Заворушення також поширилися на аль-Андалус[70] на півдні Іберії. На момент 800 р. Аббасиди зрозуміли, що західні землі – справа безнадійна, і передали відповідальність за Африку Ібрагіму ібн аль-Аглабу, який погодився тримати регіон під певним контролем. Після цього він і його наступники керували Африкою як окремою державою, мало пов'язаною з аббасидським центром. Західна окраїна старої імперії була занадто далекою і клопіткою, щоби Аббасиди, інтереси яких знаходилися на сході, турбувалися про неї.
Смерть Гаруна ар-Рашида в 809 р. виявила ще одну тріщину в імперській будівлі. Гарун зрозумів, що в імперії утворилося два центри тяжіння, один із яких знаходився у Багдаді, а інший, що мав вплив на східну частину Іранського нагір'я і караванні міста Центральної Азії – у Хорасані. Він оголосив, що його перший син, аль-Амін, буде його наступником і спадкоємцем трону, але другий син, аль-Мамун, мав стати намісником Хорасану й правити там без втручання. Таке рішення виявилося дестабілізуючим. Після смерті Гаруна Мамун висунув претензії на весь халіфат і врешті-решт захопив Багдад у 813 р., але, розуміючи нові реалії політичної географії, він зробив свого полководця намісником Хорасану, дозволивши синові намісника стати його наступником. Після цього Хорасан ставав дедалі більш незалежним.
9.13 Приблизно у 670 р., під час великого арабського наступу сьомого століття нашої ери по узбережжю північної Африки, Укба ібн Нафі заснував місто в Кайруані, Туніс. Тоді ж була зведена велика мечеть Сіді-Окба, під час спорудження якої було використано понад 400 колон, привезених із Карфагену. Нинішній вигляд мечеті датується ІХ ст.
Під час свого розквіту, із середини VII до середини VIII ст., імперія Аббасидів була осередком розвитку культури. Вона була прямим спадкоємцем месопотамської і перської вченості та, завдяки своєму центральному розташуванню, мала легкий доступ до творів класичних грецьких і римських авторів, а також до індійської та китайської мудрості. У природничих науках і математиці мусульманським вченим не було рівних. Великим досягненням стало поняття нуля, яке, найімовірніше, було запозичене в китайців[71]. На зміну громіздким римським цифрам прийшли арабські[72], також була розроблена система числення сотень, десятків і одиниць. Значних успіхів було досягнуто в плоскій та сферичній тригонометрії. Один учений, аль-Хорезмі (пр. 787–850 рр.), уродженець оазного міста Хіва, написав книгу під назвою Аль-Джебр ("Алгебра"), і його ім'я, латинізоване як Алгорізмі, відоме нам сьогодні як "алгоритм".
У Багдаді було створено заклад під назвою Будинок мудрості, де перекладали іноземні твори, зокрема великих філософів Аристотеля і Платона, а також медичні праці Гіппократа й Галена. За короткий проміжок часу відбувся бурхливий розвиток науки, що стимулювало нові дослідження і створення шкіл фахівців з медицини, астрономії, математики та природничих наук. Поширенню знань значною мірою сприяв початок використання паперу, технологія виробництва якого потрапила в Центральну Азію з Китаю. Папір виготовлявся швидко та дешево, він був набагато доступнішим і більш універсальним, ніж папірус або пергамент. Переклади та нові праці тепер можна було створювати й розповсюджувати в багатьох копіях. Саме із цих східних центрів, через мусульманські міста Андалусії, старе й нове наукове знання почало проникати в глухомань західної Європи.
Розквіт наукової думки за Аббасидів був вражаючим. Багато в чому це явище завдячує порівняно стабільній політичній ситуації всередині країни та відсутності нищівно витратних загарбницьких війн, що давало можливість скеровувати надлишки, які виробляло суспільство, на покращення міської інфраструктури та підтримку мистецтва й науки. Але це також відображає етос[73] того часу. Аббасидська імперія була розташована на землях, де перетиналися шляхи сполучення Євразії. Торгівля процвітала, а з нею надходив потік знань, що породжував подальшу допитливість. До того ж при владі перебували люди, що були глибоко зацікавлені культурою, і мали дозвілля та ресурси, щоб нею займатися. Це була недовга золота доба.
9.14 Сучасний монумент відомому математику аль-Хорезмі (787–850 рр. н.е.) у його рідному місті Хіві, нині в Узбекистані. Аль-Хорезмі був автором книги Аль-Джебр ("Алгебра"), а слово "алгоритм" походить від його імені.
Мусульманські торговці на морі
На початку арабської експансії два шляхи доступу до Індійського океану, Червоне море й Перська затока, опинилися під безпосереднім контролем мусульман. Здається, що з них найбільш інтенсивно використовувалася Перська затока. Увійти в неї було не так важко, як у Червоне море з його небезпечними піщаними мілинами й рифами, і, що важливіше, вона вела прямо до гирла Тигру, звідки було легко дістатися до столиці Багдада, адже той лежав на відстані всього 450 км вище за течією річки. Як сказав аббасидський халіф аль-Мансур у середині VIII ст., "це Тигр; між нами й Китаєм немає перешкод; усе, що є на морі, може доставити нам ця річка". Наприкінці ІХ ст. інший мусульманський свідок писав, що Багдад є гаванню світу, яка приймає не лише річкові вантажі з порту Басра на краю Перської затоки, але й каравани із Сирії, Єгипту та північної Африки на заході, з Вірменії на півночі та з Ісфахану й Хорасану на сході. Басра, головний міжнародний порт у гирлі Тигру, був заснований приблизно у 638 р., на початку завоювань, для захисту арабського гарнізону від нападу з боку Оману й союзників Персії. Незабаром він став великим комерційним центром, хоча великі кораблі часто розвантажувалися в сусідній Убуллі. З розвитком мусульманської торгівлі вздовж північного берега затоки з'явилася низка портів, зокрема Сіраф, Кіш і Ормуз. Один з них, Сіраф, перетворився на великий комерційний перевалочний порт, якому надавали перевагу великі океанські кораблі, що прибували з Індійського океану та з-поза його меж. Він мав гарне наземне сполучення з містами Персії та Хорасану, і дістатися до нього було набагато безпечніше, ніж намагатися рухатися протоками дельти Тигру, що вели до Басри. У Сірафі товари можна було перевантажувати на менші судна, краще пристосовані для навігації на підході до Басри. Порти, розташовані у південній частині затоки, приваблювали до себе ще й тим, що там знаходилися зручні місця якірної стоянки для суден, які перед виходом у відкритий океан очікували на зміну погодних умов.
Рух Червоним морем також не припинявся: Аден, розташований у районі Баб-ель-Мандебської протоки, був першим і останнім портом зупинки між Червоним морем і океаном. Порт Мекки Джидда, що лежав на півдорозі між крайніми точками Червоного моря, виконував таку саму функцію, що й Сіраф, тобто, був базою перевантаження для менших суден і портом, що обслуговував караванні шляхи. Порт Айдхаб на єгипетському узбережжі був зручним місцем для вивантаження грузів, що прямували до Нілу та міста-фортеці Фустат (Каїр).
9.15 Головні торгові центри в Індійському океані у VII-IX ст. н.е.
9.16 Фреска з Аджанти, на північному сході від Мумбая. На ній зображено індійський корабель, датований приблизно 600 р. н.е. з трьома прямими вітрилами у кормовій частині, косим шпринтовим вітрилом, та кліверним вітрилом над носом.
Хоча кораблі мусульман, що виходили із Червоного моря та Перської затоки наприкінці VII і на початку VIII ст., здебільшого торгували з Малабарським узбережжям Індії, прямуючи до таких портів, як Калікут (а деякі йшли ще далі, до Шрі-Ланки й Коромандельського берега Бенгальської затоки), значна частина з них тепер продовжувала подорож до Південно-Східної Азії та Китаю. Цей шлях був небезпечним, але один відомий мусульманський морський капітан, Бузурґ ібн Шахріяр, за переказами, здійснював таку мандрівку сім разів. Тексти середини ІХ ст. містять детальну інформацію про цей маршрут. Залишивши Сіраф, судна спочатку зупинялися в Маскаті або Сухарі на південному узбережжі Оманської затоки, а потім виходили в океан. Далі деякі капітани обирали шлях через порт Дебал, неподалік від гирла Інду, тоді як інші йшли прямо через Аравійське море до Малабарського узбережжя. Звідти подальший шлях пролягав навколо південного краю Шрі-Ланки до Калах-Бару (Кедаху) у Малаккській протоці. Остання ділянка подорожі пролягала уздовж узбережжя Індокитаю, через Ханой, до Гуанчжоу (Ханфу), у дельті Перлинної річки. Окремі авантюристи плили ще далі до інших портів, розташованих на китайському узбережжі. Подорож із Басри до Гуанчжоу займала приблизно п'ять місяців.
Гуанчжоу був важливим міжнародним портом, де мешкало багато вихідців із Близького Сходу. Певне уявлення про його чисельність дає арабське повідомлення про напад на місто ватажка китайських повстанців у 878 р., коли, як стверджується, було вбито 120 000 мусульман, християн, євреїв і зороастрійців. Хоча ця цифра може бути перебільшеною, вона вказує на значну кількість іноземного населення, яке здебільшого було зайняте в торгівлі та судноплавстві. В одному арабському звіті про Китай, написаному у 851 р., описується, як китайська влада конфісковувала в портах вантажі, що прибували з Перської затоки, щоб стягнути з них 30-відсотковий податок на імпорт. Серед товарів, вивантажених у Гуанчжоу, були слонова кістка, ладан, мідні зливки й черепахові панцирі. Натомість торговці могли придбати на експорт золото, срібло, перли й, зрозуміло, шовк та інші "цінні речі у великій кількості". Ще однією статтею експорту, що викликала певну зацікавленість, була "чудова в'язка зелена глина" для виготовлення гончарних виробів, яка відрізнялася тим, що з неї виходили напівпрозорі посудини. Це була порцеляна, з якою в цей час починали працювати китайські гончарі, і вона мала становити неабиякий інтерес для зростаючої керамічної промисловості в арабських містах.
Напад повстанців на Гуанчжоу у 878 р.