Справді, я втратив справу, яку старанно створював; втратив так званих друзів, що віддалилися боячись, що моя кампанія може зашкодити їхнім фінансовим інтересам; втратив свободу пересуватися світом без ризику бути заарештованим і переданим російській владі.
Чи стали ці втрати тяжким тягарем? Як не дивно, ні. Втрачаючи одне, я отримував щось цінніше в іншому.
Нехай я втратив тих, кого колись вважав друзями, але став для них фінансовим тягарем. Зате я зустрів безліч прекрасних людей, які роблять світ кращим.
Якби я не боровся за справедливість, то ніколи не познайомився б з Ендрю Реттманом — журналістом з Брюсселя, який з невтомною завзятістю висвітлює справу Сергія. Попри серйозні проблеми з опорно-руховим апаратом — будь-який рух перетворювався для нього на муки — він не пропустив майже жодної наради Європейської комісії у справі Магнітського, зробивши все, щоб місцеві бюрократи не змогли дипломатично зам'яти цю справу. Я ніколи не зустрів би Валерія Васильовича Борщова — сімдесятирічного ветерана російського правозахисного руху, голови громадської спостережної комісії Москви з дотримання прав людини в місцях примусового тримання, який уже через два дні після смерті Сергія ходив слідчими ізоляторами й камерами, де утримували Сергія десятки посадових осіб. Попри величезний особистий ризик, він викрив зухвало незрозумілі та брехливі заяви російських держорганів.
Я ніколи не познайомився б з російською правозахисницею Людмилою Михайлівною Алексєєвою, якій було 86 років, і яка перша в Росії відкрито звинуватила працівників МВС у вбивстві Сергія Магнітського. Як і матір Сергія, вона подавала заяви про порушення проти них кримінальних справ і не опускала руки навіть тоді, коли ці заяви залишалися без відповіді.
За цей час я зустрів ще сотні людей, які змінили уявлення про людяність. Цього ніколи не трапилося б, якби я продовжував працювати на Волл-стріт.
Якби багато років тому в Стенфордській школі бізнесу хтось запитав мене, що я думаю про ідею залишити кар'єру керівника інвестиційного фонду заради правозахисної діяльності, я б подивився на нього як на божевільного. Але минуло чверть століття, і саме так усе й сталося.
Так, мабуть, я міг би повернутися до колишнього життя. Але, побачивши цей новий світ, я вже не можу уявити інший шлях. Звісно, немає нічого поганого в тому, щоб присвятити життя бізнесу та комерції, але водночас світ буде як чорно-біле кіно. Й ось несподівано я побачив його в кольорі, і все в житті стало яскравішим, насиченішим, і головне — гармонійнішим.
Це не означає, що я ні про що не жалкую. Безумовно, я шкодую, що з нами поряд немає Сергія. Якби я міг почати все спочатку, я взагалі не поїхав би до Росії та з легкістю відмовився б від будь-якого ділового успіху, якби це повернуло Сергія.
З часом я розумію, яким був наївним, вважаючи, що як іноземець маю певний захист від варварства російської влади. Й ось загинув не я, а інша людина — через мене та мої дії, а я не в змозі його повернути. Однак я можу розвивати спадщину Сергія й домагатися справедливості для його родини.
На початку квітня 2014 року я вирішив запросити вдову Сергія Наталію та його сина Микиту до Європейського парламенту, щоб вони побачили, як відбувається голосування щодо резолюції Магнітського про введення санкцій проти тридцяти двох осіб, причетних до справи Сергія. Цей день мав стати історичним: вперше за всю історію Європейського парламенту запланували публічне голосування щодо осіб, які потрапляють під дію санкцій Магнітського в Європі.
У другій половині дня 1 квітня 2014 року ми сіли на поїзд "Євростар" Лондон — Брюссель. Щойно ми виринули з Євротунелю в Кале, мені зателефонував один із службовців Європарламенту:
— Білле, голова парламенту щойно отримав листа від великої американської юридичної фірми, яка діє від імені кількох росіян, згаданих у списку, і які потрапляють під санкції. Вони погрожують звернутися до суду, якщо голосування не скасують, заявляючи, що парламент порушує їхні права.
— Що? Та вони самі порушують усі права! Це немислимо!
— Згоден, але до десятої ранку завтрашнього дня голові парламенту треба подати експертно-правовий висновок з цього питання, інакше голосування може не відбутися.
Була вже шоста вечора, і я не уявляв, як знайти досвідченого юриста, який погодиться кинути все і за ніч скласти переконливий висновок.
Я вже був готовий опустити руки, але мій погляд впав на Микиту. Хлопчик припав до вікна й пильно роздивлявся французькі пейзажі. Як же він цієї миті був схожий на Сергія!
— Дайте мені трохи часу, — відповів я.
Вийшовши в тамбур, де за сім років до цього сиділи ми з Іваном, дізнавшись про обшуки в наших московських офісах, я почав телефонувати різним знайомим і залишати повідомлення, але через годину й тринадцять зроблених дзвінків прогресу не було. Я був у відчаї і почав міркувати, як пояснити майбутнє Наталії та синові Сергія. Але тут пролунав дзвінок з Лондона. Це був Джеффрі Робертсон — адвокат Її Величності, якому я залишив повідомлення про допомогу. Серед юристів-правозахисників йому не було рівних. У Великій Британії він із самого початку був одним з найщиріших і найгарячіших прихильників міжнародної версії Закону Магнітського.
Я швидко пояснив йому ситуацію, весь час побоюючись, що зв'язок ось-ось обірветься. На щастя, цього не сталося. Наприкінці розмови він запитав:
— До котрої години потрібен документ?
Гадаю, він сподівався почути, що в нас є тижнів зо два або щось на зразок того. Зібравшись із силами, я відповів:
— Завтра до десятої ранку.
— Ого! — здивувався він. — Білле, наскільки це важливо?
— Дуже важливо. Ми з вдовою та сином Сергія зараз у поїзді на шляху до Брюсселя. Їдемо на голосування. Їхнє серце не витримає, якщо і тут нас спіткає невдача.
Джеффрі якийсь час мовчки обмірковував перспективу до глибокої ночі займатися підготовкою правового документа. Потім у слухавці пролунав його рішучий голос:
— Білле, висновок буде в парламенті завтра до десятої. Несправедливості до сім'ї Сергія я не допущу.
Наступного ранку, рівно о десятій, Джеффрі Робертсон надіслав свій документ.
Я зателефонував парламентському асистенту запитати, чи цього достатньо. На його думку, документ був ідеальний, але не можна сказати, чи переконає голову Європарламенту провести в другій половині дня голосування. Я завжди намагався вберегти Наталю та Микиту від політичних інтриг і дуже сподівався, що цього дня їм не доведеться стати свідками ще однієї. О четвертій годині я зустрів їх біля входу до будівлі Європарламенту, і ми пройшли на балкон зали пленарних засідань. Під нами було сімсот п'ятдесят депутатських крісел, розставлених широким півколом. Ми сіли, надягли навушники й вибрали потрібний канал зі списку синхронних перекладів на два десятки мов, якими парламент веде свою діяльність.
О пів на п'яту на балконі раптом з'явилася Крістіна Оюланд — депутатка Європарламенту від Естонії та співавтор резолюції Магнітського. Перевівши подих, вона повідомила, що висновок Джеффрі Робертсона справді всіх переконав, і голосування відбудеться, як і було заплановано.
Потім вона поспішила до зали, щоб подати проєкт резолюції. Ми помітили її лілову сукню в діловій суєті зали, й ось вона почала свою промову. Крістіна Оюланд розповіла про трагедію, що сталася із Сергієм, про приховування скоєного проти нього злочину, але потім зробила те, чого ми не очікували. Вказавши в наш бік, вона сказала:
— Пане голово, сьогодні в залі присутня вдова Сергія Магнітського із сином, а також пан Білл Браудер. Я рада привітати наших гостей.
І раптом усі в залі встали. Усі погляди були прикуті до нас, і тут пролунав грім оплесків — не формальних, із ввічливості, а справжнісіньких і щирих, що не стихали майже цілу хвилину.
Помітивши сльози в очах Наталії, я відчув, як клубок підкочується до горла, а шкірою біжать мурахи.
Потім відбулося голосування. У Європарламенті не було жодного голосу проти резолюції Магнітського.
Розповідаючи про початок кар'єри в бізнесі, я згадував про дивовижні відчуття, які приніс мені несподіваний зліт вартості куплених польських акцій.
Наталія, Микита та я зустрічаємося з членами пленарної сесії Європарламенту, яка відбулася 2 квітня 2014 року в Брюсселі. За кілька хвилин після цього фото Європейський парламент одностайно ухвалив санкції проти російських чиновників, відповідальних за смерть Сергія. Стоять ліворуч: Крістіна Оюланд з Естонії, Едвард Мак-Міллан-Скотт з Великобританії, Микита та Наталія Магнітські, Гі Вергофстадт із Бельгії та я. (© ALDE Group)
Але того дня в Брюсселі на балконі поруч із вдовою та сином Сергія я дивився, як головний законодавчий орган у Європі визнає та засуджує несправедливість, від якої постраждав Сергій та його сім'я, й отримав відчуття, незмірно сильніше ніж кураж від ділового успіху. Якщо вдалий вибір акцій був найяскравішою подією мого колишнього життя, то тепер я знав, що почуття, які народжуються під час встановлення справедливості в цьому несправедливому світі, справді незабутні, і їх годі з чимось порівняти.
Без вас ця книжка була б неможлива
Мої опоненти люблять спекулювати на тему, як мені вдалося добитися справедливості для Сергія Магнітського. Російський уряд по черзі звинувачував мене в тому, що я агент ЦРУ або шпигун секретної розвідувальної служби Великобританії; мільярдер, який підкупив членів Конгресу США та Європарламенту; учасник сіоністської змови для захоплення миру. Істина, звісно, набагато простіша. Причина, через яку ця кампанія дала плоди, у тому, що люди на трагедію Сергія відгукнулися.
Багато хто бере участь у кампанії за справедливість відкрито, і ця книжка дала мені змогу висловити їм свою вдячність.
Однак крім тих, кого я згадав на її сторінках, є величезна кількість людей, не названих поіменно, але без чиєї допомоги й невпинної праці боротьба за справедливість у справі Сергія була б неможлива. Спочатку я хотів скористатися цим розділом, щоб подякувати особисто кожному, але потім передумав, оскільки боротьба триває, і я не можу наражати їх на небезпеку через залякування, погрози й нападки російської влади, а саме з цим доводиться стикатися тим, хто відкрито підтримує нашу кампанію за справедливість у справі Магнітського.
Час висловити подяку всім, хто зробив свій внесок у справу захисту справедливості, обов'язково настане, але не раніше ніж зникне загроза реваншу від російської організованої злочинності та панівного режиму Путіна.
А поки що я звертаюся до кожного, хто доклав сили, часу та енергії заради нашої спільної справи.