– Годі й казати, гарний спосіб сягнути мети, коли та мета – помста! Чоловік украв у вас кохану, спокусив вашу дружину, збезчестив вашу доньку – усеньке ваше життя, що мало право чекати од Бога тієї дрібки щастя, яку він обіцяв кожному своєму творінню, той чоловік обернув стражданням, мукою і ганьбою! І ви почуватиметеся відомщеним, якщо цьому чоловікові, котрий затьмарив розум ваш безумом, а серце переповнив відчаєм, ви прохромите шпагою груди або всадите кулю в лоба? Облиште! Не кажучи вже про те, що нерідко він бере гору і стає переможцем, а це виправдовує його в очах світських кіл і його наче сам Господь прощає. Ні, ні, – провадив граф, – якщо мені судилося помщатися, то я буду робити це не так.
– То ви заперечуєте дуель? Ви відмовилися б виходити на поєдинок? – запитав і Альбер, якого страшенно здивувала графова теорія.
– Та ні, чому ж? – відказав граф. – Зрозумійте мене: я битимуся за дрібницю, за образу, за спробу зробити мене брехуном, за ляпаса і зроблю це тим більше з легким серцем, що завдяки набутому мною мистецтву в усьому, що стосується фізичних вправ і тривалої звички до небезпеки, я можу не сумніватися, що уб'ю суперника. Звичайно ж, за все це я став би змагатися; та за глибоке, довге, безмежне і вічне страждання я відплатив би точнісінько такими самими муками, око за око, зуб за зуб, як кажуть люди на Сході, наші одвічні наставники, ці обранці, що зуміли обернути життя маренням, а яву земним раєм.
– Але мені здається, – заперечив Франц, – оскільки ви стаєте заразом і суддею, і катом у ваші справі, нелегко втриматися на межі закону і самому не потрапити під його владу. Ненависть сліпа, гнів нерозсудливий, і той, що тішиться помстою, ризикує випити гіркої.
– Авжеж, якщо він убогий і дурний, ні – якщо в нього мільйонний статок і він розумний. Утім, щонайгірше йому загрожує тільки та страта, про яку ми оце казали і якою гуманна французька революція замінила четвертування й колесування. А що для нього страта, якщо відомщений він? Їй-богу, мені майже шкода, що цей сердега Пеппіно, либонь, не буде decapitato, як вони ото висловлюються: бачили б ви, скільки часу на це витрачають і чи варто про це навіть казати. Та, їй-богу, панове, дивна балачка звелася у нас першого дня карнавалу! Із чого вона почалася? Ага, пам'ятаю! Ви ж бо виявили бажання дістати місце в моєму вікні; що ж, прошу вас; та спершу сядемо за стіл, бо, здається, і сніданок уже подали.
І справді, одні з чотирьох дверей вітальні відчинилися, і лакей виголосив сакраментальні слова:
– Al suo commodo.[39]
Юнаки попідводилися і попрямували до їдальні.
Під час сніданку, пречудового і вишукано сервірованого, Франц намагався зловити Альберів погляд і прочитати в ньому враження, яке, він не сумнівався, мали на нього справити господареві слова; та чи тому, що той, із властивої йому безпечності, не звернув на них особливої уваги, чи тому, що поступка графа Монте-Крісто в питанні про дуель примирила з ним Альбера, чи зрештою тому, що давніші обставини, які відомі були тільки Францові, лише для нього загострювали значення висловлених графом поглядів, проте він не помітив, щоб його друг був бодай чимось стурбований – навпаки, він запопадливо виявляв честь сніданку, як людина, що впродовж майже п'яти місяців мусила задовольнятися італійською кухнею, як відомо, однією з найгірших на світі. Що ж до графа, то він ледве торкнувся страв; здавалося, він сів за стіл з гостями лише для того, щоб віддати належне поштивості й чекав, аж коли вони підуть, щоб звеліти подати собі якусь чудернацьку або особливу страву.
Це мимохідь нагадало Францові той жах, що його викликав граф у графині Г., і її певність, що граф, тобто чоловік, який сидів у ложі напроти, – упиряка.
Після сніданку Франц поглянув на годинника.
– Чого це ви? – запитав його граф.
– Ох, перепрошуємо, графе, – відказав Франц, – та у нас іще тисяча справ.
– Яких?
– У нас ще нема костюмів, а сьогодні їх обов'язково треба мати.
– Про це не турбуйтеся. На П'яцца-дель-Пополо у нас, здається, окрема кімната, то я загадаю принести які хочете костюми, і ми переберемося у них там-таки.
– Після страти? – вигукнув Франц.
– Авжеж, після, до або й під час страти, як вам захочеться.
– Неподалік від шибениці?
– Шибениця належить до програми свята.
– Знаєте, графе, я передумав, – сказав Франц, – я дуже вдячний вам за вашу люб'язність, та я ліпше задовольнюся місцем у вашій колясі й вікном у палаццо Росполі й попрошу вас розпоряджатися моїм місцем на П'яцца-дель-Пополо.
– Та мушу попередити вас, що ви позбавляєте себе досить цікавого видовища, – відказав граф.
– Ви мені про нього розповісте, – сказав Франц, – і я певен, що у ваших вустах розповідь справить на мене не менше враження, ніж учинило б саме видовище. Утім, я вже кілька разів хотів подивитися на страту; а ви, Альбере?
– Я бачив, як страчували Кастена, – відказав віконт, – та, здається, я був тоді напідпитку: це було того дня, коли я скінчив коледж, і ми всеньку ніч гуляли в якомусь шинку.
– Якщо ви чогось не робили в Парижі, то це не причина не робити цього в чужім краю, – відказав граф. – Мандруємо, щоб набути знань; міняємо місця, щоб побачити нове. Подумайте, як незручно вам буде, як у вас запитають: "А як страчують у Римі?", а ви відкажете: "Хтозна". Та й засуджений, кажуть, ще той негідник, що вбив таганом для коминка шановного каноніка, який виховав його, як сина. А нехай йому всячина, як убиваєш духовну особу, треба обирати пристойніше знаряддя, ніж таган, надто ж якщо ця духовна особа, може, твій батько. Якби ви мандрували Іспанією, то пішли б поглянути на бій биків, правда ж? То уявіть собі, що ми йдемо глянути на бій биків; згадайте про цирк давніх римлян, про полювання, де вбивали триста левів і сотню людей. Згадайте про вісімдесят тисяч глядачів, що плескали в долоні, про статечних пань, що приводили із собою дочок на виданні, про гожих білявих весталок, що подавали гарнюнім пальчиком знак, який немовби промовляв: "Не гайтеся, добийте хутчій цього чоловіка, він і так уже майже мрець".
– Ви поїдете, Альбере? – запитав Франц.
– Та мабуть. Як і ви, я вагався, але графова красномовність мене переконала.
– То їдьмо, якщо хочете, – сказав Франц, – та дорогою до П'яцца-дель-Пополо мені хотілося б побувати на Корсо, це можливо?
– Пішки можливо, а ридваном ні.
– То я піду пішки.
– А вам необхідно потрапити на Корсо?
– Авжеж, мені треба там подивитися дещо.
– Гаразд, підемо пішки на Корсо, а ридван поїде вулицею Бабуїно і буде чекати нас на П'яцца-дель-Пополо; я сам не маю нічого проти, щоб пройти по Корсо і поглянути, чи виконали декотрі мої розпорядження.
– Ваша ясновельможносте, – відчинивши двері, доповів лакей, – якийсь чоловік в одязі прочанина просить дозволу побалакати з вами.
– Так, знаю, – відказав граф. – Чи не хочете пройти до вітальні, панове? Там на столі ви знайдете пречудові гаванські сигари... За хвилю я повернуся до вас.
Юнаки підвелися і вийшли одними дверми, а граф, ще раз перепросивши їх, вийшов іншими. Альбер був неабияким знавцем добрих сигар і вважав, що приносить тяжку жертву, обходячись без сигар "Кафе де Парі", тож, підійшовши до столу, він аж скрикнув на радощах, угледівши справжні "пурос".
– То що ви гадаєте про графа Монте-Крісто? – запитав його Франц.
– Що я про нього гадаю? – відказав Альбер, вочевидь здивований таким запитанням свого друга. – Я гадаю, що це добрячий чоловік, гостинний господар, який багато бачив на віку, багато чого вивчав, багато думав і належить, мов той Брут, до школи стоїків, а на довершення до всього, – докинув він, з утіхою видихаючи тютюновий дим, що спіраллю полинув до стелі, – у нього пречудові сигари.
Такої думки був він про графа. А оскільки Альбер завжди хвалився, що тільки після довгих роздумів складає собі думку про когось чи про щось, то Франц і не намагався йому суперечити.
– А ви звернули увагу на одну дивну обставину? – запитав Франц.
– Яку це?
– Ви помітили, як пильно він на вас дивився?
– На мене?
– Авжеж, на вас.
Альбер замислився.
– Що ж, – сказав він, – нічого дивного тут нема. Я вже рік, як поїхав із Парижа, і, либонь, убраний, мов опудало. Граф, певне, взяв мене за провінціала; переконайте його, любий мій, і за першої ж нагоди скажіть йому, що це не так.
Франц усміхнувся. За хвилю повернувся граф.
– Ось і я, панове, і весь до ваших послуг, – сказав він. – Я вже розпорядився; ридван прямує своїм шляхом до П'яцца-дель-Пополо, а ми подамося туди вулицею Корсо, якщо ви так хочете. Візьміть трохи сигар, пане де Морсере.
– Охоче, графе, дякую, – відказав Альбер, – італійські сигари ще гірші, ніж французькі. Як приїдете до Парижа, я поквитаюся з вами.
– Не відмовляюся; сподіваюся колись побувати в Парижі, й, із вашого дозволу, з'явлюся до вас. Що ж, панове, час не стоїть, уже пів на першу. Гайда!
Усі троє спустилися вниз. Кучер вислухав останні загади свого пана й подався віа Бабуїно, а граф із юнаками попрямував до П'яцца-ді-Спанья по віа Фраттіна, що вивела їх на Корсо поміж палаццо Ф'яно і палаццо Росполі.
Франц знай дивився на вікна того палацу: він не забув про гасло, що про нього домовилися транстеверинець і чоловік у киреї.
– Котрі з-поміж цих вікон ваші? – запитав він графа якомога природнішим тоном.
– Три останні, – відказав той з невдаваною безпечністю, не вгадавши достеменного значення того запитання.
Франц швидко окинув поглядом вікна. Бічні були запнуті жовтим полотном, а середнє – білим із червоним хрестом.
Чоловік у киреї дотримався свого слова, і сумнівів уже не було: той чоловік і був граф Монте-Крісто.
Ті три вікна ще були порожні.
Скрізь уже готувалися до карнавалу, розставляючи стільці, будували примістки, запинали вікна. Маски ще не з'являлися, а повози не їздили, поки не бовкне дзвін, та маски вгадувалися за всіма вікнами, а повози – за всіма брамами.
Франц, Альбер і граф ішли собі по Корсо. Що ближче були вони до П'яцца-дель-Пополо, то густіший ставав натовп. Над юрмою у середині майдану височів обеліск із хрестом на вершині, на середохресті трьох вулиць – Бабуїно, Корсо і Ріпетта, – два стовпи шибениці, поміж якими лиснів напівкруглий ніж мандаї – італійської гільйотини.
На розі вони побачили графського управителя, що чекав на свого пана.
Вікно, яке найняли, мабуть, за таку незмірну ціну, що граф не хотів, щоб гості знали про це, було розташоване на третьому поверсі великого палацу поміж віа Бабуїно й пагорбом Пінчо.
Кімната була чимось на кшталт будуара, що прилягав до спальні, тож, зачинивши двері спальні, гості в будуарі були як у себе вдома.