Ото вигадали! Що за безглуздя!.."
А я, простак, думав, що граф не їде з Етьйоля заради мене, аби щовечора пограти зі мною в дурня та побалакати про морські подорожі за склянкою грогу. Ну й телепень же я! Варто було глянути на дочку, коли він заходив до нашого дому, звернути увагу на те, як вона міниться на лиці, як низько схиляється над вишиванням і не проронить і слова, поки він у кімнаті, як, чекаючи його, виглядає у вікно... Та найгірше бачить той, хто не хоче нічого бачити. А я якраз нічогісінько не хотів бачити. Однак від правди нікуди подітися, – Мадлен зізналась матері, що вони кохають одне одного. Я негайно пішов до графа, твердо вирішивши з'ясувати, які в нього наміри.
Він і справді в усьому зізнався, до того ж так прямо й відверто, що розвіяв усі мої сумніви. Він, мовляв, покохав мою дочку і просить у мене її руки, не приховуючи, що його рідні через кастові забобони не даватимуть згоди на їхній шлюб. І додав, що він уже в тому віці, коли не обов'язково просити батьківської згоди, до того ж його власна маєтність разом із посагом, що я дам за Мадлен, цілком достатня, щоб забезпечити сім'ю. Коли б він був дуже багатим, це мене налякало б, але, довідавшись про його незначні статки, я аж ожив. До того ж мене підкупили покладистість цього аристократа, легкість, з якою він вирішував і влаштовував усі свої справи; здавалося, він ладен був, заплющивши очі, підписати будь-який документ. Одне слово, ми ще не знали, хто він і що, а Надін уже переселився до нашого дому на правах майбутнього зятя. Мені й самому дошкуляла така надмірна поквапливість – щось у всьому тому було не так, – але від доччиного щастя в мене замакітрилася голова, і коли мати казала: "Треба навести довідки про нього і його минуле, ми не можемо віддати дочку хтозна за кого",– я кепкував з неї та її вічних страхів. Я так вірив своєму улюбленцеві! Проте якось я завів про нього мову з паном де В'євілем, головним серед тих, хто влаштовував полювання у лісі.
"Повірте, дорогий мій Рівалю, – сказав він мені. – Я не знаю, хто такий граф Надін. Він справив на мене враження чудового хлопця. Мені відомо, що він носить гучне ім'я і що він добре вихований. Цього цілком достатньо, щоб вирушити разом на полювання. Але, ясна річ, коли б мені довелося видавати заміж за нього рідну дочку, я копнув би трішечки глибше. На вашому місці я звернувся б до російського посольства. Вони повинні мати всі необхідні відомості".
Може, ти думаєш, дорогий Джеку, що після тієї розмови я все покинув і помчав до посольства? Уяви собі, ні! Я був надто безтурботним, надто неповоротким. Я ніколи в житті не робив того, що хотів, мені завжди бракувало часу. Не знаю, чи то я марную його, чи розтринькую, але хоч би в якому віці довелося мені померти, все одно виявиться, що я не зробив і половини того, що мав зробити. Дружина все допікала мені за ті кляті довідки, і скінчилося тим, що я їй збрехав:
"Так, так, їздив уже... Чудові відомості... Їм ціни немає, тим графам Надін..." Пізніше я не раз пригадував, який , дивний вигляд бував у шахрая щоразу, коли йому здавалося, що я їду до Парижа або повертаюся звідти, але тоді я не надавав цьому значення, мене цілком полонили райдужні плани на майбутнє, якими тішилися сяючі щастям діти. Три місяці вони мали намір жити з нами, а решту часу – в Петербурзі, де Надіну пропонували високу посаду в урядовій установі. Навіть моя бідна дружина зрештою стала разом з усіма радіти й вірити, що все складається якнайкраще.
Кінець зими минув у всіляких переговорах та безперервному листуванні. Графові документи все ще не прибували, його батьки рішуче відмовлялись дати згоду на одруження, а тим часом закохані дедалі більше зближувалися, і їхня близькість зайшла так далеко, що я часом стурбовано думав: "А раптом документи не прийдуть?.." Але все ж таки вони нарешті прийшли – цілий пакет паперів, густо списаних якимись незрозумілими ієрогліфами: свідоцтво про народження, про хрещення, про звільнення від військової служби. Найбільше нас розважав папір, де ціла сторінка була списана титулами, прізвищами й іменами нареченого: Іванович, Миколайович, Степанович, – весь його родовід, у якому з кожним поколінням подовжувалось його прізвище.
"Невже у вас і справді стільки імен?" – сміючись, питала моя бідна дочка, яку звали коротко й просто: "Мадлен Ріваль".
Ох, пройдисвіт задрипаний! У нього тих імен було та й було!..
Спочатку ми мали намір влаштувати бучне весілля в Парижі, у храмі святого Фоми Аквінського, та згодом граф вирішив, що не варто так відверто нехтувати батьківською волею, і шлюбна церемонія відбулася дуже просто, в Етьйолі, в отій маленькій, добре відомій тобі церкві, де й досі зберігається запис, що свідчить про непрощенну брехню... Який то був сонячний день! А як я радів! Треба бути батьком, щоб усе це зрозуміти. Уяви собі, як я пишався, заходячи в церкву з дочкою: вона вся тремтіла, спираючись на мою руку, а я радісно думав: "Моя дитина щаслива і завдячує цим тільки мені!" У мене в серці до останніх моїх днів звучатиме удар церковної алебарди об кам'яну підлогу.
Потім, після меси, відгуляли весілля, і молодята вирушили поштовою каретою в чудову весільну подорож. Я й досі бачу, як вони притиснувшись одне до одного, сидять у глибині карети, сяючи щастям і радісним очікуванням далекої подорожі! А незабаром їх огорнула весела хмарка дорожнього пилу, і вони зникли під дзеленчання дзвіночків і ляскання батога. У таких випадках ті, хто під'їздить, радіють, а ті, хто лишається, – журяться. Коли увечері ми з дружиною сіли за стіл, порожнє місце, де досі сиділа дочка, навівало нам невеселі думки про нашу самотність. До того ж усе відбулося аж надто швидко, – ми навіть не встигли морально приготуватися до розлуки. Приголомшені, ми мовчки дивилися одне на одного. Мені ще півбіди: я мав чим зайнятися, їздив у справах, відвідував хворих, а бідна мама мусила весь час сидіти дома, де кожен закуток тужливо нагадував їй про відсутню дочку. Така вже жіноча доля. Усі їхні болі й радощі невіддільні від житла, від домівки; нагнітаючись, вони вкарбовуються у стіни й речі так, що досить жінці відчинити шафу, аби перекласти речі, чи взятися за незакінчене вишивання, як її знову опосідають спогади. Слава богу, хоч листи, що надходили нам з Пізи й Флоренції, аж світилися сонцем, теплом, коханням. До того ж ми були зайняті справами наших дітей. Я будував для них невеличкий будинок поруч із нашим домом. Ми вибирали драпування, меблі, шпалери. І щодня згадували їх: "Тепер вони тут... Вони уже там... Вони все далі й далі... А тепер їдуть додому". І ось надійшов час, коли ми чекали тих листів, що подорожні кидають у поштову скриньку, сподіваючись вернутися раніше, ніж ті надійдуть поштою до адресата.
Якось увечері я дуже пізно повернувся від хворих і вечеряв сам: дружина вже пішла спати... Сиджу, їм, коли це чую: хтось поквапливо йде через сад, піднімається сходами... Відчиняються двері. На порозі дочка. То була вже не та молода і вродлива жінка, що поїхала місяць тому, а нещасна дівчинка, – худа, бліда, в жалюгідному платтячку, із саквояжем у руці, приголомшена, розгублена, мов непритомна.
"Це я... Я повернулася..."
"О Боже мій! Що сталося? Де Надін?"
Вона не відповідає, заплющує очі, і її всю трусить, трусить. Можеш собі уявити, як я налякався!
"Ради Бога, донечко, скажи, що з тобою сталося?.. Де твій чоловік?"
"Немає... Більше немає... І не було ніколи".
І несподівано, сівши біля мене отут, де ти сидиш зараз, вона, не дивлячись мені в очі, ледь чутно розповіла про свою жахливу пригоду...
Він не був ніяким графом. І звали його не Надін. То був український єврей на ім'я Реш, нікчемний авантюрист, балаганний комедіант, один із тих, хто за все хапається і ні за що не тримається. Він мав одну дружину в Ризі, другу в Санкт-Петербурзі. Всі його документи були фальшиві, він їх сам сфабрикував. Засоби до існування він добував, підробляючи кредитні білети російського банку, його заарештували в Турені як іноземного злочинця. Уявляєш мою любу донечку: однісінька в чужому місті, брутально розлучена з чоловіком, котрий насправді виявився двоєженцем і фальшивомонетником! Адже негідник сам зізнався у своїх злочинах. У неї на той час було тільки одне на думці: втекти додому, до батьків. Як згодом нам розповідала Мадлен, вона була такою приголомшеною, що коли її запитали на вокзалі, куди їй їхати, вона касирові лише відповіла: "Туди, до мами..."
Мадлен втекла, покинувши в готелі всі свої сукні, коштовності, які подарував їй отой мерзотник, і їхала, ніде не зупиняючись. А опинившись нарешті дома, в рідному гнізді, в захисту, вперше після страшного лиха дала волю сльозам. Я їй казав:
"Заспокойся... Тихіше... Матір розбудиш".
А сам плакав дужче за неї.
Наступного дня про все дізналася й дружина. Вона не дорікнула мені жодним словом. Тільки сказала: "Я знала, що це заміжжя добром не кінчиться".
З першого дня, коли той чоловік переступив поріг нашого дому, її не полишали погані передчуття. Кажуть, що ми, лікарі, діагности. Але чого варте наше уміння визначати хвороби порівняно з передчуттям деяких чутливих жінок, яким сама доля нашіптує, що може статися в майбутньому!
На селі незабаром довідалися про повернення моєї дочки.
"То що, пане Рівалю, наші мандрівники вже приїхали?"
Мене розпитували, цікавилися подробицями, але з мого вигляду бачили: я нещасливий. Односельці помітили, що графа немає, а Мадлен та її мати не виходять з дому; незабаром я відчув, що мені співчувають, що мене жаліють, і це подвоювало мій біль.
Проте я ще не знав усієї глибини нещастя. Дочка не розповіла мені про найбільшу свою таємницю: від того ганебного шлюбу мала народитися дитина... Як сумно стяло в нашому домі!.. Часом сидимо з дружиною, пригнічені, мовчазні, а Мадлен шиє придане для майбутнього немовляти, прикрашає стрічками та мереживом малесенькі одяганочки, яким так радіють, якими так пишаються матері і на які дочка не могла дивитися без сорому, принаймні так мені здавалося: почувши найменший натяк на негідника, що одурив її, вона блідла й здригалася; сама думка, що вона належала тому нікчемі, мучила її, мов пляма від нечистот.