Наглядачі раз у раз стріляють і, напевне, влучили не в одну акулу, бо вода навколо дівчинки аж вирує.
– Годі, не стріляйте! – кричу я.
І, не довго думаючи, кидаюсь у воду. Я швидко наближаюся до дівчинки, яка тримається на воді завдяки сукеночці й чимдуж дригає ніжками, відганяючи акул.
Мені залишається до дівчинки якихось тридцять-сорок метрів, коли до неї підпливає човен – він примчав від острова Руайяль. Дівчинку піднімають на борт. Забувши про акул, я мало не плачу від люті. Потім і мене витягують на човен. Отже, я марно ризикував життям.
Принаймні я так думав. Однак через місяць лікар Жермен Гібер домагається, щоб мене звільнили за станом здоров'я із в'язниці – це своєрідна винагорода за мій вчинок.
Зошит восьмий
ЗНОВУ НА РУАЙЯЛІ
Буйволи
Отже, завдяки справжньому чуду я повертаюсь на Руайяль – відбувати свою довічну каторгу. Я покинув острів, коли мене засудили до восьмирічного ув'язнення, і, завдяки своїй спробі врятувати дівчинку, через рік і сім місяців повертаюся сюди знову.
Я зустрічаю тут своїх друзів: бухгалтера Дега, листоношу Галгані, Карбоньєрі, якого звільнили від звинувачення у спробі втекти зі мною, Гранде, столяра Буреє, свояків Наріка та Кеньє, мого спільника в першій втечі фельдшера Шаталя, а також Матюрета, що й досі працює помічником фельдшера на Руайялі.
Тут і корсиканські розбійники Ессарі, Вічолі, Чезарі, Радзорі, Фоско, Мокюе та Шарар, який відправив під ніж гільйотини Кігтя в справі марсельської біржі. Тут зібралися "зірки" судової хроніки від 1927 по 1935 рік.
Марсіно, вбивця Дюфрена, помер минулого тижня від фізичного виснаження. Того дня акулам перепав ласий шматок.
Тут і Барра, прозваний Артистом, чемпіон з тенісу міста Ліможа, який убив шофера та його близького друга. Барра очолює аптеку й лабораторію лікарні на острові Руайяль.
Одне слово, моє повернення на Руайяль – грім з ясного неба. Суботнього ранку я з'являюся в корпусі для не– дисциплінованих. Усі до одного вражено хитають головою й приязно підходять до мене. Навіть годинникар, який ні з ким не розмовляє після того ранку, коли його помилково збиралися гільйотинувати, схопився з місця й привітався зі мною.
– Друзі, у вас тут усе гаразд?
– Так, Метелику, ласкаво просимо!
– Твоє місце чекає на тебе, – каже Гранде. – Воно порожнє з того дня, як ти пішов звідси.
– Дякую. Що тут нового?
– Є одна добра звістка.
– Яка?
– Минулої ночі в залі, що навпроти корпусу каторжан доброї поведінки, знайшли мертвого тюремника, який стежив за тобою з кокосової пальми й доніс на тебе. Напевне, якийсь твій друг не захотів, щоб ти зустрівся з ним живим і позбавив тебе брудної роботи.
– Напевне. Я хотів би дізнатися, хто це, аби подякувати йому.
– Може, якогось дня він скаже тобі про це. Сьогодні вранці тюремника під час переклички знайшли з ножем у серці. Ніхто нічого не бачив і не чув.
– Так буде краще. А як гра в карти?
– Як завжди, і твоє місце в ній чекає на тебе.
– Гаразд. Відбуватиму свою довічну каторгу далі. Знаття б, як і коли скінчиться ця історія…
– Метелику, ми були приголомшені, коли дізналися, що тобі дали вісім років. Не знаю, чи знайдеться на островах бодай одна людина, яка тепер не схоче, навіть ціною найбільшого ризику, допомогти тобі.
– Вас викликає комендант, – каже мені один араб.
Я виходжу разом з ним. На брамі вартові кидають мені кілька теплих слів. Нарешті араб приводить мене до коменданта Пруйє.
– У тебе все гаразд, Метелику?
– Так, пане коменданте.
– Я радий, що тебе помилували. Я чув, ти кинувся рятувати дочку мого колеги. Це вчинок відважний. Вітаю!
– Дякую.
– Ти знов матимеш змогу працювати асенізатором і ходити на риболовлю.
– Якщо це вас не дуже компрометуватиме.
– Це вже моя справа. Наглядача з майстерні тут більш нема, та й я через три тижні їду до Франції. Гаразд, завтра повернешся до колишньої роботи.
– Не знаю, як вам і віддячити, пане коменданте.
– Не тікай відразу, зачекай хоч місяць, – засміявся Пруйє.
В корпусі ті самі люди, й живуть вони тим самим життям, що й до мого ув'язнення, Картярі думають тільки про карти, тільки й знають грати. Чоловіки, які мають парубчаків, що правлять їм за жінок, живуть, їдять і сплять з ними. Це справжні сім'ї, в яких пристрасть і любов між чоловіками день і ніч полонять усі їхні думки. Сцени ревнощів, непогамовні пристрасті, в яких "жінка" й "чоловік" стежать одне за одним і які призводять до неминучих убивств, коли одне втомилося від другого й шукає любові з іншими.
Я пробув у таборі дві години, а до мене вже підходили два типи.
– Скажи, Метелику, Матюрет твій голубчик?
– Чого ти питаєш про це?
– З власних інтересів.
– Послухай мене. Матюрет здійснив зі мною втечу, подолавши дві тисячі п'ятсот кілометрів у морі, де він поводився як справжній чоловік – от і все, що я тобі скажу.
– Я хочу знати, чи він твій.
– Ні, я не мав нічого з Матюретом з погляду статевих взаємин. Я його високо ціную як друга, а решта мене не стосується, за винятком того, коли йому зроблять щось погане.
– А що, коли одного дня він стане мені за жінку?
– Якщо він сам пристане на це, то мені буде байдуже до цього. Але якщо ти, домагаючись, аби він став твоїм голубчиком, погрожуватимеш йому, то матимеш справу зі мною.
Я зустрів тут італійця, що мав золоту капсулу, коли нас везли сюди з Франції. Він привітався зі мною.
– Ти й досі тут? – спитав я його.
– Я зробив усе, що міг. Моя мати надіслала мені дванадцять тисяч франків, наглядач узяв у мене шість тисяч комісійних, чотири тисячі я потратив на те, аби мене відіслали на Велику Землю – пройти рентген у Кайєнні, але там не зміг вирватися з їхніх рук. Тоді я вирішив стати перед судом за те, що нібито поранив одного друга. Ти його знаєш, це корсиканський розбійник Радзорі.
– Знаю, ну й що ж?
– Ми домовилися, що він поранить собі живіт і мене разом з ним відішлють до військового трибуналу – його як обвинувача, а мене як винного. І тоді в нас нічого не вийшло. Ми пробули там лише два тижні. Мене засудили на шість місяців, які я відсидів торік у дисциплінарній в'язниці. Ти навіть не знав, що я там був. Метелику, я більше не можу терпіти, мені хочеться накласти на себе руки.
– Краще загинути в морі під час утечі, принаймні помреш вільною людиною.
– Я готовий до всього, ти маєш рацію. Якщо ти готуватимеш щось, дай мені знати.
– Гаразд.
Починаються мої будні на Руайялі. Мені дали буйвола, якого звати Брут. Важить він дві тонни. Це справжній убивця, він уже вкоротив віку двом іншим самцям.
– Це його останній шанс, – каже мені наглядач Ангості, який відповідає за буйволів. – Якщо він порішить ще одного, то його теж уб'ють.
Сьогодні вранці я познайомився з Брутом. Мартініканський негр, який досі поганяв буйвола, лишиться зі мною на тиждень і навчить мене працювати з ним. Я швидко здружився з Брутом, почастувавши його кількома зеленими гарциніями, зірваними в садку лікарні. І ось ми спускаємося до моря. Брут запряжений у віз, такий незграбний, наче його зробили ще хтозна й коли; на возі – бочка на три тисячі літрів. Робота в нас із Брутом проста: спуститися до моря, набрати в бочку води й вивезти її отим жахливим схилом на плоскогір'я. Вгорі я виймаю з бочки чіп, і вода ллється в стічні канави, змиваючи залишки нечистот, які вранці я вилив сюди з параш. Працю вати я починаю о шостій ранку, а закінчую о дев'ятій.
Через чотири дні мартікіканець заявляє, що я вже впораюся з буйволом і сам. Одне тільки незручно: о п'ятій ранку мені доводиться заходити в болото й шукати Брута – він ховається там, бо не любить працювати. В його ніздрі вставлене залізне кільце, до якого прикріплено ланцюг завдовжки з півметра. Коли я натрапляю, на Брута, він сахається від мене, пірнає під воду і виринає трохи віддалік. Іноді я броджу цілу годину, поки зловлю його в тій бридкій стоячій воді, де повно всілякої погані. Я розгнівано кричу: "Негіднику! Бовдуре! Ти вийдеш із цієї калюжі чи ні?" Але Брут слухається тільки тоді, коли я схоплю його за ланцюг. На мої крики він не зважає. Та, вийшовши нарешті з калюжі, він уже мій друг.
Я маю два бідони від смальцю, наповнені прісною водою. Починаю з того, що старанно обполіскую з себе брудну болотяну воду. Потім намилююсь і знов умиваюсь. У мене щоразу лишається півбідона. води, і я мию Брута. Буйвіл задоволено треться головою об мої руки й сам заходить між голоблі воза. Ніколи я не штурхаю його під бік палицею, як це робив мартініканець. Брут вдячний мені за це й ходить зі мною швидше, ніж ходив з мартініканцем.
Щодня нас супроводжує невелика гарна буйволиця – Брутова подруга. Я не проганяю її, як це робив мартікіканець, даю їм удвох поніжитись. Брут вдячний мені за це і тягне під гору три тонни води, як чорт. Складається враження, ніби він прагне надолужити час, який згаяв, бавлячись із Маргерітою – так називають буйволицю.
Учора, під час переклички о сьомій годині, стався невеличкий скандал через Маргеріту. Якось пішли були чутки, що один мартініканець вилазить на мур і кохається з буйволицею. Схоплений наглядачем на гарячому, він відсидів тридцять діб у карцері. Офіційний мотив: парування з твариною. А вчора під час переклички Маргєріта прибігла в табір, пройшла перед шістьма десятками каторжан і, зупинившись перед мартініканцем, стала до нього задом. Усі зареготали, а негр посірів від зніяковіння.
Я повинен робити три ходки на день. Найбільше часу йде на те, щоб набрати в бочку води. Але ті двоє, що допомагають мені внизу, працюють швидко. О дев'ятій я випрягаю Брута й вирушаю на риболовлю.
Я знайшов один спосіб за допомогою Маргеріти витягувати з калюжі Брута. Коли я лоскочу її у вусі, вона видає звук, чимось схожий на іржання розпаленої кобили. Тоді Брут сам виходить з калюжі. Хоч мені вже не треба купатися, я й далі мию його ще краще, ніж раніше. Чистий і не відгонячи неприємним запахом болота, де він проводить ночі, Брут ще дужче подобається Маргеріті.
На півдорозі від моря є трохи пологіше місце, де Брут має звичку хвилин п'ять перепочити. Щоб зробити йому полегкість, я підкладаю під колесо каменюку, яку приніс сюди сам. Але сьогодні вранці нас чекає тут, сховавшись за низенькі кокосові пальми, інший буйвіл, Дантон, – такий самий великий, як і Брут.