А яка ваша професія в цивільному житті, пане рахівник?
Фельдфебеля Ванека так спантеличив панібратський, фамільярний тон бравого вояка Швейка, що, незважаючи на всю свою гідність, якою дуже охоче хизувався перед солдатами роти, відповів, наче був підлеглим Швейка:
— У мене вдома аптекарський магазин. Я Ванек з Кралуп.
— Я теж учився аптекарській справі, — сказав Швейк, — у одного пана Кокошки в
Петршині в Празі. Він був страшний дивак, і коли я якось у пивниці випадково запалив бочку з бензином і той бензин геть вигорів, то він мене вигнав, а спілка не хотіла мене приймати в члени. Отак я через дурну бочку бензину не міг довчитися. А ви виготовляли коли-небудь зілля для корів?
Ванек похитав головою.
— А в нас виготовляли зілля для корів із посвяченими образками. Наш хазяїн Кокошка був дуже побожною людиною й раз вичитав, що святий Пелегрін допомагає коровам, коли їх обідме. Він зразу ж десь на Сміхові замовив на двісті золотих образки святого Пелегріна і дав посвятити їх в Емаузький монастир. Потім ми вкладали ці образки в пакуночки з нашим зіллям для корів. Корові це зілля замішували теплою водою, давали пити з цеберки й ще читали нещасній худобі молитовку до святого Пелегріна, яку склав наш прикажчик пан Тавхен, бо коли ці образки зі святим Пелегріном були вже готові, то на другому боці треба було надрукувати ще щось побожне. Отож наш старий Кокошка покликав увечері пана Тавхена й наказав йому до ранку скласти до цього образочка якусь коротеньку молитву. Щоб завтра, коли він о десятій годині прийде до крамниці, все було готове і могло піти до друкарні, бо, мовляв, корови на цю молитовку вже чекають.
Якщо складе гарно, матиме золотого в кишені, а як ні — за два тижні може вимітатися з роботи. Пан Тавхен цілу ніч пітнів, зовсім не виспаний прийшов уранці відчиняти крамницю, а вірша — чортма. Навіть забув, як той святий по цілющому зіллі називається. Тоді його витяг з біди наш слуга Фердінанд. Той усе вмів. Коли ми на горищі сушили для чаю ромашку, він завжди роззувався й залазив у зілля, пояснюючи нам, ніби від цього перестають пітніти ноги. Ловив голубів на горищі і, крім того, вмів, коли треба, відчиняти конторку з грішми. Він учив нас усякому шахрайству з товаром. Я ще малим хлопчиною натаскав з крамниці додому таку аптечку, якої не мали навіть "У милосердних". Ось цей Фердінанд і допоміг панові Тавхену, він сказав лише: "Давайте-но сюди, пане Тавхен, ми зараз глянемо", — і пан Тавхен зараз же послав по пиво для нього. Поки я те пиво приніс, наш слуга Фердінанд уже наполовину впорався з тією справою і прочитав:
З неба ясного спішу,
Вістку радісну несу:
У Кокошки є коріння
На худоб'яче терпіння, — Радісна пора прийшла
Для корови і вола.
Потім, коли вже випив пиво і добре смикнув гіркої настойки, справа пішла як по маслу, й за мить він дуже гарно закінчив:
О святий наш Пелегріне,
Дай нам корінь чудодійний,
І за той святий дарунок
Два гульдени за пакунок
Ми дамо з кишені радо,
Щоб пило все наше стадо,
Щоб усе було здорове:
Волики, бики, корови, — Дай, святий наш Пелегріне,
Хай худоба в нас не гине!
Потім, коли прийшов пан Кокошка, пан Тавхен пішов з ним до контори й, повернувшись, показав не один золотий, як було обіцяно, а два. Він хотів з паном Фердінандом поділитися порівну. Але слугою Фердінандом, коли він побачив два золоті, оволодів дух мамони. Ні, говорить, або все, або нічого. То пан Тавхен і не дав йому нічого, а залишив обидва золоті собі. Мене він відвів набік, ляснув по потилиці й пообіцяв ще сто таких потиличників, якщо де-небудь наважуся сказати, ніби це не він складав і не він ті вірші писав. А коли Фердінанд піде скаржитися до нашого старого, я мушу сказати, що слуга Фердінанд брехун. Я мусив у цьому присягнутися перед якоюсь пляшкою з естрагоновим оцтом. Тоді наш слуга почав мститися на цілющому зіллі для корів, яке ми вимішували у великих ящиках на горищі, а він, де тільки знаходив, змітав мишачий послід і додавав його до цього зілля. Потім збирав по вулицях кінські кізяки, сушив їх удома, товк у ступі й кидав до коров'ячого зілля з образом святого Пелегрїна.
Але й цього йому було мало. Він мочився в ті ящики, а потім усе перемішував.
Врешті те зілля, щоб не збрехати, мало такий вигляд, як каша з рисом.
Задзвонив телефон. Фельдфебель Ванек підскочив до телефонної трубки і злісно її кинув:
— Мушу йти до полкової канцелярії. Щось дуже несподівано, це мені не подобається.
Швейк знову залишився сам.
За хвилину телефон задеренчав знову.
Швейк почав розмовляти:
— Ванек? Він пішов до канцелярії. Хто біля телефону? Ординарець одинадцятої роти. А хто говорить? Ординарець дванадцятої маршової? Сервус, колего! Як мене звуть? Швейк. А тебе Браун? Ти часом не родич того Брауна, капелюшника з Побережної вулиці в Карліні? Кажеш, ні? Не знаєш такого?.. Я його також не знаю.
Я тільки одного разу їхав трамваєм якраз повз цю крамницю, і мені його вивіска впала в око. Що нового? Мені нічого не відомо. Коли їдемо? Про від'їзд я ще ні з ким не говорив. А куди ж ми маємо їхати?
— Ти, розтелепо, з маршовою ротою на фронт.
— Про це я ще нічого не знаю.
— Ну й ординарець з тебе! Як з телячого хвоста сито, А не знаєш випадково, чи твій лейтенант...
— В мене обер-лейтенант...
— Це байдуже, отже, твій обер-лейтенант пішов на нараду до полковника?
— Він його туди покликав.
— Ось бачиш, і наш туди пішов, і з тринадцятої маршової теж. Щойно я говорив по телефону з їхнім ординарцем. Щось мені цей поспіх не подобається. А музиканти пакуються, ти не знаєш?
— Я ні про що не знаю.
— Не корч дурня. Ти ж, певне, чув, що ваш фельдфебель-рахівник дістав уже накладну на вагони? Скільки у вас людей?
— Не знаю.
— Ти, дурню, боїшся, що я тебе з'їм. (Чути, як той, що біля телефону, говорить убік: "Візьми, Франтеку, другу трубку, почуєш, якого пришелепуватого ординарця мають в одинадцятій маршовій"). Алло, ти заснув там, чи що? То відповідай, коли тебе колега питає. Отже, тобі ще нічого не відомо? Не вибріхуйся. А ваш рахівник хіба нічого не казав, що одержите консерви? Ти з ним про такі речі не балакав"?
Цур тобі, який же ти йолоп. Кажеш, це нібито не твоє діло? (Чути сміх). Чи не стукнули тебе в дитинстві по голівці жорном? Ну, гаразд. Як щось довідаєшся, протелефонуй нам до дванадцятої маршової. Ти, придуркуватенький. А, власне, звідки ти?
— З Праги.
— То повинен би більше клепок у голові мати... Ага, Ще одне: коли пішов ваш рахівник до канцелярії?
— Тільки-но його покликали.
— От бач, а раніше ти цього не міг сказати? Заціпило? І наш пішов хвилинку тому. Це вже напевно щось заварюється. Ти не балакав з обозом?
— Ні.
— Господи Ісусе Христе, а ще кажеш, ніби ти з Праги. Ти ні про що не дбаєш. Де ти гасаєш цілими днями?
— Я тільки годину тому прийшов з дивізійного суду.
— А, так би й сказав, приятелю! Якщо так, то я сьогодні ж прийду поглянути на тебе. Дай відбій.
Швейк збирався закурити люльку, та знову задзвонив телефон. "Поцілуйте мене десь з вашим телефоном, — подумав Швейк. — Буду з вами забавлятися".
Але телефон дзеленчав, і так настирливо, що Швейкові врешті урвався терпець. Він узяв трубку і заверещав у телефон:
— Алло, хто там? Тут ординарець Швейк з одинадцятої маршової роти.
Швейк упізнав голос надпоручника Лукаша:
— Що ви там усі в біса робите? Де Ванек, покличте зараз Ванека до телефону.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, телефон щойно задзвонив.
— Слухайте, Швейку, в мене нема часу з вами бавитися, телефонні розмови на військовій службі — це не базікання по телефону, коли когось запрошують на обід.
Телефонні розмови повинні бути ясні й короткі. У телефонних розмовах не повинно бути того "насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте". Отже, Швейку, питаю вас, там під рукою Ванек? Хай зараз підійде до телефону.
— Немає його під рукою, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте. Тільки-но, може, якоїсь чверть години, з нашої канцелярії викликали його до полкової канцелярії.
— Хай-но прийду, я з вами тоді, Швейку, розквитаюсь. Будете ви говорити коротко чи ні? Тепер слухайте уважно, що я вам скажу, чуєте виразно? Щоб ви потім не викручувалися, ніби в телефоні хрипіло. Негайно, як тільки повісите трубку...
Перерва. Новий дзвінок. Швейк бере трубку, і його засипає град лайок:
— Ви, тварюко, халамиднику, гультяю! Що це ви робите, чому вриваєте розмову?
— Таж ви зволили сказати, щоб я повісив трубку.
— Швейку, за годину я буду вдома. Не порадієте... Отже, зараз зберіться, йдіть до барака, знайдіть там будь-якого командира взводу, може, Фукса, і скажіть йому, хай зараз візьме десять чоловік і йде з ними на склад одержувати консерви.
Повторіть, що він має зробити?
— Іти з десятьма людьми на склад одержувати консерви для роти.
— Слава тобі господи, хоч раз обійшлося без глупства. Я тим часом протелефоную Ванекові до полкової канцелярії, щоб теж пішов на склад і прийняв консерви. Якщо він тим часом прийде до барака, хай усе покине й бігом до складу. А тепер повісьте трубку.
Швейк довго шукав не тільки взводного Фукса, але й інших старшин. Вони були в кухні, обгризали м'ясо з кісток і з приємністю поглядали на прив'язаного Балоуна, який, хоч і твердо стояв ногами на землі, бо над ним змилосердилися, все ж таки мав такий вигляд, що на нього цікаво було подивитися. Один з кухарів приніс і застромив йому в зуби кістку з м'ясом, і зв'язаний бородатий велетень Балоун, не маючи можливості маніпулювати руками, обережно пересував кістку в роті, обертаючи її за допомогою зубів і ясен, причому обгризав м'ясо з виглядом лісовика.
— Хто тут з вас взводний Фукс? — запитав Швейк, коли врешті розшукав їх.
Взводний Фукс і бровою не повів, коли побачив, що його питає якийсь рядовий піхотинець.
— Гей! — гукнув Швейк. — Ще довго я буду розпитувати? Де той взводний Фукс?
Взводний Фукс виступив наперед і з почуттям власної гідності почав лаятися на всі заставки. Він, мовляв, не просто взводний, а пан взводний, і не вільно говорити: "Де той взводний?" — а тільки: "Насмілюся доповісти, де тут пан взводний?" В його взводі, коли хтось промине "насмілюсь доповісти", ту ж мить дістає по пиці.
— Не дуже розмахуйтеся, — сказав розважно Швейк. — Зараз же зберіться, йдіть до барака, візьміть там десять людей і бігом з ними на склад.