.— Здається мені, що ти верзеш якісь нісенітниці. Хто б тобі дав урядування над островом? Невже не було на світі тямущіших людей на таку посаду? Схаменися, брате Санчо, та подумай краще, чи підеш зі мною шукати того скарба, що я закопав (а то таки справжній скарб, правдиве багатство); кажу ж тобі, що й ти дещицю дістанеш, матимеш на що жити.
— Я ж уже казав тобі, Рікоте, що не піду,— заперечив Санчо.— Здобрій і тим, що я тебе не викажу, і йди собі з Богом своєю дорогою, а я піду своєю.